Смертниці

18

Гебріел урізався в юрбу репортерів, не зводячи очей з білявки зі складною зачіскою, яка стояла під прожекторами метрів за двадцять. Наблизившись, він побачив, що Зої Фоссі саме говорила на камеру. Помітивши його, вона завмерла, притискаючи мікрофон до мовчазних вуст.

— Вимкніть це, — сказав Гебріел.

— Тихо, — цитьнув оператор. — Ми в прямому ефірі…

— Вимкніть цей сраний мікрофон!

— Ви за кого себе маєте…

Гебріел відштовхнув камеру, смикнув за дроти, прожектори згасли.

— Заберіть цього чоловіка! — заверещала Зої.

— Ви знаєте, що накоїли? — спитав Гебріел. — Ви хоч розу­мієте?

— Я роблю свою роботу, — зухвало відповіла вона.

Він посунув на неї, і щось в його очах змусило її зіщулитися й позадкувати, аж поки вона не вперлась у фургон служби новин і далі задкувати вже не було куди.

— Ви, ймовірно, щойно стратили мою дружину.

— Я? — Зої похитала головою й сказала з викликом: — Це ж не я тримаю пістолет.

— Ви щойно сказали їм, що вона коп.

— Я просто повідомляю про факти.

— І начхати на наслідки.

— Це і є новини, чи не так?

— Знаєш, хто ти? — Він підсунувся ближче і виявив, що заледве стримує бажання придушити її. — Ти хвойда. Ні, беру свої слова назад. Ти гірша за хвойду. Не просто продаєшся, а й кого завгодно продаси.

— Бобе! — заверещала вона до оператора. — Прибери від мене цього типа!

— Назад, містере!

Важка рука оператора опустилася на плече Гебріела. Він скинув її, не зводячи очей із Зої.

— Якщо з Джейн щось станеться, присягаюся…

— Кажу, назад!

Оператор знову схопив Гебріела за плече.

Раптом усі Гебріелові страхи й відчай злились у сліпучу лють. Він розвернувся й ударив чітко в бочкоподібні груди. Почув, як повітря зі свистом вилетіло з легень чоловіка, і краєм ока побачив його перелякане обличчя в польоті на землю, на гадюче гніздо переплетених дротів. Гебріел умить опинився над ним, заніс кулак, напружив усі м’язи для удару. Тоді раптом зір знову сфокусувався, і він усвідомив, як зіщулився оператор під його руками. Усвідомив, що навколо зібралися глядачі, щоб подивитися виставу. Усі люблять вистави.

Гебріел підвівся, важко дихаючи. Побачив Зої за кілька метрів від себе — її обличчя збуджено сяяло.

— Ти це зняв? — гукнула вона до іншого оператора. — Бляха, хоч хтось це зафільмував?

Гебріел згиджено відвернувся й пішов геть. Ішов подалі від натовпу, від пильного погляду прожекторів. За два квартали від лікарні зупинився на розі вулиць, сам. Навіть у темряві не було полегшення від літньої спеки — її досі випромінювали тротуари, що весь день пеклися. Він раптом відчув, що ноги наче приросли до бруківки, обтяжені горем і жахом.

«Я не знаю, як тебе врятувати. Моя робота — берегти людей, але я не можу захистити людину, яку люблю найдужче».

Задзвонив мобільний. Гебріел упізнав номер на дисплеї й не відповів. То були батьки Джейн. Вони вже телефонували, коли він сидів у машині, після ефіру Зої. Він тихо зніс істеричні схлипування Анджели Ріццолі й Френкові заклики до дій. А тепер подумав: «Я не можу зараз мати з ними справу. Може, за п’ять чи десять хвилин. Але не зараз».

Він стояв сам у темряві, намагаючись опанувати себе. Був не з тих, хто легко втрачає контроль над собою, але кілька хвилин тому мало не вгатив кулаком чоловікові в обличчя. Подумав: «Джейн була б шокована». А ще, певно, розвеселилася б, побачивши, що її чоловік втратив витримку. Якось у нападі роздратування вона назвала його «Містер діловий костюм», бо він був такий незворушний у порівнянні з її запальним темпераментом. «Ти пишалася б мною, Джейн, — подумав він. — Я нарешті відкрив, що теж людина».

