Смертниці

6

До полудня повітря розжарилося до тридцяти, тротуари перетворилися на розпечені дека, і над містом повиснув сірчастий літній серпанок. На стоянці біля бюро судово-медичної експертизи вже не було репортерів, тож Мора змогла спокійно перетнути Олбані-стріт і ввійшла до медичного центру. Вона сіла до ліфта з пів дюжиною свіженьких інтернів на першій місячній ротації і пригадала, чого їх вчили в медичній школі: не хворійте в липні. «Вони такі юні», — подумала Мора, дивлячись на гладенькі обличчя, на волосся, якого не торкнулася сивина. Останнім часом вона все частіше таке помічала — у копів, у лікарів. Якими ж молодими вони здавалися. Їй стало цікаво: «Що ж бачать ці інтерни, дивлячись на мене? Просто жінку, близьку вже до середнього віку, без форми, без бейджа на лацкані». Може, вони припускали, що Мора — родичка якогось пацієнта, заледве варта чогось більшого за побіжний погляд. Колись вона була така ж, як ці інтерни, — молода, пихата, у білому халаті. Це було ще до того, як вона пізнала науку поразки.

Двері ліфта відчинилися, Мора вийшла слідом за інтернами. Зграйка недоторканої молоді в білих халатах проминула пост медсестер. А от її, вбрану по-цивільному, одразу ж зупинив різким запитанням насуплений адміністратор:

— Перепрошую, ви когось шукаєте?

— Я приїхала до пацієнтки, — відповіла Мора. — Її поклали вчора ввечері, з приймального відділення. Я так розумію, сьогодні зранку перевели з реанімації сюди.

— Ім’я пацієнтки?

Мора завагалася.

— Гадаю, вона досі зареєстрована як невідома. Лікар Катлер сказав, що вона в чотириста тридцять першій палаті.

Адміністратор примружився:

— Вибачте, нам увесь день телефонують журналісти. Ми більше не можемо відповідати на запитання стосовно цієї пацієнтки.

— Я не журналістка. Я докторка Айлс із бюро судово-медичної експертизи. Обіцяла лікареві Катлеру, що навідаюся до неї.

— Можна подивитися ваші документи?

Мора покопирсалася в сумочці, дістала посвідчення, поклала на стійку. «Це мені за те, що прийшла не в лабораторному халаті», — подумала вона. З того місця їй було видно інтернів, які безперешкодно походжали коридором, мов зграя пихатих білих гусей.

— Можете зателефонувати лікареві Катлеру, — запропонувала вона. — Він знає, хто я така.

— Ну, гадаю, усе гаразд, — сказав адміністратор, віддаючи їй документ. — З цією пацієнткою стільки метушні, що навіть охоронця мусили прислати.

Мора рушила далі по коридору, і він гукнув їй у спину:

— Він, певно, теж захоче глянути на ваші документи!

Готова до чергових випитувань, вона підійшла до палати 431, тримаючи посвідчення в руці, але охоронця біля зачинених дверей не було. Збираючись постукати, вона почула в кімнаті гупання і дзенькіт металу.

Увірвавшись до кімнати, Мора побачила дивну картину. Біля ліжка тягнувся до крапельниці лікар. З іншого боку охоронець навалився на пацієнтку, учепившись їй у зап’ястки. Столик біля ліжка перевернувся, підлога була слизька від розлитої води.

— Вам допомогти? — спитала Мора.

Лікар глянув на неї через плече, вона помітила сині очі, біляве волосся, підстрижене коротко, мов щіткою.

— Ні, усе гаразд. Ми з нею впоралися, — сказав він.

— Дозвольте я ремінь застібну, — запропонувала Мора й перейшла туди, де був охоронець. Потягнувшись до ременя, побачила, що жінка вириває руку. Почула, як тривожно загарчав охоронець.

Вибух змусив Мору здригнутися. Обличчя омило теплом, і чоловік раптом повалився набік, на неї. Вона спотикнулася під його вагою, упала на спину, він — зверху. Холодна вода з підлоги всоталась у блузку, а зверху гаряче полилася кров. Вона спробувала скинути тіло з себе, але охоронець був важкий, такий важкий, що вичавлював усе повітря їй з легень.

Його почало трусити в судомах агонії. Її лице омила нова пор­ція гарячої рідини, полилася до рота, і вона мало не захлинулася. «Я тону в крові». Мора закричала, штовхнула тіло, і воно, слизьке від крові, ковзнуло геть.

Вона видряпалася на ноги, перевела погляд на жінку, яка тепер була вільна. Тільки тоді Мора побачила, що саме жінка стискає обома руками.

«Пістолет. Вона забрала в охоронця пістолет».

Лікар зник. Мора залишилася наодинці з невідомою, вони дивилися одна на одну, і кожна риса обличчя пацієнтки вирізнялася жахливою ясністю. Сплутане чорне волосся, дикі очі. Невблаганне напруження жил у руці, коли вона повільно стиснула зброю.

