Смертниці

28

Джейн сиділа сама в кімнаті для допитів, дивилася на своє відображення й думала: «Паскудно ж бути з цього боку дзеркала». Вона провела тут уже годину, час від часу підходячи до дверей із марною надією на те, що вони дивовижним чином відімкнулися. Звісно, їх із Гебріелом розділили; так уже це робиться, так вона сама проводила допити. Але все інше в цій ситуації було нове й незнайоме. Ті чоловіки так і не назвалися, не показали документів, не озвучили імен, посад, номерів жетонів. Це цілком могли бути люди в чорному, які захищають Землю від покидьків з усього Всесвіту. Вони привели бранців до будівлі через підземний гараж, тож вона навіть не знала, на кого ці люди працюють, — тільки те, що ця кімната для допитів була десь у межах міста Рестона.

— Гей! — Джейн підійшла до дзеркала, постукала по склу. — Знаєте, ви мені навіть права не зачитали. І телефон відібрали, тож я не можу зателефонувати адвокату. Хлопці, у вас будуть проблеми.

Відповіді не було.

У неї знову почали боліти груди: корова відчайдушно потребувала доїння, але піднімати сорочку перед цим дзеркалом вона не збиралася. Знову закалатала по дзеркалу, дужче. Почувалася безстрашною, бо знала, що це урядові службовці, які не поспішають, намагаючись її залякати. Вона знала свої права, бо як коп забагато зусиль витрачала на те, щоб права зловмисників були дотримані; і тепер, чорт забирай, збиралася взяти своє.

Із дзеркала на Джейн дивилося її власне відображення. Кудлата темна корона волосся, вперта квадратна щелепа. «Придивіться добряче, хлопці, — подумала вона. — Хоч би хто був там, за склом, перед вами розлючений коп, дедалі менше схильний до співпраці».

— Агов! — крикнула вона і знову вдарила по склу.

Раптом двері розчахнулися і, на її подив, до кімнати ввійшла жінка. Хоча обличчя вона мала доволі молоде, не старше п’ят­десяти років, гладеньке волосся було все срібне — разючий контраст із темними очима. Як і колеги-чоловіки, вона була вбрана в консервативний костюм — такий одяг зазвичай обирають жінки, які мають чогось досягати в чоловічих професіях.

— Детектив Ріццолі, — почала жінка. — Вибачте, що вам довелося стільки чекати. Я приїхала, щойно мала змогу. Затори округу Колумбія, самі розумієте. — Вона простягнула руку. — Дуже рада нарешті зустрітися з вами.

Джейн проігнорувала рукостискання, не зводячи очей з обличчя жінки.

— Я мушу вас знати?

— Гелен Глассер, департамент юстиції. І я згодна, ви маєте повне право лютувати.

Вона знову простягнула їй руку, удруге пропонуючи мир.

Цього разу Джейн потисла її. Рукостискання було тверде, мов чоловіче.

— Де мій чоловік? — спитала вона.

— Він приєднається до нас нагорі. Я хотіла скористатися нагодою і спочатку замиритися з вами, а вже потім переходити до справи. Те, що сталося сьогодні ввечері, просто непорозуміння.

— Те, що сталося, — порушення наших прав.

Глассер махнула на двері.

— Прошу, ходімо нагору і все обговорімо.

Вони пройшли коридором до ліфта, Глассер вставила кодовану картку, натиснула кнопку верхнього поверху. З підвалу вони піднялися до пентгаузу. Двері роз’їхалися, і жінки ввійшли до кімнати з великими вікнами та видом на Рестон. Кімната була обставлена невиразно — типово для урядових кабінетів. Джейн побачила сіру канапу й крісла на бляклому килимку, стіл із кавоваркою й тацею блюдець і чашок. На стіні висіла самотня оздоба — абстрактна картина з пухнастим оранжевим м’ячем. «Повісь таку в поліцейському відділку, — подумала вона, — і якийсь розумник точно домалює на ній мішень».

Ліфт зарипів, вона розвернулася й побачила, як із нього виходить Гебріел.

— Усе гаразд? — спитав він.

