Смертниці

22

Джейн прокинулася від сонячного світла, що лилось у вікно її палати. Подивилася на Гебріела, який спав на розкладачці біля її ліжка. Побачила в його волоссі сиві пасма, яких не помічала раніше. На ньому була та ж зім’ята сорочка, що й учора, на рукаві — плями крові.

«Чия це кров?»

Наче відчувши, що вона на нього дивиться, він розплющив очі й примружився на сонці.

— Доброго ранку, татку, — сказала вона.

Він виснажено всміхнувся.

— Думаю, матусі треба спати далі.

— Не можу.

— Це може бути наша остання нагода виспатися на майбутній час. Щойно дитина опиниться вдома, буде не до відпочинку.

— Я мушу знати, Гебріеле. Ти так і не сказав мені, що там сталося.

Усмішка згасла. Він сів, потер обличчя, раптово став старшим на вигляд і безмежно втомленим.

— Вони мертві.

— Обоє?

— Їх застрелили під час штурму. Так мені сказав капітан Гейдер.

— Коли ти з ним говорив?

— Він учора заходив. Ти вже спала, і я не хотів тебе будити.

Вона лягла на спину, подивилася на стелю.

— Я намагаюся пригадати. Боже, чому я нічого не пам’ятаю?

— Я теж, Джейн. Вони пустили фентаніловий газ. Так Морі сказали.

Джейн глянула на нього.

— То ти не бачив, як це було? Не знаєш, чи Гейдер казав правду?

— Я знаю, що Джо з Оленою мертві. Їхніми тілами опікується бюро судмедекспертизи.

Джейн замовкла, намагаючись пригадати останні миті, проведені в тій кімнаті. Згадала, як Гебріел і Джо розмовляли, сидячи один навпроти одного. «Джо хотів нам щось розповісти, — подумала вона. — Але так і не мав нагоди закінчити…»

— Невже кінець мусив бути саме такий? — запитала вона. — Невже вони обоє мусили померти?

Гебріел підвівся, підійшов до вікна. Сказав, дивлячись на вулицю:

— Це був надійний спосіб усе скінчити.

— Ми всі були непритомні. Не обов’язково було вбивати.

— Вочевидь, штурмова група вирішила інакше.

Вона дивилася чоловікові в спину.

— Джо сказав стільки божевільних речей. Це ж усе неправда, так?

— Я не знаю.

— Мікрочіп в Олени в руці? Переслідування ФБР? Класичні марення параноїка.

Гебріел не відповів.

— Гаразд, — сказала вона. — Розповідай, що думаєш.

Він розвернувся до неї.

— Що тут робив Джон Барсанті? Ніхто так на це й не відповів.

— Ти питав у бюро?

— Усе, що я зміг витягти з офісу заступника директора, — це те, що Барсанті має спеціальне завдання від міністерства юстиції. Більше мені ніхто нічого не сказав. І коли я вчора говорив з Девідом Сілвером у будинку сенатора Конвея, він не знав про втручання ФБР.

— Ну, Джо ФБР точно не довіряв.

— І тепер Джо мертвий.

Джейн пильно подивилася на нього.

— Ти починаєш мене лякати. Виникає думка…

Раптовий стукіт у двері змусив її мало не підстрибнути. Вона розвернулася, серце закалатало. У двері просунулася голова Анджели Ріццолі.

— Джейні, не спиш? Можна до тебе навідатися?

— О! — Джейн сполохано засміялася. — Привіт, мамо.

— Вона красуня, така красуня! Бачили її у вікно.

Анджела ввірвалася до палати зі старою каструлькою марки «Ревере», і в повітрі розлився аромат, який Джейн завжди вважала кращим за будь-які парфуми, — запах маминих страв. Слідом за дружиною ввійшов Френк Ріццолі з таким величезним букетом, що сам скидався на дослідника, який пробирається крізь джунглі.

— Як моя дівчинка? — мовив Френк.

— Чудово почуваюся, тату.

— Мала навела гармидеру в дитячій кімнаті. Нічогенькі в неї легені.

— Майкі після роботи теж до тебе заїде, — сказала Анджела. — Дивись, я спагеті з ягнятиною привезла. Можеш не розповідати, чим годують по лікарнях. Що тобі хоч на сніданок принесли?

Вона підійшла до таці, підняла кришку.

— Господи, ти лише глянь на ці яйця, Френку! Наче гумові! Вони спеціально роблять їжу такою огидною?

— Нема нічого поганого, щоб стати батьком донечки, сер, — сказав Френк. — Знаєш, Гейбе, дочка — це прекрасно. Та за нею треба стежити. Коли буде шістнадцять, почнеш хлопців відганяти.

