Смертниці

9. Міла

На вікнах — ґрати. Зранку ліг на скло кришталевим павутинням мороз. За вікном — дерева, їх стільки, що я й не знаю, що лежить за ними. Усе, що я знаю, — ця кімната й цей дім, який став нашим усесвітом з тієї ночі, коли фургон привіз нас сюди. Сонце виблискує на паморозі за вікном. У лісі так красиво, я уявляю, як прогулююся поміж дерев. Потріскування листя, блиск криги на гілках. Холодний і чистий рай.

А цей будинок — пекло.

Я бачу його відображення в обличчях інших дівчат, які зараз сплять на брудних розкладачках. Чую муку в їхніх стогонах, ледь чутному скигленні. Нас у кімнаті шестеро. Олена тут найдовше, на щоці в неї — огидний синець, залишений на спомин клієнтом, який любить грубощі. І все одно вона час від часу відбивається. З нас усіх лише вона так робить, лише її не контролюють до кінця, попри заспокійливі наркотики й уколи. Попри побиття.

Я чую, як до будинку під’їздить авто, і з жахом чекаю дзвінка в двері. Це наче удар струмом. Звук будить усіх дівчат, вони сідають, притискають ковдри до грудей. Ми знаємо, що буде далі. Чуємо ключ у замку, наші двері розчахуються.

На порозі стоїть Мама, схожа на товсту кухарку, що обирає, кого з ягнят вести на забій. Вона холоднокровна, як завжди, на побитому віспою обличчі — жодного сліду емоцій, вона оглядає своє стадо. Проминає дівчат, які зіщулилися на розкладачках, переводить погляд до вікна, де стою я.

— Ти, — каже вона російською. — Хочуть чогось новенького.

Я зиркаю на дівчат. Бачу в їхніх очах лише полегшення, що цього разу для жертвоприношення обрано не їх.

— Чого чекаєш? — питає Мама.

Руки в мене похололи, я вже відчуваю, як нудота скручує шлунок.

— Я… мені недобре. І досі там болить, натерто…

— Перший тиждень і вже натерто? — пирхає Мама. — Звикай.

Інші дівчата втупились у підлогу чи на свої руки, уникають мого погляду. Тільки Олена дивиться на мене, і в її очах я бачу жалість.

Покірно виходжу з кімнати слідом за Мамою. Я вже знаю, що за опір тут карають: синці від попереднього протесту ще не зійшли. Мама показує на кімнату в кінці коридору.

— На ліжку лежить сукня. Вдягнеш її.

Я заходжу, і вона замикає за мною двері. Вікно виходить на під’їзну доріжку, де стоїть синє авто. Тут вікна теж заґратовані. Я дивлюся на велике латунне ліжко й бачу не меблі, а знаряддя тортур. Беру сукню. Вона біла, наче лялькова, з оборками на подолі. Одразу зрозуміло, що це значить, і нудота стискається у вузол страху. Олена попереджала: коли тобі наказують грати дівчинку, це значить, що від тебе хочуть переляку. Хочуть, щоб ти кричала. Тішаться, коли йде кров.

Я не хочу вдягати цю сукню, але і не вдягати боюся. Коли чую кроки, що наближаються до кімнати, сукня вже на мені, і я готуюся до того, що буде далі. Двері відчиняються, заходять двоє чоловіків. Вони дивляться на мене, і я сподіваюся, що розчарувала їх, — може, подумають, що я надто худа чи негарна, розвернуться й підуть геть. Але вони зачиняють двері й простують до мене, мов вовки на полюванні.

«Мусиш навчитися відпливати». Це те, чого мене вчила Олена, — відпливати геть від болю. Саме це я намагаюся зробити, коли чоловіки зривають з мене лялькову сукенку, коли їхні грубі долоні стискаються на моїх зап’ястках, коли вони змушують мене піддатись їм. Вони заплатили за мій біль і задоволені лише тоді, коли я починаю кричати, коли по моєму обличчю течуть піт і сльози. «О, Аню, як тобі пощастило, що ти мертва!»

Коли все закінчено і я шкутильгаю назад до кімнати з замком, Олена сідає до мене на розкладачку, гладить по голові.

— Тепер маєш поїсти, — каже вона.

Я хитаю головою.

— Мені хочеться тільки померти.

— Якщо помреш, тоді вони переможуть. Не можна дозволити їм перемогти.

— Вони вже перемогли. — Я розвертаюся на бік, підтягую коліна до грудей, згортаюся кулькою, яку ніщо не проб’є. — Перемога вже за ними.

— Міло, глянь на мене. Думаєш, я здалася? Думаєш, я вже померла?

Я витираю сльози.

— Я не така сильна, як ти.

— Це не сила, Міло. Це ненависть. Саме вона зберігає тобі життя.

Вона нахиляється до мене, довге волосся — водоспад чорного шовку. Те, що я бачу в її очах, мене лякає. Там палає вогонь; вона не зовсім при собі. Саме так Олена й виживає — на наркотиках і безумстві.

Двері знову відчиняються, ми щулимося, Мама роззирається. Вона показує на одну з дівчат.

— Ти, Катю. Це до тебе.

Катя дивиться на неї, не ворушачись.

Двома кроками Мама підходить до неї й дає їй сильного ляпаса.

— Йди, — наказує вона, і Катя викочується з кімнати.

Мама замикає двері.

— Міло, пам’ятай, — шепоче Олена. — Пам’ятай, що береже тобі життя.

Я дивлюсь їй в очі — і бачу. Ненависть.