— Електрошокер був не надто приємний. Але так…

Джейн замовкла, упізнаючи чоловіка, який щойно вийшов з ліфта за Гебріелом. Це його обличчя вона сьогодні бачила на відео з місця злочину.

Джон Барсанті кивнув.

— Детектив Ріццолі.

Джейн глянула на чоловіка.

— Ти розумієш, що відбувається?

— Сядьмо всі, — сказала Глассер. — Час нам дещо розплутати.

Джейн втомлено опустилася на канапу поряд із Гебріелом. Поки Глассер наливала каву й роздавала чашки, усі мовчали. Після того, як з ними поводилися цього вечора, ця ввічливість була запізніла, і Джейн не була готова відмовитися від обґрунтованого гніву в обмін на саму лише усмішку й чашку кави. Вона навіть не сьорбнула — поставила горня на стіл у мовчазному протесті проти запропонованого цією жінкою перемир’я.

— Ми можемо запитувати? — спитала вона. — Чи це допит в один бік?

— Хотілося б мені мати змогу відповісти на всі ваші запитання. Але ми маємо захищати поточне розслідування, — сказала Глассер. — На вас це ніяк не вплине. Ми перевірили вас з агентом Діном. Ви обоє проявили себе видатними правоохоронцями.

— І все-таки ви нам не довіряєте.

Глассер кинула на неї погляд, такий же сталевий, як її волосся.

— Ми не можемо собі дозволити комусь довіряти. Не в такій тонкій справі. Ми з агентом Барсанті намагалися приховувати свою роботу, однак кожен наш крок відстежувався. Наші комп’ю­тери перевірялися, до мого кабінету вдерлися, і я не певна, що мій телефон надійно захищений. Хтось втручається в наше розслідування. — Вона поставила свою каву. — Я мушу знати, що ви тут робите й чому пішли до того будинку.

— Напевно, з тих само причин, з яких ви за ним спостерігаєте.

— Ви знаєте, що тут сталося.

— Бачили документи детектива Вордлоу.

— Ви далеко від дому. Чому вас цікавить справа в Ешберні?

— Чому б вам спочатку не відповісти на наше запитання? — запропонувала Джейн. — Чому міністерство юстиції так зацікавила смерть п’яти повій?

Глассер мовчала, вираз обличчя неможливо було прочитати. Вона спокійно сьорбнула кави, наче запитання її не стосувалося. Джейн не могла не відчути захвату до цієї жінки, яка поки що не показала жодної ознаки вразливості. Вочевидь, саме вона тут була головна.

— Ви знаєте, що особи жертв так і не було встановлено, — сказала Глассер.

— Так.

— Ми вважаємо, що вони — нелегальні мігрантки. Намагаємося дізнатися, як вони потрапили до країни, хто їх привіз і де саме вони перетнули кордон.

— Зараз скажете, що це питання національної безпеки?

Джейн не могла стримати скепсису.

— Тільки частково. Після одинадцятого вересня американці вважають, що ми зміцнили кордони, зупинили нелегальну міграцію. Це не зовсім так. Нелегальні переміщення між Мексикою та США за завантаженням усе одно подібні на велике шосе. У нас багато кілометрів берегової лінії без жодного контролю. Кордони з Канадою майже не патрулюються. А торговці людьми знають усі маршрути, усі нюанси. Увозити до країни жінок — просто. А щойно вони опиняються тут, не так складно поставити їх до роботи.

Глассер поставила чашку на столик. Нахилилася вперед, очі блиснули, мов наглянсоване чорне дерево.

— Знаєте, скільки жінок зайняті в секс-роботі в цій країні? У нашій начебто цивілізованій країні? Принаймні п’ятдесят тисяч. І йдеться не про повій. Вони — рабині, які служать проти своєї волі. Тисячі дівчат ввозяться до США і просто зникають, стають невидимі. Та все-таки вони навколо нас — у великих і маленьких містах. Сховані в борделях, замкнені в квартирах. І мало хто знає, що вони насправді існують.

Джейн пригадала ґрати на вікнах і подумала про ізоляцію в будинку. Не дивно, що він нагадав їй в’язницю. «Бо це саме в’язниця».

