Смертниці

8

«Я приїхала до лікарні, щоб народити дитину. Замість цього ризикую зараз позбутися голови».

Джейн сиділа на диванчику, затиснута між лікаркою Тем з правого боку й чорношкірим санітаром з лівого. Вона відчувала, як він тремтить під кондиціонером, яка холодна й липка в нього шкіра. Лікарка Тем сиділа не ворушачись, обличчя було схоже на кам’яну маску. На іншому диванчику реєстраторка охопила себе руками, а дівчина-технік з УЗД стиха плакала біля неї. Ніхто не наважувався вимовити ані слова; звук линув тільки з телевізора, який не вимикався. Джейн роззирнулася, читаючи написи на беджах. МАК. ДОМЕНІКА. ҐЛЕННА. ТЕМ. Вона глянула на браслет у себе на зап’ястку. РІЦЦОЛІ, ДЖЕЙН. «Ми всі чудово позначені для моргу. Жодних проблем з упізнанням». Їй подумалося, як завтра зранку бостонці розгорнуть свій примірник «Триб’юн» і побачать ці ж імена чорним по білому на першій сторінці. ЖЕРТВИ ОБЛОГИ ЛІКАРНІ. Вона подумала про те, як читачі побіжно глянуть на оте «Ріццолі, Джейн» і перейдуть одразу до новин спорту.

Невже все скінчиться отак? Такою дурнею, як опинитися не в тому місці не в той час? Їй хотілося кричати: «Заждіть! Я вагітна! У кіно ніхто не стріляє у вагітних заручниць!»

Але це було не кіно, і вона не могла передбачити, що зробить божевільна пані з пістолетом. Так Джейн собі її назвала. Божевільна пані. Бо як іще можна назвати жінку, яка ходить туди-сюди, помахуючи зброєю? Час від часу вона зупинялася глянути на телеекран, налаштований на Шостий канал. У прямому ефірі висвітлення ситуації з заручниками в медичному центрі. «Ма, дивися, мене по телевізору показують, — подумала Джейн. — Я одна зі щасливців, полонених у цій будівлі. Це як реаліті-шоу “Останній герой”, тільки з кулями».

І справжньою кров’ю.

Вона зауважила, що на Божевільній пані був такий само браслет пацієнтки, як і в неї. Утекла з психіатрії? Спробуй таку змусити слухняно сидіти у візку. Жінка була боса, з розкритої ззаду лікарняної сорочки визирав пружний зад. У неї були довгі ноги, м’язисті стегна й розкішна грива чорного, як ніч, волосся. Якби її вбрати в сексуальний шкіряний костюм, була б точно Ксена, принцеса-воїн.

— Мені треба попісяти, — озвався містер Бодайн.

Божевільна пані навіть не глянула на нього.

— Агов! Мене хтось слухає? Кажу, мені попісяти треба!

«Боже, та пісяй уже, старий, — подумала Ріццолі. — Просто у візку. Не біси людину зі зброєю».

На екрані з’явилася білява репортерка. Зої Фоссі в ефірі з Олбані-стріт.

— Нам поки що невідомо, скільки заручників опинилися в полоні у крилі лікарні. Поліція оточила будівлю. Наразі ми знаємо про одну жертву: було застрелено охоронця, коли він намагався знерухомити пацієнтку…

Божевільна пані зупинилася, впилася очима в екран. Одною босою ногою стала на пластикову папку, що лежала на підлозі. Тільки тоді Джейн помітила ім’я на картці, виразно написане чорним чорнилом.

«Ріццолі, Джейн».

Новини скінчилися, Божевільна пані продовжила тинятися, ляскаючи голими ногами по папці. Це була картка Джейн, яку, певно, несла до відділення лікарка Тем. Тепер вона лежала просто під ногами Божевільної пані — тій варто було лише нахилитися, розгорнути карту й прочитати першу сторінку, де містилася інформація про пацієнтку. Ім’я, дата народження, шлюбний статус, номер соціального страхування.

Посада й місце роботи. «Детектив, відділ розслідування вбивств. Департамент поліції Бостона».

«Ця жінка нині в облозі спецпризначенцями Бостонської поліції, — подумала Джейн. — Коли вона дізнається, що я теж коп…»

Додумувати до кінця не хотілося, вона знала, до чого це призведе. Знову глянула на свою руку, на лікарняний браслет з іменем РІЦЦОЛІ, ДЖЕЙН. Якби ж удалося зняти цю штуку, можна було б запхати її між подушками, і Божевільна пані не змогла б ототожнити її з карткою. Ось що треба зробити — позбутися небезпечного браслета. Тоді вона стане просто черговою вагітною з лікарні. Не коп, не загроза.

