Смертниці

19. Міла

Ані я, ані Олена не знаємо, куди ми йдемо.

Ми ніколи не ходили цими лісами, тож не знаємо й того, де вийдемо. На мені немає шкарпеток, тонке взуття швидко пробиває холод. Попри Мамині светр і водолазку мені холодно, я тремчу. Світло будинку за нами зникло, і, озираючись, я бачу лише темряву лісу. Плентаюся по мерзлому листю занімілими ногами, не зводячи очей із силуету Олени, яка йде переді мною з торбою. Моє дихання схоже на дим. Лід потріскує під ногами. Я пригадую фільм про війну, який нам показували в школі: там змерзлі й голодні німецькі солдати, похитуючись, ішли назустріч долі на російському фронті. «Не зупинятись. Не ставити запитань. Маршувати далі» — гадаю, саме такі думки були в тих сповнених відчаю солдатів. Саме про це я думаю зараз, шкандибаючи крізь хащі.

Раптом попереду мерехтить світло.

Олена спиняється, підносить руку, зупиняючи мене.

Ми стоїмо не ворушачись, як дерева, дивимось, як вогні проминають нас, чуємо шурхіт шин на мокрій дорозі. Продираємося крізь сплутані кущі й ступаємо на асфальт.

Дійшли до дороги.

Ноги в мене так замерзли, що не відчувають уже нічого, і я незграбно, плутаючись, намагаюся не відставати. Олена рівно йде вперед, мов робот. Уже видно будинки, та вона не зупиняється. Вона тут генерал, а я — тупий піхотинець, іду за жінкою, яка знає не більше за мене.

— Ми не можемо йти вічно, — кажу я їй.

— Лишитися тут теж не можемо.

— Поглянь, там світло. Можемо попрохати про допомогу.

— Не зараз.

— Скільки ще нам іти? Цілу ніч? Увесь тиждень?

— Скільки буде треба.

— Ти хоч знаєш, куди ми йдемо?

Раптом вона обертається до мене, лють так ясно горить на її обличчі, що я завмираю.

— Знаєш що? Ти мене дістала! Поводишся як дитина, як дурний, переляканий заєць.

— Я просто хочу знати, куди ми йдемо.

— Ти весь час скаржишся й скиглиш! Годі з мене. — Вона дістає з торби жмуток американських грошей. Знімає гумку, тицяє половину жмутка мені. — Ось, бери і зникни з моїх очей. Якщо ти така розумна, іди своєю дорогою.

— Чому ти це робиш?

Сльози печуть мені очі. Не тому, що мені страшно, а тому, що вона моя єдина подруга. І я знаю, що втрачаю її.

— Ти для мене тягар, Міло. Ти мене затримуєш. Не хочу бути змушена весь час тебе глядіти. Я тобі не мати, чорт забирай!

— Я й не хочу, щоб ти нею була.

— То, може, подорослішаєш?

— А ти, може, перестанеш бути стервом?!

Поява автівки заскочила нас зненацька. Ми так зосередились одна на одній, що не помітили, як вона наблизилася. Раптом авто вивертає з-за рогу й фари сліплять нас, мов приречених звірів. Шини вищать, зупиняючись. Машина стара, двигун постукує.

Водій висовується у вікно.

— Вам, пані, потрібна допомога, — каже він.

Це більше схоже на твердження, а не запитання, але ж і наша ситуація очевидна: морозна ніч, дві жінки на порожній дорозі. Авжеж, нам потрібна допомога.

Я мовчки витріщаюся на нього. Командування бере на себе Олена, як завжди. Вона вмить змінюється. Хода, голос, те, як провокаційно випинається стегно, — звабливіше не буває. Вона всміхається й промовляє своєю гортанною англійською:

— Наше авто заглухло. Підвезете нас?

Чоловік розглядає її. Це проста обачність? Він розуміє, що тут щось не так. Я вже на межі того, щоб утекти назад до лісу, поки він не викликав поліцію.

Коли він нарешті відповідає, голос у нього рівний — жодної ознаки того, що Оленині чари на нього подіяли.

— Далі дорогою є СТО. Мені все одно заправитися треба. Викличемо евакуатор.