«Боже правий, вона натисне на спусковий гачок».

— Будь ласка, — прошепотіла Мора. — Я просто хочу допомогти.

Увагу жінки привернув звук поспішних кроків. Двері розчахнулися, і медсестра, роззявивши рота, витріщилася на криваве місиво в палаті.

Невідома різко зірвалася з ліжка. Це сталося так швидко, що Мора не встигла зреагувати. Вона заклякла, коли жінка вчепилася їй у руку, а дуло пістолета вп’ялося в шию. Серце Мори калатало, вона дозволила штовхнути себе до дверей, відчуваючи дотик холодної сталі. Медсестра позадкувала, надто нажахана, нездатна говорити. Мору випхали з палати до коридору. Де охорона? Чи хтось покликав на допомогу? Вони рухалися далі, до посту медсестер; спітніле тіло жінки притискалося до неї, важке від паніки дихання ревло Морі у вухах.

— Обережно! З дороги, у неї пістолет! — почула Мора і краєм ока помітила групку інтернів, яку бачила лічені хвилини тому.

Тепер вони вже не були такі пихаті, задкували, широко розплющивши очі. Стільки свідків; стільки людей, з яких немає жодної користі.

«Чорт забирай, допоможіть мені, хто-небудь!»

Невідома з заручницею вже порівнялися з постом медсестер, ошелешені жінки дивилися на них мовчки, мов воскові фігури. Задзвенів телефон, залишився без відповіді.

Попереду був ліфт.

Жінка натиснула кнопку виклику. Двері роз’їхалися, жінка штовхнула Мору всередину, зайшла за нею й натиснула на кнопку «1».

Чотири поверхи. «Чи буду я ще жива, коли двері знову відчиняться?»

Жінка позадкувала до стіни. Мора незмигно дивилася на неї. «Змусити її побачити, хто я така. Нехай дивиться мені в очі, коли натискатиме на спусковий гачок». У ліфті було прохолодно, і невідома була гола під благенькою лікарняною сорочкою, але на чолі в неї блищав піт, і руки, стиснені на пістолеті, тремтіли.

— Навіщо ви так? — запитала Мора. — Я вам нічого поганого не робила! Учора намагалася допомогти. Це я вас урятувала.

Жінка мовчала — ані слова, ані звуку. Мора чула лише її дихання, хрипке, часте від страху.

Дзенькнув ліфт, погляд жінки метнувся до дверей. Мора навіжено намагалася згадати план вестибюлю лікарні. Пригадала інфоцентр біля вхідних дверей із сивочолою волонтеркою. Сувенірну крамницю. Ряд телефонів.

Двері відчинилися. Жінка схопила Мору за руку й випхала з ліфта першою. Пістолет знову опинився біля її яремної вени. Коли вони вийшли до вестибюля, горло в Мори було геть пересохле. Вона глянула ліворуч, тоді праворуч, але не побачила людей, свідків. Тоді помітила самотнього охоронця, який ховався за стійкою інфоцентру, — просто переляканий старий у формі. Цілком спроможний влучити в заручницю.

На вулиці завивала сирена, наче банші на підльоті.

Жінка схопила Мору за волосся, смикнула до себе, так близько, що та відчула гаряче дихання на шиї, різкий запах страху. Вони рушили до виходу, Мора в паніці краєм ока завважила літнього охоронця під столом. Побачила сріблясті повітряні кульки в сувенірній крамниці, телефонну слухавку, що погойдувалася на дроті. Тоді її випхали за двері, у пообідню спеку.

Біля бордюру з вереском зупинилося патрульне поліцейське авто, з нього випало двійко копів зі зброєю напоготові. Завмерли, не зводячи очей з Мори, яка зараз перекривала їм лінію вогню.

Знову заверещала сирена, уже ближче.

Жінка вже не просто дихала — відчайдушно хапала повітря, опинившись перед різким зменшенням кількості варіантів. Уперед шляху не було; вона знову смикнула Мору, знову потягла її до будівлі, відступаючи до вестибюля.

— Прошу… — прошепотіла Мора, поки її тягли всередину. — Виходу немає! Опустіть зброю. Опустіть, і ми разом до них вийдемо, добре? Вийдемо разом, і вони вас не зачеплять…

Вона побачила, як двоє копів сунуться вперед, крок за кроком, підлаштовуючись під темп здобичі. Мора все одно затуляла їм лінію вогню, і вони могли хіба що безпорадно дивитись, як жінка відступає до лікарні й тягне заручницю з собою. Мора почула зойк і краєм ока помітила випадкових свідків, що шоковано завмерли на місці.

— Відійдіть, люди! — загорлав один із копів. — Усі геть з дороги!

«Ось тут усе й скінчиться, — подумала Мора. — Я загнана в кут із божевільною, яку не умовиш здатися». Вона чула, як дихання жінки стає дедалі швидшим, аж до скімлення, відчувала страх, що розтікався її кров’ю, мов струм високовольтними дротами. Відчувала, як її неухильно тягне до кривавого завершення, і майже бачила це очима копів, які помалу просувалися вперед. Постріл із пістолета жінки, кров, що б’є з голови заручниці. Неод­мінний град куль, які зрештою все закінчать. До того поліція у стані мату. І невідома, охоплена панікою, така ж безпорадна й неспроможна змінити хід подій.

