Смертниці

14

Будинок вражав навіть за високими стандартами Бікон-Гілл — найбільший на вулиці визначних резиденцій багатьох поколінь бостонських брамінів. Гебріел був там уперше й за інших обставин міг би затриматися на мощеній бруківкою стежці, щоб помилуватися різними віконними перемичками, кованими прикрасами, химерним молотком на вхідних дверях. Однак сьогодні його не обходила архітектура, тож він поспішив піднятися сходами й подзвонити у двері.

Відчинила молода жінка в окулярах із черепаховою оправою та холодним оцінливим поглядом. «Остання хранителька воріт», — подумав він. Саме цю асистентку він бачив уперше, але вона цілком пасувала до образу типової дівчини зі штату Конвея: розумна, діяльна, певно з Гарварду. «Конвеєві розумники» — так називали в цьому районі молодих чоловіків і жінок, відомих блискучим розумом і абсолютною відданістю сенатору.

— Я Гебріел Дін, — відрекомендувався агент. — Сенатор Конвей на мене чекає.

— Вони в кабінеті, агенте Дін.

«Вони?»

— Ідіть за мною.

Дівчина розвернулася й швидко повела його коридором; низькі й немодно практичні підбори клацали темною дубовою підлогою, коли вони проминали ряд портретів на стіні: суворий патріарх за письмовим столом; чоловік у напудреній перуці й чорній мантії судді; третій стоїть перед оксамитовою зеленою завісою. У цьому коридорі демонструвалася видатна генеалогія Конвея — генеалогія, якою він зумисно не хизувався в своєму Джорджтаунському таунгаузі, де блакитна кров могла стати на заваді політичній кар’єрі.

Жінка тихо постукала у двері, тоді просунула голову до кімнати.

— Прийшов агент Дін.

— Дякую, Джилліан.

Гебріел увійшов до кабінету, двері тихо зачинилися за його спиною. Сенатор одразу ж вийшов назустріч йому з-за великого столу з вишневого дерева. Сивочолому Конвею було вже за шістдесят, та він досі рухався з силою й спритністю морпіха, і коли вони потиснули один одному руки, це було жорстке привітання чоловіків, які обидва були в бою й поважають один одного за це.

— Як тримаєтеся? — тихо запитав Конвей.

Запитання було таке обережне, що в очах Гебріела спалахнули неочікувані сльози. Він відкашлявся.

— Якщо чесно, — визнав Гебріел, — доводиться докласти неабияких зусиль, щоб тримати себе в руках.

— Я так розумію, що її зранку поклали до лікарні.

— Дитина мала народитися ще минулого тижня. Води відійшли вранці, і…

Він замовкнув, зашарівся. Розмови старих солдатів нечасто доходили до інтимних деталей анатомії їхніх дружин.

— Тож мусимо витягнути її звідти. Якомога швидше.

— Так, сер. — «І не просто скоро. Живою». — Сподіваюся, ви мені скажете, що відбувається насправді. Бо поліція Бостона нічого не розуміє.

— Ви за ці роки зробили мені чимало послуг, агенте Дін. Обіцяю, я зроблю все від мене залежне. — Сенатор розвернувся, махнув на крісла, що стояли перед масивним цегляним каміном. — Можливо, містер Сілвер допоможе.

Гебріел уперше зосередився на тому, хто сидів у шкіряному кріслі так тихо, що його дуже легко було не помітити. Він підвівся, і Гебріел побачив, що це незвично високий чоловік з негустим темним волоссям і м’якими очима, що дивилися крізь професорські окуляри.

— Навряд чи ви знайомі, — сказав Конвей. — Це Девід Сілвер, заступник директора Служби національної розвідки. Щойно прилетів з Вашингтона.

«Оце так сюрприз», — подумав Гебріел, потискаючи руку Девіда Сілвера. Директор Служби національної розвідки — висока посада рівня кабінету міністрів, з владою над усіма органами розвідки країни, від Федерального бюро розслідувань до військової розвідки та Центрального розвідувального управління. І Девід Сілвер був його заступник.