— Шістнадцять? — пирхнула Джейн. — Тату, на той час коней у стайні вже не лишилося.

— Що ти таке кажеш? Хочеш сказати, коли тобі було шіст­надцять…

— …То як ви її назвете, люба? Не віриться, що ви досі не обрали ім’я.

— Ще думаємо.

— Про що тут думати? Назвіть на честь твої бабусі Реджини.

— Знаєш, у неї ще одна бабуся є, — завважив Френк.

— Хто назве дівчинку Ігнацією?

— Моїй мамі це ім’я згодилося.

Джейн подивилася через кімнату на Гебріела й побачила, що він знову дивиться у вікно. «Досі думає про Джозефа Роука. Досі сумнівається щодо його смерті».

У двері постукали, з’явилася ще одна знайома голова.

— Ріццолі, привіт! — гукнув Вінс Корсак. — То що, ти знову худенька?

Він увійшов, стискаючи стрічки з трьома повітряними кульками, що погойдувалися в нього над головою.

— Як ви, місіс Ріццолі, містере Ріццолі? Вітаю вас з онучкою!

— Детективе Корсаку, — почала Анджела. — Їсти хочете? Я принесла Джейн її улюблені спагеті, і маємо ще паперові тарілки.

— Ну, мем, я наче на дієті.

— Спагеті з ягнятиною.

— О-о-о, нечемна ви жінко, так спокушаєте…

Корсак помахав на неї товстим пальцем, Анджела високо, по-дівчачому, реготнула.

«Господи, — подумала Джейн. — Корсак фліртує з моєю ма­тір’ю. Щось не хочеться на це дивитися».

— Френку, тарілки дістанеш? Вони в торбі.

— Зараз лише десята ранку, ще навіть не обід.

— Детектив Корсак голодний.

— Він щойно тобі сказав, що на дієті. Чому ти не слухаєш?

Знову постукали в двері. Цього разу ввійшла медсестра з дитячим ліжечком. Підкотивши його до ліжка Джейн, виголосила:

— Час навідати матусю!

Вона підняла сповите немовля і вклала Джейн до рук.

Хижою пташкою налетіла Анджела:

— О, Френку, глянь на неї! Боже, яка гарнюня! Ти подивися на це личко!

— Як я можу подивитися, якщо ти над нею виснеш?

— У неї ротик моєї мамці…

— Оце так привід вихвалятися.

— Джейні, спробуй її погодувати. Мусиш попрактикуватися, перш ніж молоко прийде.

Джейн роззирнулася палатою, подивилася на людей, що скупчилися навколо її ліжка.

— Ма, мені не дуже зручно…

Вона замовкла, глянула на дитя, яке раптом почало завивати. «І що мені тепер робити?»

— Може, у неї гази, — припустив Френк. — У немовлят завжди гази.

— Чи вона їсти хоче, — запропонував версію Корсак. Ну авжеж.

Дитина тільки голосніше заплакала.

— Я її візьму, — сказала Анджела.

— Хто тут матуся? — спитав Френк. — Їй потрібна практика.

— Не можна, щоб немовля постійно плакало.

— Можна покласти їй палець до рота, — сказав Френк. — Ми з тобою, Джейні, завжди так робили. Ось так…

— Стій! — втрутилася Анджела. — Френку, ти руки помив?

Дзвінок телефона Гебріела мало не загубився в цьому бедламі. Джейн зиркнула на чоловіка, коли він відповів, побачила, як він супиться, дивлячись на годинник. Почула, як він каже:

— Зараз я навряд чи зможу. Починайте без мене.

— Гебріеле? — гукнула його Джейн. — Хто це?

— Мора починає аутопсію Олени.

— Краще йди.

— Не хочу тебе кидати.

— Ні, ти мусиш бути там.

Дитина верещала ще дужче, звивалася так, наче відчайдушно намагалася втекти з материних рук.

— Хтось із нас мусить подивитися.

— Ти точно не проти?

— Поглянь на цю компанію. Іди.

Гебріел нахилився її поцілувати.

— Скоро побачимося, — прошепотів він. — Люблю тебе.

— Ви тільки подумайте, — несхвально похитала головою Анджела після того, як він вийшов з палати. — Аж не віриться.

— Що таке, мам?

— Залишає дружину й новонароджену доню й біжить дивитись, як розрізають труп!

Джейн глянула на червону дочку, яка так і завивала в її обіймах, і зітхнула. «Якби ж я могла піти з ним».