Джейн сунула пальця під браслет, смикнула, але він не піддався. Вона потягла сильніше, та розірвати не змогла. З чого він, чорт забирай, зроблений? З титану? Але, звісно ж, такий браслет мусить бути міцний, щоб спантеличені старигані типу містера Бодайна не знімали своїх посвідчень і не блукали коридорами. Вона сильніше потягла за пластик, скрегочучи зубами, непомітно напружуючи м’язи. «Доведеться його розгризти, — подумала. — Коли Божевільна пані відволічеться, можна…»

Вона завмерла. Усвідомила, що жінка стоїть просто перед нею, знову однією ногою наступивши на медичну карту. Джейн повільно підняла очі на обличчя жінки. До цієї миті вона уника­ла прямого погляду на свою полонительку, боялася привернути до себе увагу. А тепер, на свій жах, зрозуміла, що жінка зосередилася на ній, і тільки на ній. Джейн відчула себе газеллю, яку з усього стада обрав собі на харч хижак. Жінка навіть була схожа на кішку — гнучка, довгонога, чорне волосся лискуче, мов хутро пантери. Блакитні очі дивилися пильно, мов ліхтарі, що вихопили Джейн із темряви.

— Вони завжди так роблять, — сказала жінка, дивлячись на її браслет. — Ставлять на тобі тавро. Як у концентраційному таборі.

Вона показала їй власний браслет, маркований написом ДЖЕЙН ДОУ[1]. «Оригінальне ім’я, — подумала Джейн і мало не засміялася. — Мене тримає заручницею Джейн Доу. Джейн проти Джейн. Справжня проти підробної». Себто в лікарні не знали, хто ця жінка, коли її приймали? Судячи з вимови, вона не американка. Зі Східної Європи. Може, з Росії.

Жінка зірвала свій браслет, жбурнула подалі. Тоді схопила Джейн за зап’ясток і так само рвучко смикнула її браслет. Він розірвався.

— Ну ось. Жодних ярликів, — мовила вона. Глянула на браслет Джейн. — Ріццолі. Італійське прізвище.

— Так.

Джейн не зводила очей з обличчя жінки, боялася навіть глянути вниз, щоб не привернути її уваги до папки під босою ногою. Жінка, вочевидь, сприймала цей зоровий контакт як знак зв’язку між ними. Донині Божевільна пані заледве слово комусь сказала, а тепер розговорилася. «Це добре, — подумала Джейн. — Спробувати завести розмову. Зв’язатися з нею, встановити стосунки. Бути її подругою. Подругу вона не вб’є, правда ж?»

Жінка подивилася на черево вагітної Ріццолі.

— Маю народити першу дитину, — сказала Джейн.

Жінка глянула на годинник на стіні. Вона чогось чекала. Рахувала хвилини, які спливали за стрілкою.

Джейн вирішила зайти трохи далі в розмовні води.

— Як… як вас звати? — наважилася вона.

— А що?

— Просто цікаво.

«Щоб я могла припинити звати вас Божевільною пані».

— Це не має значення. Я й так уже мертва. — Жінка подивилася на неї. — І ти теж.

Джейн дивилася в очі, які палали, і на одну страшну мить подумала: «Що, як це правда? Що, як ми справді вже мертві й це просто версія пекла?»

— Благаю, — промимрила реєстраторка. — Будь ласка, відпустіть нас. Ми вам не потрібні. Просто відчиніть двері й дозвольте нам вийти.

Жінка знову почала ходити, раз по раз наступаючи босими ногами на карту на підлозі.

— Думаєте, вони подарують вам життя? Після того, як ви провели час зі мною? Усі, хто поруч зі мною, помирають.

— Про що це вона? — прошепотіла лікарка Тем.

«Це параноя, — подумала Джейн. — Вона марить про переслідування».

Жінка різко зупинилася й витріщилася на папку біля ніг.

«Не розгортай її. Будь ласка, не розгортай».

Вона підняла папку, глянула на ім’я на обкладинці.

«Відволікти її, негайно!»

— Перепрошую, — сказала Джейн. — Мені дуже… мені дуже треба в туалет. З вагітними буває.