— Дівчата надто нажахані, щоб співпрацювати з владою. Якщо їх на цьому спіймають сутенери, наслідки будуть страшні. І навіть якщо їм вдасться втекти й повернутися до рідної країни, там їх теж можуть вистежити. Краще вже померти. — Глассер помовчала. — Ви бачили звіт про розтин жертви номер п’ять. Старшої.

Джейн ковтнула клубок у горлі.

— Так.

— Те, що з нею сталося, — дуже ясне повідомлення. «Лізтимете до нас — і теж так закінчите». Ми не знаємо, чим саме вона їх так розлютила, яку межу перейшла. Може, присвоїла чужі гроші, може, вела справи на стороні. Вочевидь, вона в тому домі була матрона, мала владу, але це її не врятувало. Хоч би що вона зробила не так, довелося за це заплатити. І дівчата заплатили разом з нею.

— То ваше розслідування не стосується тероризму, — сказав Гебріел.

— А до чого тут тероризм? — спитав Барсанті.

— Нелегальні мігранти зі Східної Європи. Можливі зв’язки з чеченцями.

— Цих жінок привезли до країни з комерційною метою, і ні для чого більше.

Глассер спохмурніла, глянула на Гебріела.

— Хто говорив вам про тероризм?

— Сенатор Конвей. І заступник директора Служби національної розвідки.

— Девід Сілвер?

— Він прилетів до Бостона через кризу з заручниками. Тоді вони розглядали ситуацію саме так. Загроза чеченського тероризму.

Глассер пирхнула.

— Девід Сілвер зациклений на терористах, агенте Дін. Бачить їх під кожним мостом.

— Він сказав, що тривога дійшла аж до верху. Тому директор Вінн його й відправив.

— Цій службі платять саме за такі думки. Так він виправдовує власне існування. Для цих людей «усе тероризм, повсякчас».

— Сенатора Конвея теж непокоїла ця можливість.

— Ви довіряєте сенатору?

— А не варто?

Втрутився Барсанті:

— Ви вели справи з Конвеєм, чи не так?

— Сенатор Конвей — член комісії з розвідки. Ми багато разів зустрічалися щодо моєї роботи в Боснії. Розслідування військових злочинів.

— Але чи добре ви насправді його знаєте, агенте Дін?

— Ви натякаєте, що ні.

— Він три терміни був сенатором, — сказала Глассер. — Щоб стільки втриматися, мусиш укладати чимало угод, іти на компроміси. Будьте обережні з тим, кому довіряєте, ось і все, що ми маємо на увазі. Самі вивчили цей урок уже давно.

— Тож вас непокоїть не тероризм, — сказала Джейн.

— Мене непокоять п’ятдесят тисяч зниклих жінок. Рабство в нашій країні. Насильство й експлуатація живих людей клієнтами, які хочуть лише добре потрахатися. — Вона замовкла, глибоко вдихнула. Тихо закінчила: — Саме в цьому річ.

— Схоже, це ваш особистий хрестовий похід.

Глассер кивнула.

— Уже майже чотири роки.

— То чому ви не врятували тих жінок в Ешберні? Мали знати про те, що коїлося в тому будинку.

Глассер промовчала, слова були зайві. Її вражений погляд підтвердив те, про що Джейн уже здогадалася.

Вона глянула на Барсанті.

— Це тому ви так швидко приїхали на місце злочину, практично водночас із поліцією. Ви вже знали, що там відбувається. Мусили знати.

— Отримали наведення за кілька днів до того, — підтвердив Барсанті.

— І не втрутилися негайно? Не врятували цих жінок?

— У нас тоді ще не було прослуховування. Ми ніяк не могли відстежити, що насправді відбувалося в будинку.

— На кону стояло більше, ніж ви думаєте, — сказала Глассер. — Більше, ніж ці п’ять жінок. Ми мусили оберігати розслідування і, якби втрутилися надто рано, втратили б нагоду діяти таємно.

— І тепер п’ять жінок мертві.

— Думаєте, я цього не знаю?

Гнівна відповідь Глассер заскочила всіх. Вона різко підвелася, нервово попрямувала до вікна, стала, дивлячись на вогні міста.