Ми сідаємо в машину. Олена попереду, я лізу на заднє сидіння. Гроші, які вона мені дала, я запхала в кишеню, і тепер вони здаються чимось на зразок розжареної грудки вугілля. Я досі зла, мені болить її жорстокість. Із цими грошима я можу впоратися й без неї, без будь-кого. І впораюся.

Чоловік кермує мовчки. Спочатку я думаю, що він просто нас ігнорує, ми йому нецікаві. А тоді я перехоплюю його погляд у дзеркалі заднього виду й розумію, що він вивчає мене, нас обох. Він мовчить, але напоготові, мов той кіт.

Попереду спалахують вогні СТО, ми в’їжджаємо, зупиняємося біля колонки. Чоловік виходить заповнити бак і каже нам:

— Я спитаю щодо евакуатора.

Заходить у приміщення.

Ми з Оленою сидимо в автівці, не дуже розуміємо, що робити далі. У вікно видно, як наш водій говорить з касиром. Показує на нас, касир бере телефон.

— Він викликає поліцію, — шепочу я Олені. — Треба забиратися. Треба тікати, зараз.

Тягнуся до дверей і вже майже тисну на ручку, коли на станції з’являється чорне авто, яке пригальмовує поруч із нами. Виходять двоє чоловіків, обидва в темному одязі. В одного дуже світле біляве волосся, коротке, мов щітка. Вони дивляться на нас.

У мене вмить холоне кров.

Ми — тварини в клітці чужої машини, і нас оточують мисливці. Білявий стоїть біля моїх дверцят, пильно дивиться на мене, а я можу лише витріщатись у вікно на останнє обличчя, яке бачила Мама. Певно, останнє, яке бачитиму я сама.

Раптом білявий різко піднімає голову, переводить погляд на будівлю. Я розвертаюся й бачу, що наш водій вийшов на вулицю й прямує до автомобіля. Він розплатився за пальне, кладе гаманця до задньої кишені. Сповільнює крок, супиться, дивлячись на двох чоловіків, які обступили його машину.

— Чим можу допомогти, панове? — питає він.

Відповідає білявий:

— Можна поставити вам кілька запитань, сер?

— Хто ви такі?

— Я спеціальний агент Стів Ульман, Федеральне бюро розслідувань.

Схоже, нашого водія це не дуже вражає. Він тягнеться до відра, що стоїть біля колонки, дістає звідти губку. Витискає зайву воду, починає витирати брудне скло.

— І про що ви двоє хочете зі мною поговорити? — питає він, витираючи воду зі скла.

Білявий нахиляється ближче до нього, говорить приглушено. Я чую слова «втікачки» та «небезпечні».

— І чому ви мені про це розповідаєте? — питає водій.

— Це ж ваше авто, правильно?

— Так. — Раптом водій починає реготати. — О, тепер розумію. Якщо вам цікаво, там сидять моя дружина та її двоюрідна сестра. Дуже небезпечні на вигляд, правда?

Білявий зиркає на свого напарника. Погляд здивований. Вони не знають, що сказати.

Наш водій кидає губку назад до відра, хлюпає вода.

— Удачі вам, хлопці, — каже він і відчиняє дверцята. Сідаючи за кермо, голосно звертається до Олени: — Вибач, люба. Адвілу в них не було. Спробуємо на наступній заправці.

Ми від’їжджаємо, я зиркаю назад і бачу, що чоловіки досі дивляться нам услід. Один записує собі номери.

Усі в автівці мовчать. Я надто паралізована страхом, щоб сказати бодай слово. Можу лише витріщатися на потилицю нашого водія, чоловіка, який щойно врятував нам життя.

Він нарешті каже:

— То ви розкажете, що це взагалі було?

— Вони вам збрехали, — каже Олена. — Ми не небезпечні!

— І вони не з ФБР.

— То ви знаєте?

Чоловік дивиться на неї.

— Слухайте, я не дурний, можу впізнати правду, як побачу. І знаю, коли мене намагаються обдурити. То, може, скажете мені правду?

Олена втомлено зітхає. Шепоче:

— Вони хочуть нас убити.

— Це я й без того зрозумів.

Він хитає головою, сміється, але гумору в цьому немає. Це сміх людини, якій не віриться у власне нещастя.