Вона махнула рукою на вбиральню в кімнаті очікування.

— Можна мені? Будь ласка?

Жінка кинула карту на столик, поза зоною досяжності Джейн.

— Двері не замикати.

— Ні. Обіцяю.

— Іди.

Лікарка Тем торкнулася руки Джейн.

— Потрібна допомога? Може, піти з вами?

— Ні, усе гаразд, — відповіла Джейн і підвелася на неслухняні ноги.

Їй відчайдушно хотілося згребти свою картку, проходячи повз столик, але Божевільна пані весь час дивилася на неї. Тож Джейн увійшла до вбиральні, увімкнула світло, зачинила двері. Відчула несподіване полегшення від того, що залишилася на самоті й не під дулом пістолета.

«Я все одно могла б замкнутися тут. Засісти й чекати, доки все це скінчиться».

Але вона подумала про лікарку Тем, про санітара, про Ґленну й Доменіку, які чіплялися одна за одну на дивані. «Якщо я розізлю Божевільну пані, то постраждають вони. А я буду боягузка, що сховалася за дверима».

Тож вона скористалася вбиральнею, вимила руки. Набрала води в рота, бо ж невідомо, коли наступного разу буде змога попити. Витираючи мокре підборіддя, роззирнулася по кімнатці, шукаючи чогось, що можна використати як зброю, але побачила лише паперові рушники, дозатор мила й урну для сміття зі сталі-нержавійки.

Двері раптом розчахнулися. Вона розвернулася й побачила, що на неї дивиться Божевільна пані. «Вона мені не довіряє. Авжеж, вона мені не довіряє».

— Я вже закінчила, — сказала Джейн. — Виходжу.

Вийшовши з убиральні, вона пішла назад до дивана й побачила, що її карта так і лежить на столику.

— Тепер будемо сидіти й чекати, — сказала жінка і вмостилася в кріслі, поклавши пістолет на коліно.

— Чого ми чекаємо? — спитала Джейн.

Жінка пильно подивилася на неї і спокійно відповіла:

— Кінця.

Джейн пронизало тремтіння. Водночас вона відчула ще дещо — напруження в животі, — наче рука повільно стискалася в кулак. Вона затримала дихання, коли перейми стали болісними, а на чолі краплями проступив піт. П’ять секунд. Десять. Потроху відпустило, і вона відкинулася на спинку дивана, глибоко дихаючи.

Лікарка Тем стривожено глянула на неї.

— Що сталося?

Джейн ковтнула слину.

— Здається, це пологи.

— У нас там коп? — перепитав капітан Гейдер.

— Не можна, щоб ця інформація стала відома, — сказав Гебріел. — Я не хочу, щоб хтось знав про її роботу. Якщо злочинниця дізнається, що тримає в заручниках копа…

Він глибоко вдихнув і сказав уже тихо:

— Не можна, щоб ЗМІ про це знали. От і все.

Лерой Стіллмен кивнув.

— Не дозволимо. Після того, що сталося з тим охоронцем? — Він замовкнув. — Маємо тримати це в таємниці.

Гейдер мовив:

— Те, що в нас там коп, може зіграти нам на руку.

— Перепрошую? — втрутилася Мора, налякана тим, що Гейдер сказав таке в присутності Гебріела.

— У детектива Ріццолі є голова на плечах. І вона вміє поводитися зі зброєю. Може вплинути на те, що там станеться.

— А ще вона на дев’ятому місяці вагітності й будь-коли може народити. Чого саме ви від неї чекаєте?

— Просто кажу, що в неї є поліцейський інстинкт. Це добре.

— Наразі єдиний інстинкт, якого я хотів би для своєї дружини, — це самозбереження, — відповів йому Гебріел. — Хочу, щоб вона була жива й здорова. Тож не розраховуйте на героїзм. Просто витягніть її звідти.

— Ми не зробимо нічого такого, що поставить вашу дружину в небезпечне становище, агенте Дін, — сказав Стіллмен. — Це я вам обіцяю.

— Хто ця жінка?

— Ми досі намагаємося встановити її особу.

— Чого вона хоче?

Втрутився Гейдер:

— Можливо, агенту Діну та докторці Айлс варто вийти з трейлера, щоб ми повернулися до роботи.

— Ні, усе гаразд, — відповів йому Стіллмен. — Він мусить знати. Авжеж, мусить.