— Щойно ми дізналися про ситуацію, директор Вінн попросив мене прилетіти сюди, — сказав Сілвер. — У Білому домі вважають, що це не звичайна ситуація з заручниками.

— Хай би що нині значило «звичайна», — додав Конвей.

— Ми вже маємо прямий зв’язок із комісаром поліції, — сказав Сілвер. — Контролюємо розслідування бостонської поліції. Однак сенатор Конвей каже, що ви маєте додаткову інформацію, яка може вплинути на наш підхід.

Конвей махнув на канапу:

— Пропоную сісти. Нам є про що поговорити.

— Ви вважаєте, що це навряд чи стандартна криза з заручниками, — сказав Гебріел, умостившись на канапі. — Я теж так вважаю, і не лише тому, що це стосується моєї дружини.

— Що вам здається інакшим?

— Крім того, що почалося все з жінки? Що до неї прийшов озброєний товариш? Крім того, що вона вивела в прямий ефір щось подібне на код активації?

— Усе це тривожить директора Вінна, — сказав Сілвер. — До того ж є деталі, які дуже бентежать нас. Мушу визнати, коли я вперше почув запис, то сам особливо не надав цьому значення.

— Який запис?

— Дзвінка на радіостанцію. Ми попросили лінгвіста міністерства оборони проаналізувати її мову. У неї досконала граматика — практично занадто ідеальна. Ані скорочень, ані сленгу. Жінка, вочевидь, не американка, вона народилася за кордоном.

— Спеціаліст із переговорів бостонської поліції дійшов того ж висновку.

— Ось що нас бентежить. Якщо уважно послухати, що вона каже, особливо це стосується фрази «жереб кинуто», можна почути акцент. Він точно є. Можливо, російський, чи український, чи це інша східноєвропейська мова. Годі визначити точне походження, але це слов’янський акцент.

— Ось чому тривожиться Білий дім, — сказав Конвей.

Гебріел насупився.

— Вони підозрюють тероризм?

— Якщо уточнити — чеченський, — сказав Сілвер. — Ми не знаємо, хто ця жінка, як вона потрапила до країни. Знаємо, що чеченці часто використовують жінок у своїх атаках. Під час нападу на театр у Москві кілька жінок були обв’язані вибухівкою. Кілька років тому на півдні Росії впали два літаки, що летіли з Москви. Ми впевнені, що обидві катастрофи сталися через пасажирок із вибухівкою. Я веду до того, що ці терористи звикли використовувати жінок. Саме цього й боїться директор Служби національної розвідки — того, що ми маємо справу з людьми, яких не цікавлять переговори. Вони можуть бути готові до смерті, ба більше — до показової смерті.

— Чечня ворогує з Москвою. Не з нами.

— Війна з тероризмом — світова. Саме тому й було створено Службу національної розвідки — щоб 11 вересня ніколи не повторилося. Наша справа — зробити так, щоб наші розвідагенції працювали разом, а не перехресно, як іноді бувало. Без конкуренції, без ворожнечі між шпигунами. Ми застрягли в цьому разом. І ми всі згодні, що Бостонська бухта — спокуслива ціль для терористів. Вони можуть цілити в паливні склади чи в танкер. Один моторний човен, повний вибухівки, може стати справжньою катастрофою. — Він помовчав. — Ту жінку знайшли у воді, чи не так?

Конвей мовив:

— Ви наче вагаєтеся, агенте Дін. Що вас непокоїть?

— Тут ідеться про жінку, яка втрапила в цю ситуацію випадково. Вам же відомо, що її привезли до моргу як жертву втоплення? І поклали до лікарні після того, як вона отямилася?

— Так, — відповів Сілвер. — Історія дуже дивна.

— Тобто самотня жінка…

— Вона вже не самотня. Має напарника.

— Усе одно це не схоже на розплановану терористичну операцію.