— Знаєте, який найгірший наш експорт до Росії? Те, що ми їм дали й чого мені хотілося б ніколи не мати? Фільм «Красуня». Той, з Джулією Робертс, де повія виявляється Попелюшкою. У Росії люблять цей фільм, дівчата дивляться його й думають: якщо я поїду до Америки, зустріну там Річарда Ґіра, він зі мною одружиться, я буду заможна й житиму довго й щасливо. Тож навіть якщо вона щось підозрює, якщо не певна, що на неї у Штатах справді чекатиме законна робота, то думає, що мусить кілька разів продатися, а тоді Річард Ґір її врятує. Тож дівчину садять на рейс, скажімо, до Мехіко. Звідти вона пливе човном до Сан-Дієго. Або ж її везуть через забитий людьми пункт перетину кордону, і якщо вона білявка й говорить англійською, її пропустять без проблем. А іноді вони переходять кордон пішки. Така дівчина думає, що йде до життя «Красуні». А натомість її продають і купують, мов шмат м’яса.

Глассер розвернулася до Джейн.

— Знаєте, скільки приваблива дівчина може заробити для сутенера?

Джейн похитала головою.

— Тридцять тисяч доларів на тиждень. На тиждень. — Глассер знову втупилась у вікно. — Немає маєтків, в яких на них чекає шлюб з Річардом Ґіром. Опиняєшся під замком у будинку чи квартирі, під наглядом справжніх потвор. Ті люди тренують тебе, нав’язують дисципліну, ламають твій дух — інші жінки.

— Невідома номер п’ять, — сказав Гебріел.

Глассер кивнула.

— Матрона будинку, так би мовити.

— Убита тими ж, на кого працювала? — спитала Джейн.

— Коли плаваєш з акулами, рано чи пізно тебе вкусять.

«Або, у цьому випадку, розтрощать тобі кістки на порох», — подумала Джейн. Як покарання за якусь зраду, якесь порушення.

— У тому будинку загинули п’ять жінок, — сказала Глассер. — Але десь там — ще п’ятдесят тисяч душ, у полоні у вільній країні. Ними зловживають чоловіки, які хочуть тільки сексу, і їм начхати на те, що шльондра плаче. Чоловіки, які ніколи не думають про людину, якою користуються. Можливо, такий чоловік іде звідти додому, до дітей і дружини, удає хорошого батька родини. Але кілька днів чи тижнів по тому він повернеться до борделю, щоб трахнути дівчину, яка може за віком годитися йому в дочки. І йому ніколи не спаде на думку, що, щоранку дивлячись у дзеркало, він дивиться на потвору.

Голос Глассер перетворився на напружений шепіт. Вона глибоко вдихнула, потерла шию, наче намагаючись стерти свій гнів.

— Хто була Олена? — запитала Джейн.

— Ви про повне ім’я? Цього ми, певно, ніколи не знатимемо.

Джейн подивилася на Барсанті.

— Ви прослідкували за нею до Бостона, не знаючи її імені?

— Ми знаємо про неї дещо інше, — сказав Барсанті. — Ми знаємо, що вона була свідок. Була в тому домі, в Ешберні.

«Ось воно, — подумала Джейн. — Зв’язок між Ешберном і Бостоном».

— Звідки ви знаєте? — спитала вона.

— Відбитки пальців. Криміналісти зібрали в тому домі десятки невизначених відбитків, інакших за відбитки жертв. Деякі, певно, залишили клієнти, але одні збіглися з відбитками Олени.

— Заждіть, — сказав Гебріел. — Поліція Бостона одразу ж зробила запит щодо відбитків Олени. Результатів не було. І ви мені кажете, що ще в січні її відбитки було знайдено на місці злочину? Чому ми не отримали цієї інформації з бази?

Глассер і Барсанті перезирнулися. Їхня ніяковість надто ясно відповіла на запитання Гебріела.

— Ви не додали її відбитки до бази, — сказав він. — Ця інформація могла б стати в нагоді поліції Бостона.

— Інші теж могли б нею скористатися, — завважив Барсанті.

— Чорт забирай, про яких інших ви торочите? — втрутилася Джейн. — Я була в тій лікарні з тією жінкою. Мені до голови приставили зброю. Вам узагалі начхати на заручників?