Коли Гебріел вдягнув халат, бахіли й увійшов до залу для розтинів, Мора вже підняла грудну кістку й порпалась у грудній клітці. Вони з Йошимою обходилися без непотрібних балачок, її скальпель розтинав судини й зв’язки, вивільняючи серце й легені. Вона працювала тихо й дуже точно, очі понад маскою не показували жодних емоцій. Якби Гебріел не був з нею знайомий, ця продуктивність здалася б йому страшною.

— Тож ви таки змогли, — сказала вона.

— Пропустив щось важливе?

— Поки без несподіванок. — Вона подивилася на Олену. — Те ж приміщення, те ж тіло. Дивно думати, що я вдруге бачу цю жінку мертвою.

«Але цього разу вона мертвою й залишиться», — подумав Гебріел.

— Як у Джейн справи?

— Усе гаразд. Гадаю, зараз її трохи завалило гостями.

— А дитина?

Мора опустила в миску рожеві легені. Ці легені вже ніколи не заповняться повітрям, не наситять киснем кров.

— Прекрасна. Вісім фунтів три унції, десять пальців на руках, десять на ногах. Дуже схожа на Джейн.

В очах Мори вперше з’явилась усмішка.

— Як назвали?

— Поки що вона «Дівчинка Ріццолі-Дін».

— Сподіваюся, це скоро зміниться.

— Навіть не знаю. Мені починає подобатись, як це звучить.

Розмови про такі радісні речі тоді, як поміж ними лежала мертва жінка, здавалися неповажними. Він подумав про те, як його маленька дочка робила перше дихання, про її перший розмитий погляд на цей світ, коли тіло Олени почало холонути.

— Я по обіді заїду до неї в лікарню, — сказала Мора. — Чи в неї вже передозування відвідувачами?

— Повірте, ви будете одною зі щиро бажаних гостей.

— Детектив Корсак уже заходив?

Гебріел зітхнув.

— З кульками, усе як годиться. Старий добрий дядько Вінс.

— Не відганяйте його. Може, сидітиме з дитиною.

— Це саме те, що малечі потрібно, — той, хто може навчити її тонкого мистецтва голосної відрижки.

Мора засміялася.

— Корсак — хороша людина. Насправді.

— У всьому, крім того, що він кохає мою дружину.

Мора поклала скальпель, подивилася на нього.

— Тоді він зичить їй щастя. І бачить, що ви щасливі разом. — Знову взявши свою зброю, вона додала: — Ви з Джейн даєте надію нам, решті.

«Нам, решті». Тобто всім самотнім людям світу. Не так давно він був одним із них.

Гебріел дивився, як Мора розтинає коронарні артерії. Як спокійно тримає в руках серце мертвої жінки. Її скальпель розкрив серцеві камери, виставив їх на позір, вона мацала, вимірювала, зважувала. І все одно, схоже, своє серце Мора Айлс тримала під надійним замком.

Його погляд упав на обличчя жінки, яку вони знали просто як Олену. «Кілька годин тому я говорив з нею, — подумав він. — Ці очі дивилися на мене, бачили мене». Тепер вони були тьмяні, роговиці затьмарені, скляні. Кров витекла, і рана від кулі здавалася рожевою діркою в лівій скроні.

— Це схоже на страту, — сказав він.

— З лівого боку є й інші рани. — Мора махнула на негато­скоп. — На рентгені видно дві кулі біля хребта.

— Але оця рана… — Він подивився на її обличчя. — Це був смертельний постріл.

— Штурмова команда точно не хотіла ризикувати. Джозефа Роука теж застрелили в голову.

— Ви зробили йому розтин?

— Доктор Брістол закінчив годину тому.

— Навіщо їх страчувати? Вони вже були непритомні. Ми всі були.

Мора підняла очі від маси легень, що волого лежали на дошці.

— Вони могли обвішатися вибухівкою.

— Вибухівки не було. Ці люди не були терористи.

— Рятувальна команда цього не знала. До того ж могли бути тривоги щодо фентанілу, який вони використали. Ви знаєте, що похідний від фентанілу газ також використовували в ситуації в Москві?

— Так.

— У Москві це призвело до жертв. А тут вони вдаються до цього з вагітною заручницею. Не можна було надто довго піддавати дитину в утробі дії газу. Зачистка мала бути швидка й ефективна. Так вони себе виправдовують.

— Тож вони заявляють, що ці постріли були необхідні.

— Так сказали лейтенанту Стіллмену. Поліція Бостона не брала участі у плануванні чи реалізації рятувальної операції.

Розвернувшись до негатоскопа, на якому висіли знімки, Гебріел запитав:

— Це знімки Олени?

— Так.