— Ми не кажемо, що заручників було захоплено за планом. Вони були вимушені до такого розвитку подій. Можливо, усе почалося випадково. Можливо, вона впала за борт, коли її нелегально провозили до країни. Опритомніла в лікарні, зрозуміла, що її розпитуватимуть, і запанікувала. Вона може виявитись одним зі щупалець восьминога, частиною значно ширшої операції. Операції, яку рано викрили.

— Джозеф Роук не росіянин, він американець.

— Так, ми дещо знаємо про містера Роука з його армійського досьє, — завважив Сілвер.

— Навряд чи він схожий на типового симпатика чеченців.

— Ви знали, що містер Роук в армії займався вибухівкою?

— Так само, як багато інших солдатів, які не стали терористами.

— Також містер Роук має історію асоціальної поведінки. Проблеми з дисципліною. Ви про це знаєте?

— Я знаю, що його звільнили з позбавленням прав і привілеїв.

— Бо він ударив офіцера, агенте Дін. Неодноразово відмовлявся виконувати накази. Були навіть підозри щодо серйозного емоційного розладу. Армійський психіатр розглядав можливість діагнозу «параноїдальна шизофренія».

— Його пролікували?

— Роук відмовився від лікування. Після армії він, по суті, став відлюдником. Ми говоримо про того, хто, як Унабомбер, відійшов від суспільства, плекаючи старі образи. Роуку йшлося про урядові змови, він марив переслідуваннями. Це дуже розчарована людина, яка вважає, що уряд ним скористався. Він написав стільки листів до ФБР про свої теорії, що на нього заведено окрему справу. — Сілвер взяв теку зі столу, передав Гебріелові. — Тут є приклад його писанини, лист, надісланий ним до бюро в червні 2004 року.

Гебріел розгорнув теку, взяв листа.

«…Я надав вам опис кількох випадків задокументованих серцевих нападів, таємно спричинених PRC-25 у суміші з запаленим тютюном. Наше міністерство оборони добре знає, що ця комбінація становить собою смертельний нервово-паралітичний газ. Чимало ветеранів загинули таким чином, щоб адміністрація у справах ветеранів зекономила мільйони доларів на підтримці їхнього здо­ров’я. Невже у ФБР усім до цього байдуже?»

— Це один із десятків божевільних листів, які він писав бюро, своєму конгресмену, газетам і телеканалам. «Вашингтон Пост» отримала стільки цього параноїдального лайна, що викидає все, на чому стоїть його ім’я. Як бачите з цього зразка, він — розумний чоловік. Добре володіє словом. І переконаний у тому, що наш уряд — зло.

— Чому він не під психіатричним наглядом?

— Роук не вважає себе божевільним. Хоча всі навколо бачать, що він несповна розуму.

— Терористи не завербували би психа.

— Могли, якби побачили в ньому користь.

— Не можна контролювати таких людей чи передбачити, що вони вчинять.

— Але їх можна підбурити до насильства. Посилити їхню віру в те, що уряд працює проти них, і скористатися їхніми навиками. Роук може бути параноїком, але він знається на вибухівці. Це розчарований самітник з військовим вишколом. Ідеальний рекрут для терористів, агенте Дін. Поки ми не маємо доказів зворотного, мусимо припускати, що ситуація пов’язана з питанням національної безпеки. Навряд чи поліція Бостона спроможна сама з цим упоратися.

— То ось чому Джон Барсанті тут.

— Хто?

Сілвер мав спантеличений вигляд.

— Агент Барсанті, з людей заступника директора ФБР. Бюро зазвичай не відправляє агентів з Вашингтона, якщо є місцеве відділення.

— Я не знав, що до справи залучено ФБР, — відповів на це Сілвер.

Це ошелешило Гебріела. Служба національної розвідки мала владу над ФБР; Сілвер мав би знати про втручання Барсанті.