— Чорт, біда сама не ходить, оце вже точно, — каже він. — То хто ви такі й через що вас хочуть убити?

— Через те, що ми сьогодні дещо бачили.

— Що саме?

Вона відвертається до вікна.

— Забагато, — мимрить собі під ніс. — Ми бачили забагато.

Водій приймає цю відповідь, бо ми щойно звернули з дороги. Колеса підстрибують на ґрунтівці, що веде вглиб лісу. Він зупиняє авто перед розвалюхою, що стоїть в оточенні дерев. Це проста груба хижка, у такій житиме хіба геть бідна людина, але на даху причеплена супутникова тарілка.

— Це ваш дім? — запитує Олена.

— Я тут живу, — така його дивна відповідь.

Він відчиняє вхідні двері трьома різними ключами. Стоячи на ґанку, чекаючи, поки він відчинить різні замки, я помічаю, що на всіх вікнах — ґрати. На мить вагаюся, чи заходити всередину: на думку спадає інший будинок, з якого ми щойно втекли. Але я усвідомлюю, що ці ґрати інші: не для того, щоб утримати людей усередині, а для того, щоб не впускати.

Усередині пахне димом і мокрою шерстю. Він не вмикає світла, рухається так, наче знає всліпу кожен квадратний дюйм.

— Тут стає трохи затхло, коли я їду на кілька днів, — каже він.

Б’є сірником, і я бачу, що він схилився перед вогнищем. Там уже чекають дрова й оберемок трісок, і скоро полум’я оживає, танцює. Воно освітлює його обличчя, яке так здається ще худішим, ще похмурішим у темній кімнаті. Я думаю, що колись це обличчя мало бути красивим, та очі стали надто запалі, а на худій щелепі темніє кількаденна щетина. Вогонь стає яскравіший, я роззираюся по маленькій кімнаті, яка здається меншою через купи газет і журналів, десятки вирізок, пришпилених до стін. Вони всюди, схожі на жовтувату луску, і я уявляю, як він зачиняється в цій хатинці день за днем, місяць за місяцем, наче в лихоманці вирізає статті, значення яких розуміє лише він сам. Дивлюся на заґратовані вікна, пригадую три замки на дверях. І думаю: це дім наляканої людини.

Він підходить до шафи, відмикає її. Я сполохано дивлюся на пів десятка рушниць усередині. Він дістає одну, знову замикає шафу. Побачивши зброю в його руках, я відступаю на крок.

— Усе гаразд, не треба боятися, — каже він, завваживши тривогу в мене на обличчі. — Сьогодні просто краще тримати пушку під рукою.

Ми чуємо дзвінок. Звук змушує чоловіка рвучко підняти голову. Не випускаючи рушниці, він підходить до вікна, дивиться в ліс.

— Щось перечепилося через сенсор, — каже він. — Може, просто тварина. Але ж…

Він надовго затримується біля вікна, тримаючи руку на зброї. Я пригадую, що на СТО двоє чоловіків дивились, як ми їдемо геть. Записували номери. Зараз вони вже мають знати, чия то була машина. Мають знати, де він живе.

Чоловік підходить до стосу дров, бере поліно, кидає у вогонь. Тоді всідається у крісло-гойдалку й сидить, дивлячись на нас, із рушницею на колінах. Потріскує полум’я, у вогнищі танцюють іскри.

— Мене звати Джо, — каже він. — Розказуйте, хто ви.

Я дивлюся на Олену. Ми мовчимо. Хоча цей дивний чоловік сьогодні нас урятував, ми досі його боїмося.

— Слухайте, ви зробили вибір. Сіли до мене в авто.

Його крісло рипить проти дерев’яної підлоги.

— Для сором’язливості запізно, пані, — каже він. — Жереб кинуто.

Коли я прокидаюся, день ще не настав, а от вогонь уже вигорів до жаринок. Останнє, що я пригадую перед засинанням, — тихі голоси Олени та Джо. Тепер, при тьмяному світлі, я бачу, що Олена спить поруч зі мною на плетеному килимку. Я досі зла на неї, не пробачила їй ті слова. Але кількагодинний сон прояснив для мене неуникне: ми не можемо лишитися разом навіки.

