Смертниці

21

Зі звуками перших пострілів натовп, що зібрався на вулиці, одноголосно зойкнув. Морине серце завмерло. Офіцери спецпризначення тримали поліцейський кордон, поки всередині знову гриміли постріли. Вона бачила, як спантеличено дивились офіцери, поки спливали хвилини і всі чекали на якусь інформацію про те, що відбувається в лікарні. Ніхто не ворушився, ніхто не штурмував будівлю.

«Чого вони всі чекають?»

Раптом затріскотіли й ожили поліцейські рації:

— Будівлю зачищено! Штурмова команда виходить, будівлю зачищено! Потрібні медики. Ноші…

Медичні команди рвонули вперед, прориваючись крізь поліцейську стрічку, мов спринтери на фініші. Розірвана стрічка дала сигнал до хаосу. Раптом репортери й оператори теж посунули на лікарню, а поліція намагалась їх стримати. Над головою загуркотів вертоліт.

У цій какофонії Мора почула голос Корсака:

— Я коп, чорт забирай! Там моя подруга! Пропустіть!

Він глянув на неї й закричав:

— Док, дізнайтеся, чи з нею все добре!

Мора проштовхалася вперед, до поліцейського кордону. Коп глянув на її документи й похитав головою.

— Вони мають спочатку подбати про живих, докторко Айлс.

— Я лікарка. Можу допомогти.

Її було майже нечутно за гелікоптером, який саме приземлився на стоянці навпроти. Коп відволікся, відвернувся гарикнути на репортера:

— Гей, ти! Ану назад!

Мора обійшла його й побігла до будівлі, страшачись того, що могла побачити всередині. Коли звернула в коридор, що вів до відділення діагностики, їй назустріч котилася каталка з двома парамедиками, і мимоволі вона затиснула рота рукою, стримуючи зойк. Вагітне черево, темне волосся. Вона подумала: «Ні. Господи, ні».

Джейн Ріццолі була вся у крові.

У ту мить, здавалося, Мора забула всю свою медичну освіту. Паніка змусила її зосередитися на крові, і лише на крові. Стільки крові. Тоді, коли каталка проминула її, вона побачила, як піднімаються й опускаються груди, як ворушиться рука.

— Джейн? — гукнула Мора.

Парамедики вже котили її через вестибюль. Морі довелося бігти навздогін.

— Заждіть! В якому вона стані?

Один із чоловіків озирнувся через плече.

— У неї пологи. Веземо до Брігема.

— Але ж кров…

— Це не її.

— То чия?

— Тієї дівчини. — Він тицьнув великим пальцем у коридор. — Та точно нікуди не поїде.

Мора дивилась, як каталку з Джейн вивозять за двері. Тоді розвернулася й побігла коридором, повз парамедиків і поліціянтів, до епіцентру кризи.

— Моро? — пролунав голос, дивно віддалений і здушений.

Вона побачила, як Гебріел намагається сісти на каталці. На обличчі в нього була киснева маска, на крапельниці висів мішок фізрозчину.

— Як ви?

Він застогнав і опустив голову.

— Трохи… млосно.

Парамедик сказав:

— Це після газу. Я дав йому наркан внутрішньовенно. Мусить трохи полежати. Це наче відходити від анестезії.

Гебріел підняв маску.

— Джейн…

— Я її бачила, — сказала Мора. — Усе гаразд. Її везуть до лікарні Брігем.

— Я більше не можу тут сидіти.

— Що сталося? Ми чули постріли.

Гебріел похитав головою.

— Я не пам’ятаю.

— Маска, — нагадав парамедик. — Вам зараз потрібен кисень.

— Вони не мали так чинити, — сказав Гебріел. — Я міг їх відмовити. Міг переконати здатися.

— Сер, вам треба вдягнути маску.

— Ні, — відрубав Гебріел. — Мені треба бути з дружиною. Ось що мені треба.

— Ви не готові вставати.

— Гебріеле, він має рацію, — сказала Мора. — Дивіться, ви заледве сісти можете. Полежіть ще трохи. Я сама відвезу вас до лікарні, але тільки тоді, коли ви трохи оклигаєте.

— Ще трошки, — сказав Гебріел, слабко влягаючись на каталку. — Скоро мені стане краще…

— Зараз повернуся.