— Рятувальну операцію проводитиме не ФБР, — сказав Сілвер. — Ми дали дозвіл спеціальному антитерористичному відділу підрозділу стратегічної підтримки.

Гебріел витріщився на нього:

— Ви залучаєте команду з Пентагону? Військова операція на території США?

Втрутився сенатор Конвей:

— Я знаю, агенте Дін, що це звучить незаконно. Але нещодавно з’явилася директива JSC Conplan 0300-97. Вона дозволяє Пентагону використовувати військові антитерористичні загони в наших кордонах, якщо в цьому є потреба. Директива нова, про неї мало хто взагалі знає.

— І вам здається, що це хороша ідея?

— Чесно? — Сенатор зітхнув. — Вона мене до біса лякає. Але директива офіційна. Військові мають право ввійти.

— І недарма, — сказав Сілвер. — Якщо ви не помітили, наша країна — під нападом. Це наша нагода зачистити гніздо, поки воно не завдало удару. Поки ще більше людей не опинилося під загрозою. У великому масштабі цей інцидент може виявитись удачею.

— Удачею?

Сілвер надто пізно збагнув свою нетактовність. Примирливо підняв руку.

— Перепрошую, жахливу річ сказав. Я так концентруюся на своїй місії, що іноді нічого навколо не бачу.

— Так само можете й не бачити подробиць ситуації.

— Що ви хочете сказати?

— Ви дивитеся на цю облогу й автоматично думаєте про тероризм.

— Маю зважати на таку можливість. Вони змусили нас до цього. Не забувайте.

— До виключення всіх інших варіантів?

— Звісно ні. Цілком вірогідно, що йдеться просто про двох божевільних. Про двох людей, які намагаються уникнути ув’яз­нення після того, як застрелили поліціянта в Нью-Гейвені. Ми розглянули таку можливість.

— І все одно зосередилися на тероризмі.

— Із містером Вінном інакше не можна. Він серйозно ставиться до своєї роботи директора Служби національної розвідки.

Конвей спостерігав за Гебріелом, за його реакцією.

— Я бачу, вам не подобається теорія про терористів.

— Як на мене, це надто просто, — відповів Гебріел.

— А ви як усе це поясните? Чого хочуть ці люди? — запитав Сілвер.

Він відкинувся на спинку крісла, схрестивши довгі ноги, поклавши розслаблені руки на бильця. Жодної ознаки напруженості в худорлявому тілі. «Його насправді не цікавить моя думка, — подумав Гебріел. — Він для себе вже все вирішив».

— Я поки що не маю відповіді, — сказав він уголос. — Натомість маю чимало дивних деталей, які не можу пояснити. Саме тому й зателефонував сенаторові Конвею.

— Які саме деталі?

— Я щойно відвідав розтин того охоронця. Чоловіка, застреленого нашою невідомою. Виявилося, що він узагалі не працював у лікарні. Ми не знаємо, хто він був.

— Відбитки пальців перевірили?

— В АДІС[2] їх не знайшли.

— Тож кримінального минулого він не має.

— Ні. Відбитків немає в жодній з перевірених нами баз.

— Не всі здають відбитки пальців.

— Цей чоловік увійшов до лікарні зі зброєю, зарядженою двохкульними патронами.

— Це несподівано, — завважив Конвей.

— Що таке двохкульний патрон? — спитав Сілвер. — Я лише юрист, тому прошу пояснити. Боюся, що, коли йдеться про зброю, я просто неписьменний.

— Це коли в один патрон заряджається більше однієї кулі, — відповів Конвей. — Заради більшої вірогідності смертельного пострілу.

— Я щойно говорив з балістичною лабораторією поліції Бостона, — сказав Гебріел. Вони знайшли патрон із палати. Це М-198.

Конвей пильно подивився на нього.

— Такі є на озброєнні армії США. В охоронця таке навряд чи побачиш.

— У підробного охоронця. — Гебріел дістав із нагрудної кишені згорнутий аркуш. Розгладив на столику. — І ось іще деталь, яка мене турбує.