«Але тебе тут немає, ти цього не побачиш. Ти не знаєш, що все це через тебе».

— Гебріеле?

Він випростався. Розвернувся до Мори: вона підійшла так тихо, що він навіть не помітив її.

— Мусив забратися геть із того цирку, — сказав він. — Інакше, присягаюся, просто скрутив би тій жінці шию. І без того погано, що я зірвався на її оператора.

— Я про це чула. — Вона помовчала. — Щойно приїхали батьки Джейн. Я бачила їх на стоянці.

— Вони зателефонували одразу після новин.

— Шукають вас. Краще йдіть до них.

— Я цього зараз не винесу.

— Боюся, що маєте ще одну проблему.

— Яку?

— Детектив Корсак тут. Дуже незадоволений тим, що йому нічого не сказали.

— Господи. Він останній, кого мені хочеться бачити.

— Корсак — її друг. Вони з нею знайомі стільки ж, скільки й ви. Може, ви з ним і не дуже ладнаєте, але Джейн йому дорога.

— Так, я знаю. — Гебріел зітхнув. — Знаю.

— Усі ці люди люблять її. Гебріеле, ви не сам у цій біді. Тут увесь вечір вештається Баррі Фрост. Навіть детектив Кроу заглядав. Ми всі страшенно хвилюємося й боїмося за неї. — Вона помовчала. Додала: — Знаю, що я боюся.

Гебріел озирнувся на вулицю, у бік лікарні.

— І я мушу їх втішати? Я сам заледве тримаюся купи.

— У тому й річ, ви все взяли на себе. Усе на ваших плечах. — Вона торкнулася його руки. — Ідіть до її родини, до її друзів. Ви зараз одні одним потрібні.

Він кивнув. Глибоко вдихнув і пішов назад.

Першим його побачив Вінс Корсак. Колишній детектив із Ньютона пішов йому назустріч, перехопив на тротуарі. Стоячи під ліхтарем, Корсак мав вигляд розлюченого войовничого троля з бичачою шиєю.

— Чому ти мені не зателефонував? — вимогливо запитав він.

— Не мав нагоди, Вінсе. Усе відбувалося так швидко…

— Кажуть, вона там увесь день.

— Гаразд, твоя правда. Треба було зателефонувати.

— Треба-шмеба було — однаково. Якого біса, Діне? Думаєш, я не вартий твого дзвінка? Думаєш, я не хотів би знати, що тут, у дідька, коїться?

— Вінсе, заспокойся.

Він потягнувся до Корсака, той розлючено відмахнувся від його руки.

— Вона моя подруга, чорт забирай!

— Знаю. Але ми намагалися запобігти витоку інформації. Не хотіли, щоб ЗМІ почули, що всередині є коп.

— Думаєш, це від мене витекло б? Думаєш, я спроможний на таку грану дурню?

— Ні, звісно ж ні.

— Тоді ти мав мені зателефонувати. Нехай це ти з нею одружився, Діне. Але мені вона теж дорога! — Голос Корсака зірвався. — Мені вона теж дорога, — тихо повторив він і раптом відвернувся.

«Знаю, що дорога. А ще знаю, що ти в неї закоханий, хай і ніколи цього не визнаєш. Ось чому ми ніколи не зможемо подружитися. Ми обидва хотіли її, але вийшла вона за мене».

— Що тут відбувається? — глухо спитав Корсак, досі не дивлячись на нього. — Хтось щось знає?

— Нічогісінько невідомо.

— Та сучка вибовкала таємницю в ефірі з пів години тому. Не було дзвінків від злочинців? Звуків пострілів… — Він осікся й продовжив: — Жодної реакції?

— Може, вони не дивилися телевізор. Може, не чули, що затримали копа. Я на це сподіваюся — на те, що вони не знають.

— Коли був останній контакт?

— Вони телефонували десь о п’ятій, поставили свої вимоги.

— Що за вимоги?

— Хочуть дати телеінтерв’ю наживо. В обмін на це відпустять двох заручників.

— То давайте! Навіщо тягнути?

— Поліція не хотіла відправляти туди цивільних осіб. Це значить наразити репортера й оператора на небезпеку.

— Та я сам готовий стати за камеру, якщо хтось покаже, як це робиться. А ти можеш удати репортера. Хай відправлять нас.