Він підійшов ближче. Побачив яскраву кому на черепі, розсип уламків у черепній порожнині.

— Це все — внутрішній рикошет, — сказала вона.

— А оце затемнення у формі літери «С»?

— Уламок між скальпом і черепом. Шматок свинцю, що відколовся, коли куля пробила кістку.

— Ми знаємо, хто саме зі штурмової команди зробив цей постріл?

— Навіть Гейдер не має списку імен. Коли прибули наші криміналісти, уся команда, певно, вже їхала до Вашингтона, поза нашою досяжністю. Вони прибрали все, що лишили після себе. Зброю, гільзи. Навіть наплічник, з яким Джозеф Роук увійшов до лікарні. Нам лишилися тільки тіла.

— Так зараз працює світ, Моро. Пентагон має право відправити загін своїх командос до будь-якого американського міста.

— Я вам дещо скажу. — Вона поклала скальпель, подивилася на нього. — Мене це до біса лякає.

Задзижчав інтерком. Мора підняла очі, почувши, як її секретарка каже:

— Докторко Айлс, на лінії знову агент Барсанті. Хоче з вами поговорити.

— Що ви йому сказали?

— Анічогісінько.

— Добре. Скажіть, що я перетелефоную. — Вона помовчала. — Коли і якщо матиму час.

— Знаєте, він стає грубий.

— Тоді й ви не мусите говорити з ним увічливо. — Мора подивилася на Йошиму. — Закінчімо тут, поки нас знову не перебили.

Вона занурила руки глибоко в черево, почала виймати органи. Дістала шлунок, печінку, підшлункову залозу, безкінечні кільця тонкого кишківника. Розкривши шлунок, їжі Мора не знайшла, у миску скрапували лише зеленкуваті виділення.

— Печінка, селезінка й підшлункова залоза — у межах норми, — зазначила вона.

Гебріел дивився, як смердючі тельбухи скупчуються в тазу, і з тривогою думав, що в його власному череві — такі ж лискучі органи. Дивлячись на обличчя Олени, він подумав: «Щойно розітнеш шкіру, навіть найпрекрасніша жінка матиме такий вигляд, як усі інші, — маса органів у порожнистій упаковці з м’язів і кісток.

— Гаразд, — приглушено мовила Мора, занурюючись ще глибше в порожнину. — Я бачу, де пройшли інші кулі. Ось тут, біля хребта, і маємо ще забрюшинну кровотечу.

У животі майже не лишилося органів, вона дивилась у практично порожню оболонку.

— Можете дістати знімки живота й грудини? Я перевірю, де саме інші дві кулі.

Йошима підійшов до негатоскопа, зняв знімки черепа й повісив нові. Тіні серця та легень сяяли у кістяній клітці ребер. У тунелі кишок вишикувалися темні кишені газу, мов машинки на атракціоні. У порівнянні з нечітким туманом внутрішніх органів кулі яскравими уламками виділялися проти стовпа хребта.

Гебріел подивився на знімки й раптом примружився, пригадуючи, що йому говорив Джо.

— На знімках не видно рук, — сказав він.

— Якщо немає помітної травми, ми зазвичай не знімаємо кінцівки, — сказав Йошима.

— А може, й варто.

— Чому? — підняла на нього очі Мора.

Гебріел повернувся до столу, оглянув ліву руку.

— Гляньте на цей шрам. Що ви про нього скажете?

Мора обійшла стіл, стала ліворуч від тіла й так само оглянула руку.

— Бачу, над ліктем. Загоївся добре, утворень немає. — Вона подивилася на Гебріела. — Що тут не так?

— Джо мені дещо розповів. Знаю, звучить як божевілля.

— Що?

— Він заявив, що їй у руку встановили мікрочіп. Ось тут, просто під шкіру, щоб відстежувати її місцеперебування.

Мора пильно дивилася на нього. Раптом засміялася.

— Не надто оригінальне марення.

— Знаю, як це має звучати…

— Класика. Уряд встановлює мікрочіпи.

Гебріел знову розвернувся до рентгенівських знімків.

— Як думаєте, чому Барсанті так прагне перевезти кудись ці тіла? Що, на його думку, ви можете знайти?

Мора трохи помовчала, дивлячись на Оленину руку.

Йошима сказав:

— Можу зробити рентген. На це піде кілька хвилин.

Мора зітхнула й зняла брудні рукавички.

— Це майже точно марнування часу, але чому б не закрити питання зараз.

