Смертниці

32

Детектив Мур подивився на годинника, який показував уже майже восьму вечора. Востаннє Джейн сиділа в конференц-залі відділу розслідування вбивств, будучи на дев’ятому місяці вагітності, — виснажена, роздратована й більше ніж готова до декрету. Тепер вона повернулася до того ж приміщення, з тими ж колегами, але все було інакше. Кімната здавалася повною електрики, напруження ставало густішим з кожною хвилиною. Вони з Гебріелем сиділи навпро­ти Мура, детективи Фрост і Кроу — на чолі столу. У центрі столу лежав об’єкт їхньої уваги — мобільний Джейн, приєднаний до колонки.

— Ми вже близько, — сказав Мур. — Ти все одно цього хочеш? Може, хай Фрост відповідає?

— Ні, це маю бути я, — сказала Джейн. — Якщо відповість чоловік, вона може злякатися.

Кроу стенув плечима.

— Якщо ця загадкова дівчина взагалі зателефонує.

— Якщо, на твою думку, це таке вже марнування часу, тобі не обов’язково тут сидіти, — відрубала Джейн.

— О, та я посиджу, почекаю, що буде.

— Та ну, не хочеться тебе знуджувати.

— Народе, три хвилини, — перебив її Фрост, як завжди, намагаючись примирити Джейн і Кроу.

— Може, вона й не бачила твого оголошення, — сказав Кроу.

— Журнал продається вже п’ять днів, — сказав Мур. — Вона мала нагоду його побачити. Якщо не зателефонує, то це тому, що не захотіла.

«Або померла», — подумала Джейн. Це точно всім їм спало на думку, але ніхто не вимовив цього вголос.

Задзвонив телефон, і всі погляди метнулися до Джейн. На екрані висвічувався номер із Форт-Лодердейла. Це був лише дзвінок, але серце Джейн калатало, мов від жаху.

Вона глибоко вдихнула, глянула на Мура, той кивнув.

— Алло?

Заговорив чоловік, повільно розтягуючи слова:

— То до чого це все, га?

На задньому фоні лунав сміх: люди насолоджувалися добрим жартом.

— Хто ви? — запитала Джейн.

— Нам усім просто цікаво. Що це значить — «жереб кинуто»? Га?

— Ви зателефонували, щоб спитати?

— Так. Це якась гра? Треба вгадати?

— Я не маю часу з вами теревенити. Чекаю на інший дзвінок.

— Агов. Агов, дамочко! Чорт, я здалеку телефоную!

Джейн дала відбій, подивилася на Мура.

— От мудило.

— Типовий читач «Конфіденшл», — сказав Кроу. — Ото веселий буде вечір.

— Це не останній такий дзвінок, — застеріг Мур.

Телефон знову озвався. Цього разу дзвонили з Провіденса.

Пульс Джейн знову прискорився від нового викиду адре­наліну.

— Алло?

— Привіт, — пролунав життєрадісний жіночий голос. — Побачила ваше оголошення в «Конфіденшл», пишу дослідження з особистих оголошень. Хотіла спитати, ваше має романтичний контекст чи комерційний?

— Ані те, ані інше, — відрубала Джейн і поклала слухавку.

— Господи, що з цими людьми не так?

О 20 : 05 телефон знову задзвонив. З Ньюарка питали:

— Це якесь змагання? Я отримаю приз за дзвінок?

О 20 : 07:

— Я просто хотів дізнатися, чи хтось відповість.

О 20 : 15:

— Ви там шпигуни чи як?

До 20 : 30 дзвінки нарешті припинилися. Двадцять хвилин усі присутні дивилися на мовчазний телефон.

— Здається, це все, — сказав Кроу, підвівся й потягнувся. — Я б сказав, дуже корисно провели вечір.

— Зажди, — сказав Фрост. — Уже майже центральний час.

— Що?

— Ріццолі не вказала часову зону. У Канзас-сіті зараз майже восьма.

— Його правда, — сказав Мур. — Посидімо ще.

— По всіх часових зонах? — перепитав Кроу. — Так до опівночі просидимо.

