Смертниці

30

«Хто ти, Міло? І де ти?».

Вона мусила десь лишити слід. Джейн налила собі свіжої кави, сіла за стіл на кухні й окинула оком усі папери, які зібрала з того часу, як повернулася додому з лікарні. Ось аутопсія та лабораторні звіти від поліції Бостона, файли поліції Лісбурга щодо різанини в Ешберні, Мурові документи на Джозефа Роука та Олену. Вона вже продивилась усе по кілька разів, шукаючи слідів Міли, жінки, обличчя якої ніхто не бачив. Єдиним фізичним свідченням існування Міли був автомобіль Джозефа Роука: кілька рудих людських волосин із заднього сидіння, які не підходили ані Роуку, ані Олені.

Джейн сьорбнула кави і знову потяглася по папери на покинуте авто Джозефа Роука. Вона вже навчилася працювати, коли Реджина засинала, і тепер, коли дочка нарешті спала, не марнуючи часу, поринула в пошуки Міли. Продивилася список речей, знайдених в автомобілі, знову переглянула жалюгідне зібрання його земних скарбів. Спортивна сумка, повна брудного одягу й рушників, украдених у мотелях. Пакет із пліснявим хлібом і банкою арахісового масла, дюжина банок із віденськими сосисками. Харчування чоловіка, який не має нагоди готувати. Харчування втікача.

Джейн перегорнула до результатів трасологічної експертизи, зосередилася на аналізі волосся та тканин. Авто було надзвичайно брудне, і на передньому, і на задньому сидіннях знайшлося чимало різних волокон природного й штучного походження, а також чимало різних волосин. Її зацікавили знайдені на зад­ньому сидінні, тож вона затрималася на цьому звіті.

«Людське волосся. A02/B00/C02 (7 см)/D42

Волосся з голови. Злегка хвилясте, стрижень сім сантиметрів, пігмент рудий, середньо насичений».

«Поки що це все, що ми про тебе знаємо, — подумала Джейн. — У тебе коротке руде волосся».

Вона повернулася до знімків машини. Уже бачила їх раніше, але знову й знову вивчала порожні бляшанки від «Ред Булла» й зібгані обгортки від цукерок, стьобану ковдру й брудну подушку. Затримала погляд на таблоїді на задньому сидінні.

«Віклі Конфіденшл».

Джейн знову вразило те, якою чужорідною здавалася ця газета в чоловічому авто. Невже Джо справді обходило те, чим переймається Мелані Ґріффіт або ж чий чоловік насолоджувався за містом приватними танцями? Це був жіночий таблоїд, жінок справді непокоїли проблеми кінозірок.

Вона вийшла з кухні, зазирнула до дитячої кімнати. Реджина ще спала — рідкісна мить спокою, яка скоро мала завершитися. Джейн тихо зачинила двері, вислизнула з квартири й пішла до сусідки.

Місіс О’Браян відчинила не одразу, але вона була помітно рада гостям. Будь-яким.

— Вибачте, що турбую вас… — почала Джейн.

— Заходь, заходь!

— Я ненадовго. Лишила Реджину в ліжечку, тож…

— Як вона? Знову вночі плакала.

— Вибачте за це. Вона не дуже добре спить.

Місіс О’Браян нахилилася до неї й прошепотіла:

— Бренді.

— Перепрошую?

— На пустушку. Я так з обома своїми хлопцями робила. Спали наче янголятка.

Джейн знала синів цієї жінки. Слово «янголятка» для них не дуже годилося.

— Місіс О’Браян, — сказала вона, поки не отримала чергову порцію повчань поганої матері. — Ви ж передплачуєте «Віклі Конфіденшл», правда?

— Щойно новий номер отримала. «Розбещені домашні улюбленці Голівуду»! Ти знала, що в деяких готелях є номери спеціально для собак?

— А ви маєте випуски з минулого місяця? Я шукаю той, де Мелані Ґріффіт на обкладинці.

— О, я знаю, про що ти.