Мора помітила коридор, що вів до відділення візуалізаційної діагностики. Увійшовши, вона передусім завважила кров. Саме кров завжди вимагала уваги, саме шокові червоні плями наче кричали: тут сталося щось жахливе, справді жахливе. Хоча в кімнаті було з пів дюжини чоловіків, а підлога була всіяна сміттям, яке залишилося від роботи парамедиків, вона не зводила очей з яскравих доказів смерті, якими були заляпані стіни. Тоді перевела погляд на тіло жінки, що лежало на канапі, на кров, що текла на підлогу по чорному волоссю. Мора ще ніколи не відчувала слабкості від вигляду крові, але раптом відчула, що хитається, і мусила вчепитися в одвірок. Подумала: «Це все залишки газу, який вони сюди пустили. Кімнату ще не провітрили повністю».

Вона почула шурхіт пластику й крізь туман запаморочення побачила біле простирадло на підлозі. Побачила агента Барсанті й капітана Гейдера, які відступили трохи вбік, поки двоє чоловіків у латексних рукавичках перекочували скривавлене тіло Джозефа Роука на пластикове простирадло.

— Що ви робите? — спитала Мора.

Ніхто не відреагував на її присутність.

— Чому ви перевозите тіла?

Двоє чоловіків, які присіли над тілом, зупинилися, глянули на Барсанті.

— Їх доправлять літаком до Вашингтона, — сказав Барсанті.

— Ви нічого тут не чіпатимете, поки хтось із нашого бюро не огляне місце злочину. — Вона перевела погляд на двійко готових застібнути мішок з тілом. — Ви хто такі? Бо працюєте не на нас.

— Це ФБР, — сказав Барсанті.

У Мори остаточно проясніло в голові, запаморочення змело гнівом.

— Чому ви їх забираєте?

— Розтин робитимуть наші патологоанатоми.

— Я не віддавала вам ці тіла!

— Це лише питання паперів, докторко Айлс.

— Які я не підписуватиму.

Тепер на них дивилися всі присутні. Більшість чоловіків навколо була з поліції Бостона, як і Гейдер.

— Докторко Айлс, — зітхнув Барсанті. — Навіщо ці війни за територію?

Вона перевела погляд на Гейдера:

— Ці смерті — в нашій юрисдикції. Ви знаєте, що тіла маємо забрати ми.

— Ви наче не довіряєте ФБР, — сказав Барсанті.

«Я не довіряю вам».

Мора зробила крок до нього.

— Я так і не почула притомного пояснення вашої тут присутності, агенте Барсанті. Чому ви втрутилися в цю справу?

— Ці двоє людей — підозрювані в стрілянині в Нью-Гейвені. Гадаю, ви вже знаєте про це. Вони перетнули кордон між штатами.

— Це не пояснює того, навіщо вам тіла.

— Ви отримаєте остаточні звіти з аутопсії.

— Боїтеся, що я щось знайду?

— Знаєте, докторко Айлс, ви починаєте скидатися на таку ж параноїчку, як ці двоє. — Він розвернувся до чоловіків над тілом Роука. — Пакуємо їх.

— Ви до них не торкнетеся, — сказала Мора. Дістала мобільний, набрала номер Ейба Брістола. — Ейбе, у нас тут місце смерті.

— Так, я дивлюся телевізор. Скільки?

— Двоє. Тих, що тримали заручників, убили під час штурму. ФБР збирається забрати тіла до Вашингтона.

— Хвилинку. Спочатку федерали їх убивають, а тоді хочуть самі робити розтин? Якого дідька?

— Знала, що ви так скажете. Дякую за підтримку.

Вона закінчила дзвінок, розвернулася до Барсанті.

— Бюро судово-медичної експертизи відмовляється віддавати ці два тіла. Прошу вас залишити це приміщення. Коли криміналісти тут закінчать, наші працівники заберуть тіла до моргу.

Барсанті збирався сперечатися, але вона холодно подивилася на нього, наче кажучи, що в цій битві не поступиться.

— Капітане Гейдере, — сказала Мора. — Чи мушу я телефонувати до губернатора?

Гейдер зітхнув.

— Ні, це ваша юрисдикція. — Він глянув на Барсанті. — Схоже, тепер головує бюро судмедекспертизи.

Не сказавши більше жодного слова, Барсанті вийшов, забравши всіх своїх людей.

Мора вийшла за ними й дивилась, як вони йдуть коридором. Подумала: «Це місце смерті буде оброблено так само, як усі інші. Це зробить не ФБР, а відділ розслідування вбивств департамента поліції Бостона». Вона саме збиралася зробити наступний дзвінок, цього разу до детектива Мура, коли раптом помітила порожню каталку. Парамедик збирав речі.

— Де агент Дін? — запитала Мора. — Той чоловік, який тут лежав?