— Авжеж ні, — сказала Глассер. — Але ми хотіли, щоб усі вийшли звідти живі. Олена теж.

— Особливо Олена, — виправила її Джейн. — Вона ж була ваш свідок.

Глассер кивнув.

— Вона бачила, що сталося в Ешберні. Саме тому ті двоє прийшли до її палати.

— Хто їх відправив?

— Ми не знаємо.

— Ви маєте відбитки того, кого вона застрелила. Хто це був?

— Цього ми теж не знаємо. Якщо він був колишній військовий, Пентагон про це мовчить.

— Ви з міністерства юстиції. І ви не можете дістати цю інформацію?

Глассер підійшла до Джейн, сіла у крісло, дивлячись на неї.

— Тепер ви розумієте, з якими перешкодами ми маємо справу. Ми з агентом Барсанті маємо працювати тихо й потай. Ми не висовувалися, бо вони теж її шукали. Ми сподівалися знайти її першими. І були дуже близько. Від Балтимора до Коннектикута й Бостона агент Барсанті відставав від неї лише на крок.

— Як ви змогли її вистежити? — запитав Гебріел.

— Спочатку це було просто. Ми йшли по сліду, залишеному кредиткою Джозефа Роука. Він знімав готівку.

Барсанті мовив:

— Я намагався з ним зв’язатися. Залишав повідомлення на голосовій пошті. Навіть просив його стару тітку з Пенсильванії дещо йому передати. Нарешті Роук перетелефонував, і я намагався його вмовити прийти до нас. Але він мені не довіряв. А тоді застрелив поліціянта в Нью-Гейвені й ми зовсім його загубили. Гадаю, тоді вони й розділилися.

— Звідки ви знали, що вони подорожували разом?

— У ніч убивств в Ешберні Джозеф Роук заправляв авто неподалік, — сказала Глассер. — Скористався кредиткою, тоді спитав, чи є тут евакуатор, бо він підібрав на дорозі двох жінок, яким була потрібна допомога.

Запала мовчанка. Гебріел із Джейн перезирнулися.

— Двох жінок? — перепитала Джейн.

Глассер кивнула.

— Камера на СТО зафіксувала авто Роука, що стояло біля колонки. У лобове скло було видно жінку на передньому сидінні — Олену. Тієї ночі їхні життя перетнулися, у цю історію вплутався Джозеф Роук. Щойно він запросив цих жінок до своєї машини, до свого життя, його було позначено. За п’ять годин після зупинки на СТО його дім спалахнув. Тоді він точно зрозумів, що набрав проблем на свою голову.

— А друга жінка? Ви сказали, він підібрав на дорозі двох.

— Про неї ми нічого не знаємо. Тільки те, що в Нью-Гейвені вона досі була з ними. Два місяці тому.

— Ідеться про відео з патрульного авто. Коли застрелили того офіцера.

— На відео видно, як із заднього сидіння авто Роука хтось піднімається. Тільки потилиця, обличчя не видно. Тобто ми майже не маємо про неї інформації. Лише кілька рудих волосин на сидінні. Цілком логічно припустити, що вона мертва.

— Але якщо жива, — сказав Барсанті, — то це наш останній свідок. Із тих, хто бачив, що сталося в Ешберні, лишилася тільки вона.

Джейн тихо сказала:

— Я можу назвати її ім’я.

Глассер похмуро подивилася на неї.

— Що?

— Це той сон, — глянула Джейн на Гебріела. — Те, що мені сказала Олена.

— Їй снився кошмар, — сказав Гебріел. — Про штурм.

— І що ви бачите вві сні?­ — спитала Глассер, не зводячи очей із Джейн.

Джейн сковтнула.

— Я чую, як чоловіки калатають у двері, вдираються до кімнати. І вона схиляється до мене, щоб дещо сказати.

— Олена?

— Так. Вона каже: «Міла знає». Це все. «Міла знає».

Глассер пильно подивилася на неї.

— Міла знає? У теперішньому часі? — Вона перевела погляд на Барсанті. — Наш свідок ще жива.