Місіс О’Браян помахом руки запросила її до квартири. Джейн пішла слідом за нею до вітальні та з подивом витріщилася на стоси журналів на всіх горизонтальних поверхнях. Там мали бути випуски «Піпл», «Ентертейнмент Віклі» та «Ас» років за десять.

Місіс О’Браян пішла просто до конкретного стосу, попорпалася в журналах і дістала випуск із Мелані Ґріффіт.

— Так, пам’ятаю. Оцей добрий був, — сказала вона. — «Катастрофи пластичної хірургії!». Якщо думаєш про підтяжку обличчя, краще почитай. Одразу й думати забудеш.

— Можна я його позичу?

— Але ж повернеш?

— Авжеж. Це тільки на день-два.

— Бо я хочу його мати. Люблю перечитувати.

Вона, певно, ще й усі деталі пам’ятала.

Знову всівшись за свій стіл, Джейн подивилася на дату виходу таблоїда — 20 липня. Він з’явився у продажу лише за тиждень до того, як Олену виловили в затоці Гінґем. Вона розгорнула примірник, почала читати. Виявилось, що це цікаво, і подумалося: «Господи, яка маячня. Але ж весела маячня. Я й не знала, що він гей чи що вона чотири роки не мала сексу. І чого всі такі поведені на товстій кишці?» Вона проковтнула статтю про пластичну хірургію й продовжила читання, проминувши надзвичайні ситуації в моді, «Я бачив янголів» і «Відважний кіт рятує родину». Чи Джозеф Роук читав про ті ж плітки, ті ж модні образи зірок? Чи він вивчав ті ж обличчя, спотворені хірургами, й думав: «Це не для мене. Старітиму з гідністю»?

Ні, авжеж ні. Джозеф Роук таке не читав би.

«То як журнал опинився в його авто?»

Джейн перейшла до рекламних оголошень на останніх двох сторінках. Тут рекламувалися послуги екстрасенсів і цілителів і можливість заробляти вдома. Невже хтось на таке ведеться? Невже хтось справді думає, що можна «заробити до 250 доларів на день склеюванням конвертів»? На середині сторінки починались особисті оголошення, і вона раптом завмерла, дивлячись на два рядки. Два знайомі слова.

«Жереб кинуто».

Під словами були дата, час і телефонний номер із кодом 617. Бостон.

«Це може бути просто збіг», — подумала Джейн. Може, двійко коханців домовляються про потайну зустріч. Або це щодо наркотиків. Найімовірніше, Олена, Джо та Міла тут ні до чого.

Серце калатало, вона взяла слухавку телефона на кухні й набрала номер з оголошення. Пішов сигнал виклику. Три, чотири, п’ять. Автовідповідач не ввімкнувся, ніхто не відповів. Телефон просто дзвонив, вона втратила лік дзвінкам. «Можливо, це телефон мертвої жінки».

— Алло? — відповів чоловік.

Джейн заклякла на півдорозі до того, щоб покласти слухавку. Швидко знову піднесла її до вуха.

— Є там хтось? — нетерпляче спитав чоловік.

— Алло? — сказала Джейн. — Хто це?

— А це хто? Це ж ви телефонуєте.

— Перепрошую. Мені дали цей номер, але без імені.

— А тут і немає імені. Це таксофон.

— Де ви?

— Фаной-Гілл. Проходив, коли почув дзвінок. Тож якщо ви шукаєте конкретну людину, не можу допомогти. Бувайте.

Він поклав слухавку.

Джейн знову витріщилася на оголошення. На ці два слова.

«Жереб кинуто».

Вона знову потяглася по телефон, набрала номер.

— «Віклі Конфіденшл», — відповіла жінка. — Відділ реклами.

— Вітаю, — сказала Джейн. — Я хотіла б подати оголошення.

— Треба було спочатку обговорити це зі мною, — сказав Гебріел. — Не віриться, що ти сама на це пішла.

— Не мала часу тобі телефонувати. Вони приймали ого­лошення до п’ятої вчорашнього дня. Мусила робити вибір одразу ж.

— Ти не знаєш, хто відповість. А тепер твій номер піде в друк.