— Відмовився залишатися. Встав і пішов.

— І ви не могли його зупинити?

— Мем, цього типа ніщо не зупинило б. Він сказав, що мусить бути разом з дружиною.

— Як він туди дістанеться?

— Його підвезе якийсь лисий. Коп, я так зрозумів.

Вінс Корсак.

— Вони вже прямують до Брігема.

Джейн не пам’ятала, як опинилась у цьому місці, серед яскравих вогнів, блискучих поверхонь та облич у масках. Пригадувала лише якісь окремі шматочки. Чоловічі крики, рипіння коліс каталки. Спалах проблискових вогнів. А тоді — як проверталася над головою біла стеля, коли її везли до цієї кімнати. Вона знову й знову запитувала про Гебріела, але ніхто не міг сказати, де він.

Або ж вони боялися сказати.

— Матусю, у вас усе добре, — сказав лікар.

Джейн кліпнула, дивлячись у блакитні очі, що всміхалися їй поверх медичної маски. «Усе не добре, — подумала вона. — Мій чоловік мав би бути тут. Він мені потрібен. І годі кликати мене матусею».

— Коли відчуєте наступні перейми, — вів далі лікар, — починайте тужитися, гаразд? І не припиняйте.

— Нехай хтось зателефонує, — сказала Джейн. — Мені треба знати, де Гебріел.

— Спочатку треба допомогти вашій дитині народитися.

— Ні, спочатку треба зробити те, чого я хочу! Ви мусите… ви мусите…

Вона втягнула повітря, коли на неї накотилися нові перейми. Біль сягнув піку, лють також. Чому ці люди її не слухають?

— Тужтеся, матусю! Уже майже все!

— Чорт… забирай…

— Ну ж бо. Тужтеся!

Вона зойкнула, відчувши, як брутально стискаються щелепи болю. Але лють допомагала здолати його, допомагала тужитися з такою затятою рішучістю, аж в очах темніло. Вона не чула, як із шурхотом відчинилися двері, не бачила, як у кімнату прослизнув чоловік у блакитній лікарській формі. З криком відкинулася на стіл, ковтаючи повітря великими порціями. Аж тоді завважила, що він дивиться на неї, стоячи на тлі яскравого світла.

— Гебріеле, — прошепотіла Джейн.

Він узяв її за руку, погладив волосся.

— Я тут. Я з тобою.

— Я не пам’ятаю. Не пам’ятаю, що сталося…

— Зараз це не важливо.

— Важливо. Я мушу знати.

Знову почалися перейми. Вона набрала повітря й стиснула його руку. Учепилася в неї так, наче висіла над прірвою.

— Тужтеся, — звелів лікар.

Джейн згорнулася вперед зі стогоном, напруживши кожен м’яз. Піт заливав очі.

— Ось так, — підбадьорював лікар. — Уже майже все.

«Ну, маля. Не будь таким упертюхом. Допоможи своїй мамі!»

Вона була на межі того, щоб заверещати, здавалося, горло зараз вибухне. Тоді несподівано відчула потік крові між ногами. Почула розлючені крики, схожі на котячі завивання.

— Вона з нами! — сказав лікар.

«Вона?»

Гебріел сміявся, голос був хрипкий від сліз. Він торкнувся вустами волосся Джейн.

— Дівчинка. У нас із тобою дівчинка.

— Ще й лайлива така, — сказав лікар. — Гляньте на це.

Джейн повернула голову й побачила, як вимахують крихітні кулачки, як розчервонілося від люті личко. І темне волосся — багато темного волосся, що мокрими кучерями прилипло до голови. Вона вражено дивилась, як медсестра витирає немовля й загортає в ковдру.

— Хочете потримати, матусю?

Джейн не могла сказати ані слова, горло стислося. Вона мог­ла тільки дивитися з зачудуванням, як цей згорток кладуть їй до рук. Подивилася на личко, набрякле від сліз. Дитина звивалася, наче їй не терпілося звільнитися від ковдри. Від материних рук.

«І ти справді моя?»

Вона уявляла собі, що це буде мить спорідненості, коли вона подивиться в очі немовляті й упізнає душу. Але цього відчуття не було зовсім — лише незграбність, з якою вона намагалася заспокоїти верткий згорток. Дивлячись на дочку, Джейн бачила зле створіння з набряклими очима й стиснутими кулаками. Створіння, яке несподівано з протестом закричало.

— У вас прекрасне немовля, — сказала медсестра. — Вона дуже на вас схожа.