— Що це? — запитав Сілвер.

— Малюнок, який я зробив під час аутопсії. Татуювання на спині застреленого.

Сілвер обернув малюнок до себе.

— Скорпіон?

— Так.

— Поясните, чому це важливо? Бо я певен, що багато в кого є татуювання зі скорпіоном.

Конвей потягнувся по аркуш.

— Кажете, це було в нього на спині? І встановити особу не вийшло?

— Перевірка відбитків пальців нічого не дала.

— Дивно, що їх не було в базі.

— Чому? — запитав Сілвер.

Гебріел подивився на нього.

— Бо цілком імовірно, що цей чоловік — військовий.

— Ви це кажете з самого лише татуювання?

— Це не просте татуювання.

— Що в ньому особливого?

— Воно не на руці, а на спині. У морській піхоті такі татуювання називають «м’ясні ярлики», бо вони допомагають упізнати труп. У вибуху дуже легко можна втратити кінцівки. Тож багато хто з солдатів робить татуювання на грудях чи на спині.

Сілвер скривився.

— Нездорова якась причина.

— Але практична.

— А скорпіон? Він теж щось окремо значить?

— Мою увагу привернуло число 13, — сказав Гебріел. — Бачите, воно обведене жалом. Гадаю, йдеться про «Бойовий Трина­дцятий».

— Це військовий підрозділ?

— Експедиційний загін морської піхоти. Може використовуватися для спеціальних операцій.

— Тобто ви хочете сказати, що цей мрець був колишній морпіх?

— Колишніх морпіхів не буває, — завважив Гебріел.

— Так, звісно. — Сілвер виправився: — Він загиблий морпіх.

— І це приводить нас до деталі, яка бентежить мене найбільше, — вів далі Гебріел. — До того, що його відбитків немає в жодній базі даних. Немає записів про його службу.

— Тоді ви можете помилятися щодо значення цього татуювання. І двохкульних патронів.

— Або ж я маю рацію. І його відбитки спеціально витерли з системи, щоб зробити його невидимим для правоохоронців.

Запала довга тиша.

Раптом Сілвер вирячив очі, усвідомивши, на що натякає Гебріел.

— То ви кажете, що одна з наших розвідувальних агенцій витерла його відбитки?

— Щоб приховати спецоперації на нашій території.

— Кого саме ви звинувачуєте? ЦРУ? Військову розвідку? Якщо це був хтось із наших, мене про це точно не повідомили.

— Хай би хто був цей чоловік, хоч би на кого він працював, тепер зрозуміло, що вони зі спільником з’явились у тій палаті з однієї причини. — Гебріел глянув на Конвея. — Ви засідаєте в Сенатській комісії з розвідки. Маєте джерела.

— Але в цій ситуації я зовсім не в курсі, — похитав головою сенатор. — Якщо одна з наших агенцій замовила вбивство цієї жінки, то це серйозний скандал. Замовне вбивство на території США?

— Це вбивство пішло не так, — сказав Гебріел. — Докторка Айлс увійшла, перш ніж вони змогли з ним закінчити. Жертва не лише пережила замах, а й захопила заручників. Тепер це все широко висвітлюється ЗМІ. Провалена спеціальна операція, про яку напишуть на перших сторінках. Факти все одно стануть відомі, тому, якщо ви щось знаєте, можете мені сказати. Хто ця жінка, чому наша країна хоче її смерті?

— Це спекуляція, — відповів Сілвер. — Ваша теорія висить на тонкій нитці, агенте Дін. Від татуювання та кулі до замовного вбивства, спонсорованого урядом.

— Ці люди захопили мою дружину, — тихо сказав Гебріел. — Я готовий іти за будь-якою ниткою. Мушу знати, як усе це скінчити, поки нікого не вбили. Це все, чого я хочу. Щоб ніхто не помер.

Сілвер кивнув:

— Ми всі цього хочемо.