— Їм потрібен конкретний репортер. Чоловік на ім’я Пітер Лукас.

— Той тип, що пише для «Триб’юн»? Чому він?

— Нам усім це цікаво.

— То покінчімо з цим. Витягнімо її звідти, поки не…

Задзвонив телефон Гебріела, він скривився, думаючи, що це знову батьки Джейн намагаються з ним зв’язатися. Не можна було й далі від них ховатися. Він потягнувся по телефон і насупився, дивлячись на дисплей. Номер був незнайомий.

— Гебріел Дін, — відповів він.

— Агент Дін? З ФБР?

— Хто це?

— Це Джо. Гадаю, ви знаєте, хто я.

Гебріел завмер. Побачив, що Корсак дивиться на нього, негайно насторожившись.

— Нам є про що поговорити, агенте Дін.

— Звідки ви знаєте…

— Ваша дружина каже, що вам можна довіряти. Що ваше слово надійне. Сподіваюся, це правда.

— Дайте з нею поговорити. Почути її голос.

— За хвилину. Спочатку пообіцяйте.

— Що? Скажіть, чого ви хочете?

— Справедливості. Хочемо, щоб ви пообіцяли зробити свою роботу.

— Я не розумію.

— Нам потрібно, щоб ви стали свідком. Вислухали те, що ми хочемо сказати, бо цілком імовірно, що цю ніч ми не пере­живемо.

Тілом Діна пробіг холод. «Суїцидальний настрій. Невже вони хочуть забрати з собою всіх?»

— Ми хочемо, щоб ви розповіли світові правду, — сказав Джо. — Вас послухають. Приходьте з репортером, агенте Дін. Поговоріть з нами. Коли все скінчиться, розкажіть іншим про те, що почуєте.

— Ви не загинете. Не мусите.

— Думаєте, ми цього хочемо? Ми намагались їх випередити й не змогли. Нам лишилося тільки одне.

— Чому саме так? Навіщо погрожувати невинним людям?

— Інакше ніхто нас не слухатиме.

— Просто вийдіть звідти! Відпустіть заручників, здайтеся.

— І ви більше не побачите нас живими. Вони вигадають якесь логічне пояснення. Завжди вигадують. Ви ще побачите це в новинах. Скажуть, що ми вкоротили собі віку. Помремо у в’язниці, ще до суду. І всі подумають: «Ну, за ґратами так воно й буває». Це наш останній шанс привернути увагу світу, агенте Дін. Розповісти всім.

— Що розповісти?

— Що насправді сталося в Ешберні.

— Слухайте, я не знаю, про що ви. Але зроблю все, чого захочете, якщо ви відпустите мою дружину.

— Вона тут. З нею все гаразд. Насправді я зараз…

Раптом зв’язок обірвався.

— Джо? Джо?

— Що сталося? — спитав Корсак. — Що він сказав?

Гебріел проігнорував його; уся його увага була прикута до відновлення зв’язку. Він відкрив номер, натиснув кнопку набору.

— …Пробачте, цей номер наразі недоступний.

— Що, у біса, відбувається? — заревів Корсак.

— Не можу дотелефонуватися.

— Він поклав слухавку?

— Ні, нас перервали. Одразу після…

Гебріел замовкнув. Розвернувся, подивився на вулицю, на трейлер командування. «Вони нас прослуховують, — подумав він. — Хтось чув усе, сказане Джо».

— Гей! — гукнув Корсак. — Ти куди?

Гебріел уже мчав до трейлера. Стукати не став, розчахнув двері, увійшов. Гейдер зі Стіллменом розвернулися до нього від екранів.

Гейдер мовив:

— Ми зараз не маємо на вас часу, агенте Дін.

— Я піду туди. Заберу свою дружину.

— О так, — засміявся Гейдер. — Вас там точно зустрінуть з обіймами.

— Джо телефонував мені на мобільний. Вони хочуть зі мною поговорити.

Стіллмен різко виструнчився, на обличчі було щире здивування.

— Коли він телефонував? Нам ніхто не сказав.

— Кілька хвилин тому. Джо знає, хто я такий. Знає, що Джейн — моя дружина. Я можу переконати цих людей.

— Про це не може бути й мови, — сказав Гейдер.

— Ви ж були готові відправити туди репортера.