— Довше, — виправив Фрост, — якщо додати Гаваї.

Кроу пирхнув.

— Може, варто замовити піцу.

Зрештою так вони й зробили. Між десятою й одинадцятою Фрост вийшов і повернувся з двома великими пепероні з «Домінос». Вони взяли бляшанки з содовою, передавали один одному серветки й дивилися на телефон. Хоча Джейн більше місяця не була на роботі, сьогодні здавалося, що вона нікуди й не йшла. Сиділа за тим само столом, з тими само втомленими копами, і Даррен Кроу, як завжди, мотав їй нерви. Усе було як завжди — за винятком того, що зараз до команди приєднався Гебріел. «Я за цим скучила, — подумала Джейн. — Навіть за Кроу. Скучила за полюванням».

Дзвінок заскочив її зі шматком піци біля рота. Вона схопила серветку, стерла з пальців жир, зиркнула на годинника. Одина­дцята рівно. На екрані висвітився бостонський номер. На три години пізніше.

— Алло? — відповіла Джейн.

У відповідь — тиша.

— Алло? — повторила вона.

— Хто ви така?

Жіночий голос, тихий, майже шепіт.

Джейн налякано глянула на Гебріела й побачила, що він завважив те ж саме. Вона говорила з акцентом.

— Я друг, — сказала Джейн.

— Я вас не знаю.

— Олена розповіла мені про тебе.

— Олена померла.

«Це вона». З того краю столу на Джейн дивились ошелешені обличчя. Навіть Кроу схилився вперед, обличчя напружене й зосереджене.

— Міло, — сказала Джейн, — скажи, де ми можемо зустрітися. Будь ласка, нам треба поговорити. Обіцяю, це безпечно. Де скажеш.

Вона почула клацання по той бік. Слухавку повісили.

— Чорт. — Джейн подивилася на Мура. — Нам треба знати, де вона була!

— Визначили місце? — запитав він у Фроста.

Фрост повісив слухавку телефона конференц-зали.

— Вест-Енд. Таксофон.

— Їдьмо, — сказав Кроу, який уже йшов до дверей.

— Коли приїдете, її там уже давно не буде, — сказав Гебріел.

Мур мовив:

— Патруль буде там за п’ять хвилин.

Джейн похитала головою.

— Не треба. Якщо вона побачить форму, знатиме, що це підстава, і я втрачу шанс зв’язатися з нею знову.

— То що нам тоді робити? — спитав Кроу, стоячи біля дверей.

— Нехай трохи подумає. Вона знає мій номер, знає, як зі мною зв’язатися.

— Але не знає, хто ти, — завважив Мур.

— І це, певно, її лякає. Вона намагається вбезпечитися.

— Слухайте, вона може й не перетелефонувати, — сказав Кроу. — Можливо, це наш єдиний шанс її знайти. Негайно.

— Він має рацію, — сказав Мур, дивлячись на Джейн. — Це справді може бути єдиний шанс.

Джейн подумала й кивнула.

— Гаразд. Їдьмо.

Фрост і Кроу вийшли. Спливали хвилини, Джейн витріщалася на телефон і думала: «Може, треба було поїхати з ними. Я мала б бути там, шукати її». Вона уявила Фроста й Кроу в заповіднику вулиць Вест-Енда в пошуках жінки, обличчя якої вони не знали.

Задзвонив телефон Мура, він рвучко підніс його до вуха. З обличчя детектива Джейн могла сказати, що це не хороші новини. Він закінчив розмову, похитав головою.

— Її там не було? — спитала Джейн.

— Вони викликали криміналістів, щоб зняти відбитки. — Він побачив в її обличчі гірке розчарування. — Слухай, принаймні ми знаємо, що вона справжня. Вона жива.

— Поки що, — сказала Джейн.

Навіть копам доводиться ходити по молоко й підгузки.