Під захистом свинцю Мора з Гебріелем у передпокої дивились у віконце, як Йошима вкладав руку на плівку й налаштовував коліматор. «Мора має рацію, — подумав Гебріел, — ми напевно змарнуємо час». Але він мусив встановити межу між страхом і параноєю, правдою й маренням. Він побачив, як Мора краєм ока косить на годинник на стіні, й зрозумів, що їй не терпиться продовжити розтин. Найважливіша частина — розтин голови й шиї — була ще попереду.

Йошима дістав плівку й зник у лабораторії.

— Усе, він закінчив. Повертаймося до роботи, — мовила Мора.

Вона вдягнула нові рукавички й підійшла до столу. Стоячи біля голови трупа, занурила руки у сплутане чорне волосся, обмацуючи череп. Тоді одним точним рухом розрізала скальп. Гебріелові було важко дивитись, як калічать цю красуню. Обличчя було не більше ніж поєднанням шкіри, м’язів і хрящової тканини, які так легко піддавалися скальпелю патологоанатома. Мора взялася за край надрізу й потягла, довге волосся чорною завісою закрило обличчя.

З лабораторії вийшов Йошима.

— Докторко Айлс?

— Рентген готовий?

— Так. І там щось є.

Мора підняла очі від роботи.

— Що?

— Під шкірою видно. — Асистент повісив знімок на негатоскоп, показав: — Ось тут.

Мора підійшла до знімка, мовчки вдивилась у тонку білу смужку на м’якій тканині. Ніщо природного походження не могло бути таке рівне, таке однорідне.

— Це щось штучне, — сказав Гебріел. — Думаєте…

— Це не мікрочіп, — відповіла Мора.

— Але ж щось там є.

— Воно не металічне. Не таке щільне.

— То на що ми дивимося?

— Зараз дізнаємося.

Мора повернулася до тіла, взяла скальпель. Розвернула ліву руку, відкрила шрам. Розріз зробила напрочуд швидко й глибоко — одним ударом розрізала шкіру й підшкірний жир, до м’язів. Ця пацієнтка не поскаржиться на нерівний шрам чи пошкоджений нерв; приниження, перенесені нею в цій залі, на цьому столі, нічого не значать для бездумної плоті.

Мора потяглася по щипці, занурила краї в рану. Поки вона водила інструментом у свіжій рані, Гебріел дивився на це брутальне дослідження з відразою, та відвернутися не міг. Почув, як вона вдоволено щось буркоче, і щипці знову з’явилися з рани, стиснуті навколо чогось, схожого на блискучий сірник.

— Я знаю, що це, — сказала вона, кладучи здобич на тацю. — Це силастикова трубка, просто вона перемістилася глибше, ніж треба, і навколо неї утворилася рубцева тканина. Тому я й не змогла її намацати через шкіру. Знадобився рентген, щоб точно визначити, що вона там є.

— Навіщо потрібна ця штука?

— Це норплант. У трубці — прогестин, що повільно виділяється з часом, перешкоджаючи овуляції.

— Контрацептив.

— Так. Такі зараз нечасто побачиш. У США їх більше не випускають. Зазвичай їх імплантують по шість штук, віялом. Той, хто видалив інші п’ять, цей просто пропустив.

Задзижчав інтерком.

— Докторко Айлс? — Знову Луїз. — Вам телефонують.

— Можете прийняти повідомлення?

— Гадаю, тут краще відповісти. Це Джоан Енстед з офісу губернатора.

Мора різко підняла голову, подивилася на Гебріела, і вперше він побачив в її очах вогник тривоги. Вона поклала скальпель, зняла рукавички й рушила до телефона.

— Докторка Айлс, — сказала в слухавку.

Хоча Гебріел не чув іншої половини розмови, з самої мови тіла Мори було зрозуміло, що вона не рада цьому дзвінку.

— Так, я уже почала. Це наша юрисдикція. Чому ФБР вважає, що може… — Тривала пауза. Мора відвернулася до стіни, її спина заклякла. — Але я не завершила аутопсію. Саме збираюся розкрити череп. Якщо дасте ще пів години… — Знову пауза. Тоді холодний голос: — Розумію. Тіло буде готове до перевезення за пів години.

Вона повісила слухавку. Глибоко вдихнула й розвернулася до Йошими.

— Зберіть її. Тіло Джозефа Роука їм теж потрібне.

— Що відбувається? — запитав її асистент.

— Їх повезуть до лабораторії ФБР. Хочуть усе — усі органи, зразки тканин. Головування перебирає агент Барсанті.

— Такого ще не було, — сказав Йошима.

Вона різко зняла маску, завела руки за спину, розв’язала халат. Зірвавши його, жбурнула в кошик для брудного одягу.

— Наказ від самого губернатора.