«Це я можу все змінити. Саме час».

Мора глибоко вдихнула й видихнула. Поки повітря виходило їй з легень, вона дозволила собі обм’якнути. Коліна підкосилися, вона впала на підлогу.

Жінка здивовано загарчала, намагаючись утримати Мору. Але розслаблене тіло важке, і заручниця уже сповзала на підлогу — жінка втрачала свій живий щит. І вмить Мора опинилася вільна. Вона перекотилася на бік, закрила голову руками й згорнулася клубком, чекаючи пострілів. Але почула лише кроки й крики.

— Чорт, не можу поцілити!

— Бляха, забирайтеся з дороги!

Її поторсала рука.

— Пані, з вами все добре? Усе добре?

Трусячись, Мора нарешті підняла очі на копа. Почула тріскіт рацій, сирени, які квилили, мов жінки, що оплакують померлих.

— Ну ж бо, треба забиратися звідси.

Поліціянт узяв її за руку, підняв на ноги. Вона так тремтіла, що заледве могла стояти, тож він обійняв її за талію й повів до виходу.

— Гей, ви всі! — загорлав він до глядачів. — Забирайтеся звідси, негайно!

Мора озирнулася. Невідомої ніде не було.

— Іти можете? — запитав коп.

Вона кивнула, не в змові вимовити й слова.

— То йдіть! Потрібно всіх евакуювати. Вам не слід тут лишатися.

«Не тепер, коли має пролитися кров».

Вона зробила кілька кроків. Озирнулася востаннє й побачила, що коп уже біжить по коридору. Завважила табличку, що вказувала на крило, де збиралась окопатися невідома. «Візуалізаційна діагностика».

Джейн Ріццолі скинулася зі сну й закліпала, спантелично дивлячись у стелю. Вона не збиралася дрімати, але оглядовий стіл був на диво зручний, а вона втомилася, бо останні ночі спала погано. Тепер глянула на годинник на стіні й збагнула, що її залишили саму більше ніж на пів години. То довго ще чекати? Минуло ще п’ять хвилин, роздратування росло.

«Гаразд, годі з мене. Піду дізнаюся, чому так довго. І не чекатиму на того візка».

Вона злізла зі столу, ляснула голими ногами об холодну підлогу. Зробила два кроки й збагнула, що в руці в неї досі крапельниця з фізрозчином. Перевісила її на мобільну підставку й покотила до дверей. Визирнула в коридор і не побачила нікого — ані медсестри, ані санітара, ані рентгенологів.

Що ж, оце дуже приємно. Про неї всі забули.

Джейн рушила далі коридором без вікон, штовхаючи свою крапельницю, колеса підставки деренчали на лінолеумі. Вона проминула відчинені двері, ще одні, побачила порожні процедурні столи, безлюдні кімнати. Куди всі поділися? За той короткий час, поки вона спала, усі кудись зникли.

«Невже справді минуло лише пів години?»

Вона різко зупинилась у порожньому коридорі, охоплена раптовою думкою в стилі «Зони сутінок» — що, поки вона спала, зникли всі у світі. Глянула в один бік, у другий, намагаючись пригадати, де кімната очікування. Поки рентгенолог везла її до процедурної, вона не звертала уваги, куди їхала. Відчинила двері, побачила кабінет. Відчинила інші — за ними був архів карток.

Людей не було.

Вона швидше пішла пустирем коридорів, торохкотливо тягнучи за собою крапельницю. Що це за лікарня така — залишили вагітну жінку саму-самісіньку! Вона поскаржиться, чорт забирай, ще й як поскаржиться! Могла ж зараз народжувати! Помирати могла! А замість того була просто скажено люта, а це не той настрій, в якому волієш побачити вагітну жінку. Принаймні цю вагітну жінку.

Нарешті Джейн побачила табличку «Вихід» і, вже знаючи, що зараз скаже, розчахнула двері. Ситуацію в кімнаті очікування зрозуміла не одразу. Містер Бодайн досі сидів, прив’язаний до свого візка в кутку. Технік з УЗД і реєстраторка тулились одна до одної на одному з диванчиків. На іншому сиділи лікарка Тем і чорношкірий санітар. Що це таке, вони тут чаювання влаштували? Поки вона лежить, усіма забута, у кабінеті? Чому її лікарка відпочиває тут на диванчику?

Аж тоді Джейн побачила медичну картку на підлозі, перекинуте горня, розлиту на килим каву. І збагнула, що лікарка Тем не відпочиває: її спина була жорстка й рівна, м’язи обличчя напружені від страху. Вона дивилася не на Джейн, а на щось інше.

Саме тоді Джейн і зрозуміла. «Хтось стоїть у мене за спиною».