— Найгірше, що може статися, — отримаю кілька дурних дзвінків, от і все.

— Або тебе затягне в щось значно небезпечніше, ніж ми уявляємо. — Гебріел жбурнув журнал на стіл. — Це треба влаштувати через Мура. Поліція Бостона може відстежувати й перевіряти дзвінки. Треба спочатку все продумати.

Він подивився на дружину.

— Джейн, скасуй оголошення.

— Не можу. Кажу тобі, надто пізно.

— Господи. Я на дві години поїхав до офісу, а моя дружина тим часом вирішила побавитися в небезпечні ігри на нашій кухні.

— Гебріеле, це лише два рядки оголошення в журналі. Або хтось перетелефонує, або ніхто на це не клюне.

— Що, як клюне?

— Тоді дозволю Муру з цим розбиратися.

— Ти йому дозволиш? — реготнув Гебріел. — Це його робота, не твоя. Ти в декреті, не забула?

Наче підкреслюючи цей факт, із дитячої кімнати долинув голос­ний плач. Джейн пішла по дочку й виявила, що Реджина, як завжди, виборсалася з ковдри й вимахувала кулачками, розгнівана тим, що на її вимоги не відповідають негайно. «Сьогодні всі мною незадоволені», — подумала Джейн, виймаючи Реджину з колиски. Спрямувала голодний ротик немовляти до своїх грудей і скривилася, коли воно вчепилося в неї яснами. «Я стараюся бути хорошою мамою, — подумала вона. — Дуже стараюся. Але я так утомилася смердіти кислим молоком і тальком. Утомилася бути втомленою. Знаєш, мала, я колись ганялася за поганцями».

Вона віднесла дитину на кухню й стояла, переминаючись з ноги на ногу, намагаючись вдовольнити Реджину навіть тоді, коли сама була готова вибухнути.

— Навіть якби я хотіла, однак не змогла б скасувати оголошення, — з викликом сказала вона. Під її поглядом Гебріел пішов до телефона. — Кому ти телефонуєш?

— Муру. Нехай тепер він цим займається.

— Це мій номер. Моя ідея.

— І не твоє розслідування.

— Я не кажу, що мушу тут головувати. Я дала точний час і дату. Може, тоді й сядемо всі разом і подивимося, хто зателефонує? Ти, я і Мур. Я просто хочу бути там, коли це станеться.

— Ти маєш відступити, Джейн.

— Я вже вплуталася.

— У тебе є Реджина. Ти тепер мати.

— Але я не померла. Ти мене чуєш? Я. Ще. Жива.

Здавалося, що її слова зависли в повітрі, бринячи від люті, мов мідні цимбали. Реджина припинила смоктати, розплющила очі й здивовано подивилася на матір. Холодильник здригнувся й замовк.

— Я не кажу, що це не так, — тихо мовив Гебріел.

— Але з того, що ти говориш, могло б бути й навпаки. «О, у тебе є Реджина. Ти маєш важливішу роботу. Мусиш сидіти вдома, виробляти молоко, і нехай твій мозок гниє». Я коп і мушу повернутися до роботи. Я за нею скучила. Скучила за бісовими сигналами мого пейджера.

Вона нервово вдихнула й сіла за стіл, видихнула з розчарованим схлипуванням.

— Я коп, — прошепотіла вона.

Чоловік сів навпроти неї.

— Я це знаю.

— Мені здається, що ні. — Джейн витерла обличчя долонею. — Ти не розумієш, хто я така. Думаєш, що одружився з іншою людиною. З Ідеальною Матусею.

— Я точно знаю, з ким одружився.

— Реальність — стерво, правда? І я теж.

— Ну, — кивнув Гебріел, — іноді.

— Не те щоб я тебе не попереджала.

Вона підвелася. Реджина була дивно тиха, дивилася на Джейн так, наче матуся раптом стала їй цікава.

— Ти знаєш, хто я така, і я завжди казала: приймай це або йди.

Вона рушила до виходу з кухні.

— Джейн.

— Реджині треба змінити підгузок.