— Вони знають, що ви з ФБР. Для них ви частина божевільної урядової змови, якої вони так бояться. Пощастить, якщо хоч п’ять хвилин там протримаєтеся.

— Я ризикну.

— Будете для них призом, — мовив Стіллмен. — Заручник високого рівня.

— Ви — спеціаліст із переговорів. Це ви постійно говорите про сповільнення. Що ж, ці люди хочуть переговорів.

— Чому саме з вами?

— Бо вони знають, що я не зроблю нічого такого, що поставить Джейн під ризик. Не буде ніяких трюків, ніяких пасток. Тільки я, за їхніми правилами.

— Надто пізно, Діне, — сказав Стіллмен. — Тут уже не ми голов­ні. Прибула штурмова команда.

— Яка команда?

— Федерали прислали їх із Вашингтона. Якийсь антитерористичний загін.

Сенатор Конвей саме про це й попереджав Гебріела. Час переговорів, вочевидь, минув.

— Поліції Бостона наказано триматися скраю, — сказав Гейдер. — Наша робота — охороняти периметр, коли вони ввійдуть.

— І коли це має статися?

— І гадки не маю. Вони керують.

— А те, про що домовилися з Джо? Оператор, репортер? Він упевнений, що так усе й буде.

— Ні.

— Хто все скасував?

— Федерали. Ми просто ще не сказали Джо.

— Він уже погодився звільнити двох заручників.

— І ми сподіваємося, що він це зробить. Принаймні два життя зможемо врятувати.

— Якщо не дотримаєтеся своєї частини угоди, не відправите до них Пітера Лукаса, то чотирьох заручників ви не врятуєте.

— Сподіваюся, до того часу рятувальна команда вже буде там.

Гебріел витріщився на нього.

— То ви хочете влаштувати різанину? Бо різанина й буде! Ви даєте двом параноїкам привід думати, що їхнє божевілля — реальність, що ви справді хочете їх убити. Чорт, а може, вони правду кажуть?!

— Тепер ви говорите як параноїк.

— Здається, тільки я говорю щось осмислене.

Він розвернувся й вийшов з трейлера.

Почув, як спеціаліст із переговорів гукає:

— Агенте Дін?

Гебріел не зупиняючись простував до периметра.

— Діне! — Стіллмен нарешті наздогнав його. — Я просто хотів сказати, що не згоден з планом атаки. Ваша правда, так ми напрошуємося на кровопролиття.

— То якого біса ви на це згодилися?

— Думаєте, я можу це спинити? Чи Гейдер? Тепер це справа Вашингтона. Ми маємо відступити й пропустити їх уперед.

Тоді вони почули несподіване гудіння, що прокотилося натовпом. Юрба репортерів скупчилася, хитнулася вперед.

«Що відбувається?»

Далі був крик, вони побачили, як двері лікарні відчинилися й вийшов високий афроамериканець у формі санітара, у супроводі двох спецпризначенців. Він зупинився, кліпаючи під світлом десятків прожекторів, а тоді поквапився до автомобіля, що саме чекав на нього. За кілька хвилин з’явився літній чоловік у візку, який штовхав поліціянт.

— Вони це зробили, — пробелькотів Стіллмен. — Випустили двох людей.

«Але не Джейн. Джейн досі там. І напад може початися щомиті».

Він рушив до поліцейського кордону.

— Діне, — схопив його за руку Стіллмен.

Гебріел розвернувся до нього.

— Це все могло б скінчитися без жодного пострілу. Дозвольте мені ввійти. Поговорити з ними.

— Федерали на це ніколи не погодяться.

— Периметр контролює поліція Бостона. Накажіть своїм людям пропустити мене.

— Це може бути пастка.

— Там моя дружина. — Їхні зі Стіллменом погляди зустрілися. — Ви знаєте, що я мушу це зробити. Знаєте, що це найкращий її шанс. Найкращий шанс для будь-кого з них.

Стіллмен видихнув. Утомлено кивнув.

— Удачі.

Гебріел пірнув під жовту стрічку. Офіцер спецпризначення поліції Бостона пішов перехопити його.

— Нехай іде, — сказав Стіллмен. — Він увійде до лікарні.

— Сер?

— Агент Дін — наш новий спеціаліст з переговорів.

Гебріел вдячно кивнув Стіллмену. Тоді розвернувся й пішов до входу в лікарню.