Він глянув на Гебріела.

— Ми не поспішаємо, щоб вона мала змогу заспокоїтись і почала говорити. Поки що ніхто не постраждав, ми маємо час.

Гебріел кивнув.

— Саме так усе й має бути. Без куль і нападів. Нехай усі залишаться живі.

Озвався Емертон:

— Капітане, маємо список. Імена пацієнтів і лікарняних працівників, про яких немає інформації.

Стіллмен схопив аркуш, щойно він вийшов з принтера, продивився імена.

— Вона там? — запитав Гебріел.

Після паузи Стіллмен кивнув.

— Боюся, що так. — Він передав список Гейдерові. — Шість імен. Як злочинниця й сказала по радіо — вона затримала шістьох людей.

Він вирішив не повторювати інші сказані нею слова: «І куль на всіх вистачить».

— Хто бачив цей список? — спитав Гебріел.

— Адміністрація лікарні, — сказав Гейдер. — Плюс ті, хто допомагав його укладати.

— Перш ніж він розійдеться далі, приберіть з нього мою дружину.

— Це просто імена. Ніхто не знає…

— Будь-який репортер за десять секунд дізнається, що Джейн — коп.

— Він має рацію, — підтримала його Мора. — Усі кримінальні репортери Бостона знають це ім’я.

— Прибери її зі списку, Марку, — звелів Стіллмен. — Поки ніхто не побачив.

— А як же наша команда? Якщо вони ввірвуться всередину, мусять знати, хто там. Скількох людей вони рятують.

— Якщо ви все зробите правильно, то потреби в цій команді не буде, — завважив Гебріел. — Виманіть ту жінку звідти переговорами.

— Що ж, із говорінням нам поки що не щастить, правда? — глянув Гейдер на Стіллмена. — Дівчинка відмовляється навіть привітатися.

— Минуло лише три години, — сказав Стіллмен. — Мусимо дати їй час.

— А що буде після шести годин? Після дванадцяти? — Гейдер подивився на Гебріела. — Ваша дружина має народити з хвилини на хвилину.

— Думаєте, я не беру цього до уваги? — відрубав агент Дін. — Ідеться не лише про мою дружину, а й про моє дитя. Лікарка Тем з ними поруч, але якщо щось піде не так під час пологів, вони не матимуть обладнання, не матимуть операційної. Так, я хочу, щоб це скінчилося якомога швидше. Але не тоді, коли є ризик перетворити це на криваву баню.

— Вона все це почала. Вона вирішує, що буде далі.

— Тоді не підбивайте їй руку. Капітане Гейдер, ви тут маєте спеціаліста з переговорів. Користуйтесь ним. І тримайте своїх спецпризначенців подалі від моєї дружини.

Він розвернувся й вийшов з трейлера.

Мора наздогнала його на тротуарі. Мусила двічі покликати на ім’я, перш ніж він зупинився й розвернувся до неї.

— Якщо вони облажаються, — сказав він, — якщо атакують надто скоро…

— Ви чули, що сказав Стіллмен. Він не хоче поспішати, як і ви.

Гебріел пильно подивився на трійцю копів в однострої спецпризначенців, які згуртувалися біля центрального входу до лікарні.

— Гляньте на них. Вони на адреналіні, сподіваються на штурм. Я знаю, як це, бо я там був. Сам це відчував. Втомлюєшся стояти, втомлюєшся від безкінечних переговорів. Вони хочуть перейти до діла, бо саме для цього їх тренували. Вони чекають не дочекаються змоги натиснути на спусковий гачок.

— Стіллмен думає, що може її вмовити.

Гебрілел подивився на неї.

— Ви були там з тією жінкою. Вона послухає?

— Не знаю. Річ у тому, що ми майже нічого про неї не знаємо.

— Чув, її витягли з води. Що пожежно-рятувальна служба привезла її до моргу.

Мора кивнула.

— Вочевидь, це було утоплення. Її знайшли в затоці Гінґем.

— Хто саме?

— Якісь яхтсмени з клубу у Веймуті. Поліція Бостона вже відправила в цій справі команду з відділу розслідування вбивств.

— Але вони не знають про Джейн.

— Поки що ні.

«Для них це все змінить, — подумала Мора. — Серед заручників — їхня людина». Коли під загрозою опиняється життя копа, це завжди змінює все.

— Що за клуб? — запитав Гебріел.