— Чорт, ти тікаєш від суперечки.

Джейн розвернулася до нього.

— Я не тікаю.

— То посидь зі мною. Бо я від тебе не тікаю — і не збираюся.

Вона дивилася на чоловіка й думала: «Це так важко. Бути одруженою так важко й страшно, і він має слушність: я хочу втекти. Насправді я тільки й хочу, що відступити туди, де мене ніхто не скривдить».

Узяла стілець і сіла.

— Багато що змінилося, розумієш, — сказав Гебріел. — Усе не так, як раніше, коли в нас не було Реджини.

Вона мовчала, досі зла на те, що він погодився з тим, що вона стерво. Навіть якщо це й правда.

— Якщо щось станеться з тобою, постраждаєш не лише ти. У тебе є дочка. Ти маєш думати про інших.

— Я на материнство підписалася, а не на ув’язнення.

— Хочеш сказати, тобі шкода, що вона в нас є?

Джейн подивилася на Реджину. Дочка витріщалася на неї великими очима, наче розуміла кожне слово.

— Ні, звісно ж ні. Просто… — Вона похитала головою. — Я більше, ніж лише її мати. Я ще й я. Але я втрачаю себе, Гебріеле. Щодня відчуваю, що потроху зникаю. Наче Чеширський кіт у Країні Див. Щодня дедалі важче пам’ятати, хто я була. А тоді ти приходиш і лаєшся на мене за те оголошення. Хоч мусиш визнати: це блискуча ідея. І я собі думаю: гаразд, тепер я точно загубилася. Навіть власний чоловік забув про те, хто я така.

Гебріел нахилився до неї, пропалюючи поглядом.

— Ти розумієш, як мені було, коли ти стала заручницею в тій лікарні? Ти хоч уявляєш? Думаєш, ти така сильна. Чіпляєш на себе зброю й одразу стаєш Диво-Жінкою. Але якщо ти постраждаєш, не лише тобі буде боляче, Джейн. Мені теж. Ти про мене хоч колись думаєш?

Вона не відповіла.

Він засміявся, але це було схоже на голос пораненої тва­рини.

— Так, я скалка в дупі, завжди намагаюся тебе захистити від тебе ж самої. Хтось мусить це робити, бо ти — свій найгірший ворог. Ніколи не перестаєш намагатися щось довести. Ти досі — молодша сестра Френкі Ріццолі, яку всі зневажають. Дівчисько. Ти досі недостатньо хороша для того, щоб бавитися разом з хлопцями, і ніколи такою не станеш.

Джейн просто дивилася на нього: те, як добре він її знав, було нестерпно. Як точно цілили його стріли, як жорстоко.

— Джейн. — Гебріел простягнув руку через стіл. Вона не встиг­ла відсахнутися, і він уже тримав її за руку, не збираючись відпускати. — Ти не мусиш доводити свою цінність мені, чи Френкі, чи будь-кому іншому. Я знаю, зараз тобі важко, але ти й не помітиш, як уже повернешся до роботи. Тож дай адреналіну відпочити. Дай мені відпочити. Дозволь просто насолодитися тим, що моя дружина й дочка вдома і в безпеці, хоч трохи.

Він не відпускав її руку. Вона подивилася на це й подумала: «Цей чоловік не вагається. Байдуже, як я на нього тисну, він завжди поруч. Заслуговую я на нього чи ні». Їхні пальці переплелися в мовчазному перемир’ї.

Задзвонив телефон.

Реджина заверещала.

— Що ж, — зітхнув Гебріел. — Спокій тривав недовго.

Він похитав головою й підвівся, щоб узяти слухавку. Джейн несла Реджину з кухні, коли почула:

— Ваша правда. Не будемо про це по телефону.

Вона одразу ж насторожилася, розвернулася, шукаючи в обличчі чоловіка відповіді на те, чому його голос так змінився. Та він дивився у стіну, тож вона зосередилася на вузлі м’язів його шиї.

— Ми чекатимемо, — сказав він і поклав слухавку.

— Хто це був?

— Мора. Вона в дорозі.