Мою увагу привертає рипіння крісла. Я бачу, як злегка поблискує рушниця Джо, й відчуваю, що він дивиться на мене. Певно, якийсь час споглядав, як ми спимо.

— Розбуди її, — каже він до мене. — Мусимо виходити.

— Чому?

— Вони там. Стежать за будинком.

— Що?

Я схоплююся на ноги, серце калатає. Підходжу до вікна. За ним видно тільки темряву лісу. А тоді я усвідомлюю, що зірки тьмяніють і скоро настане ранок.

— Думаю, вони так і стоять на дорозі. Інші детектори руху ще не спрацювали, — каже Джо. — Але мусимо виходити зараз, поки ще не світало.

Він підводиться, іде до шафи, дістає наплічника.

— Олено, — каже і злегка копає її носаком чобота. Вона ворушиться, дивиться на нього. — Час іти. Якщо хочеш вижити.

Він виводить нас не з вхідних дверей. Натомість піднімає кілька дощок підлоги, і з тіней унизу здіймається запах вологої землі. Джо спускається драбиною, спиною вперед, і кличе нас:

— Нумо, пані.

Я передаю йому торбу Мами й лізу слідом. Він увімкнув ліхтарик, і в присмерку я бачу ящики, поставлені стосами вздовж кам’яних стін.

— У В’єтнамі селяни копали тунелі під будинками, такі, як цей, — каже він і веде нас низьким проходом. — Переважно для того, щоб зберігати їжу. Але іноді вони рятували їм життя.

Він зупиняється, відмикає навісний замок, вимикає ліхтарик. Піднімає дерев’яний люк над головою.

Ми вибираємося з тунелю в темні хащі. Дерева ховають нас, поки Джо веде геть від будинку. Ми мовчимо; не наважуємося заговорити. Я знову сліпо йду слідом, завжди піхотинець, не генерал. Але цього разу я довіряю тому, хто веде. Джо рухається тихо, з упевненістю того, хто точно знає, куди треба. Я йду за ним, і коли сонце починає висвітлювати небо, бачу, що він накульгує — трохи тягне ліву ногу, а коли одного разу озирається, я бачу гримасу болю. Але він усе ж іде вперед у ранковій сірості.

Нарешті я бачу занедбану ферму поміж дерев. Ми підходимо, і стає зрозуміло, що тут ніхто не живе. Вікна розбиті, дах з одного боку провалився всередину. Та Джо не йде до будинку; натомість він прямує до сараю, який, схоже, так само ризикує розвалитися. Знімає висячий замок, відчиняє двері.

У сараї стоїть автомобіль.

— Завжди було цікаво, чи він мені знадобиться, — каже Джо й сідає за кермо.

Я лізу назад. На сидінні лежать ковдра й подушка, під ногами в мене бляшанки з їжею — вистачить на кілька днів.

Джо повертає ключ, двигун нерішуче кахикає й оживає.

— Не хочеться кидати це місце, — каже чоловік. — Та, може, й прийшов час поїхати, ненадовго.

— Ви це для нас робите? — питаю я в нього.

Він озирається на мене через плече.

— Я це роблю, щоб не втрапити в халепу. Схоже, що ви, пані, принесли мені неабиякий шмат.

Він задом виїздить із сараю, і ми котимося нерівною ґрунтовою дорогою, повз розбиту ферму, повз застояний ставок. Раптом чуємо важке гупання. Джо одразу зупиняється, опускає вікно й пильно дивиться в ліс, з якого ми виїхали.

Над деревами здіймається чорний дим, височіє розлюченими колонами, що закручуються ген у небо, яке саме почало світлішати. Я чую, як Олена здавлено скрикує. У мене пітніють руки, мене трясе від думки про хатину, яку ми нещодавно покинули і яка тепер палає. Я думаю про плоть, що палала. Джо мовчить, просто шоковано дивиться на дим, і я питаю себе, чи не проклинає він свою лиху долю через зустріч з нами.

За мить він видихає.

— Господи Ісусе, — буркоче. — Хоч би хто були ці люди, вони ведуть серйозну гру.

Він знову розвертається до дороги. Я знаю, що йому страшно, бо бачу, як він стискає кермо. Бачу, які білі в нього кісточки.

— Пані, — тихо каже він. — Здається, час нам зникнути.