Джейн стояла у крамниці з Реджиною, затишно схованою в слінгу на її грудях, і втомлено роздивлялася бляшанки з сумішшю для немовлят, вивчала склад кожної марки. Усі пропонували задовольнити потреби немовляти на сто відсотків. «Будь-яка з них чудово підійде, — подумала вона, — то чому я почуваюся винною? Реджина любить суміші. А я мушу начепити свій пейджер і повернутися до роботи. Мушу злізти з дивана й перестати дивитися повтори серій “Копів”».

«Я мушу вибратися з цієї крамниці».

Вона схопила дві упаковки по шість бляшанок «Сімілака», пройшла до наступного ряду по «Памперс» і рушила до каси.

На стоянці біля магазину було так спекотно, що вона спітніла, вивантажуючи покупки до багажника. Об сидіння можна було обпектися; перш ніж покласти Реджину в дитяче крісло, Джейн трохи провітрила авто. Повз неї торохкотіли візками пітні покупці. Хтось просигналив, чоловік заверещав:

— Дивися, куди йдеш!

Ніхто не хотів зараз бути в місті. Усім хотілося на пляж з морозивом, а не штурхатися з такими само роздратованими бостонцями.

Реджина заплакала. Темні кучері прилипли до рожевого обличчя. Це одна роздратована бостонка. Вона все верещала, поки Джейн пристібала її крісло позаду, кричала й кілька кварталів по тому, поки мати їхала по запруджених автомобілями вулицях. Кондиціонер працював на повну. Зупинившись на черговому червоному світлі, Джейн подумала: «Господи, допоможи пережити цей день».

Задзвонив її мобільний телефон.

Вона могла б так і лишити його, але зрештою виловила з сумочки й побачила на екрані незнайомий місцевий номер.

— Алло?

За лютим плачем Реджини ледве розчула запитання:

— Хто ви?

Голос тихий і уже знайомий.

Джейн заклякла.

— Міло? Не кидай слухавку! Будь ласка, не кидай. Поговори зі мною!

— Ви з поліції.

Світлофор перемкнувся на зелене світло, авто за нею засигналило.

— Так, — визнала Джейн. — Я з поліції. Я хочу допомогти.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Я була з Оленою, коли…

— Коли поліція її вбила?

За автомобілем Джейн знову засигналили — нестримна вимога забиратися геть з дороги. Засранець. Вона натиснула на акселератор і поїхала через перехрестя, не прибираючи телефон від вуха.

— Міло, — мовила вона. — Олена сказала мені про тебе. Це були її останні слова… що я маю тебе знайти.

— Учора ви відправили поліціянтів мене ловити.

— Я не відправляла…

— Двох чоловіків. Я їх бачила.

— Міло, це мої друзі. Ми всі хочемо тебе захистити. Тобі небезпечно там самій.

— Ви не уявляєте, як небезпечно.

— Уявляю! — Джейн помовчала. — Я знаю, чому ти втікаєш, чого боїшся. Ти була в тому будинку, коли твоїх подруг застрелили. Правда, Міло? Ти все бачила.

— Лишилася тільки я.

— Можеш дати свідчення в суді.

— Вони вб’ють мене до того.

— Хто?

Тиша. «Будь ласка, не кидай слухавку, — подумала Джейн. — Будь на лінії». Вона побачила місце на узбіччі, різко вивернула туди. Сиділа, притискаючи телефон до вуха й чекаючи, коли жінка знову заговорить. Реджина далі ридала на задньому сидінні, то голосніше, що довше мати насмілювалася на неї не зважати.

— Міло?

— Чия дитина плаче?

— Моя. Вона зі мною в машині.

— Ви ж сказали, що ви з поліції.

— Саме так. Мене звати Джейн Ріццолі, я детектив. Можеш перевірити, Міло. Зателефонуй у поліцію Бостона, спитай про мене. Я була з Оленою, коли вона померла. Була в тій будівлі з нею. — Вона помовчала. — Я не змогла її врятувати.

Знову тиша. Кондиціонер досі ревів на повну, Реджина досі плакала, заповзявшись оздобити материне чоло сивиною.

— Громадський сад, — сказала Міла.

— Що?

— Сьогодні о дев’ятій. Чекайте біля ставка.

— Ти прийдеш? Алло?

На лінії було тихо.