Смертниці

23

Джейн прокинулася різко, напруживши всі м’язи. Побачила темряву, почула приглушене ревіння автомобіля на вулиці внизу й рівний ритм дихання Гебріела, який міцно спав біля неї. «Я вдома, — подумала вона. — Лежу у власному ліжку, у власній квартирі, і ми всі в безпеці. Усі троє». Вона глибоко вдихнула й зачекала, поки серце перестане калатати. Просочена потом нічна сорочка поволі холола на шкірі. «Зрештою кошмари припиняться, — подумала вона. — Це лише відлуння крику».

Вона розвернулася до чоловіка, шукаючи тепла його тіла, знайомої втіхи його запаху. Але коли її рука вже майже огорнула його талію, вона почула з сусідньої кімнати дитячий крик. «Будь ласка, ні, ще ні, — подумала Джейн. — Я годувала тебе лише три години тому. Дай мені ще двадцять хвилин. Ще десять. Дозволь ще трохи полежати в ліжку, позбутися поганих снів».

Але плач тривав, ставав голоснішим, наполегливішим із кожним набором повітря.

Джейн підвелася, почовгала геть із темної спальні, зачинивши за собою двері, щоб не розбудити Гебріела. Увімкнула світло в дитячій, подивилася на червоне обличчя заплаканої дочки. «Тобі лише три дні, а ти мене вже виснажила», — подумала вона. Дістаючи немовля з колиски, відчула, як жадібний ротик шукає груди. Джейн усілась у кріслі-гойдалці, і рожеві ясна лещатами стиснули її сосок. Та запропоновані груди принесли немовляті лише тимчасову втіху, воно скоро знову заметушилося, і хоч би як мати колихала дочку, притискала до себе, вона не припиняла крутитися. «Що я роблю не так? — питала вона себе, дивлячись на спантеличене дитя. — Чому я така незграбна?» Джейн рідко почувалася нездарою, однак триденне дитя робило її такою безпорадною, що тепер, о четвертій ранку, вона відчула раптове й нестримне бажання зателефонувати матері й попросити в неї мудрої поради. Така мудрість мала прийти інстинктивно, але Джейн якимось чином її проминула. «Не плач, маленька, будь ласка, не плач, — подумала вона. — Я так утомилася. Мені хочеться тільки знову лягти спати, але ж ти не даєш. І я не знаю, як тебе приспати».

Вона підвелася й почала ходити кімнатою, колихаючи дитину. Чого мала хоче? Чому досі плаче? Джейн пішла з нею на кухню, стала, потрушуючи немовля й виснажено дивлячись на захаращений стіл. Подумала про своє життя до материнства, до Гебріела, коли поверталася додому з роботи, відкорковувала пляшку пива і всідалася з ногами на диван. Вона любила дочку й чоловіка, але була страшенно втомлена й не знала, коли знову зможе лягти. Ніч простиралася перед нею, мов безкінечні тортури.

«Я не можу. Мені потрібна допомога».

Вона відчинила шафку й подивилася на бляшанки з дитячим харчуванням — безкоштовні зразки від лікарні. Дитина заверещала голосніше. Джейн не знала, що ще можна зробити. Деморалізовано потяглася до бляшанки. Перелила суміш у пляшечку, поклала в каструльку, набрала гарячої води з-під крану — ось пам’ятник її поразки. Символ того, що як мати вона — невдаха.

Щойно вона простягнула дочці пляшечку, рожеві губки стиснулися на гумці й маля почало задоволено й втішено плямкати. Ані скімлення, ані вовтузіння — звуки щасливої дитини.

Ого. Чиста магія в бляшанці.

Джейн виснажено опустилась у крісло. «Здаюся, — подумала вона, дивлячись, як швидко меншає суміші в пляшці. — Суміш перемогла». Жінка перевела погляд на книжку «Обери ім’я дитині», що лежала на столі. Вона була розгорнута на літері Л, до якої Джейн дійшла, вивчаючи імена для дівчат. Дочка приїхала з лікарні досі безіменною, і мати у відчаї потяглася до книжки.

«Хто ти, маленька? Скажи, як тебе звати».

Та дівчинка не збиралася видавати свої таємниці; надто зайнята була смоктанням суміші.

«Лора? Лорел? Лорелія?» Надто ніжно, надто м’яко. Ця дитина не з таких. Бешкетниця буде.

Пляшечка була вже наполовину порожня.

«Порося. От яке ім’я тобі пасує».

Джейн перегорнула до М. Затьмареними очима оглянула список, зважуючи кожен варіант і раз по раз переводячи погляд на своє люте немовля.

«Мерсі? Мередіт? Меріл?» Точно ні. Перегорнула сторінку, очі були такі втомлені, що заледве фокусувалися. «Чому це так важко? Дівчинці потрібне ім’я, то обери якесь!» Погляд ковзнув униз сторінки й зупинився.

«Міла».

Джейн завмерла, витріщившись на ім’я. Спиною пробіг холодок. Вона збагнула, що вимовила його вголос.

«Міла».

У кімнаті раптом стало холодно, мов через поріг ступив привид і тепер кружляв над нею. Вона не стрималася, озирнулася через плече. Тремтячи, підвелася й вклала дочку, яка вже заснула, назад у ліжечко. Та крижаний страх не полишив її, і вона затрималася в дитячій, погойдуючись у кріслі, охопивши себе руками й намагаючись зрозуміти, чому тремтить. Чому так стривожилася від самого вигляду імені Міла. Дитина спала, спливали хвилини до світанку, а вона гойдалася й гойдалася.

— Джейн?

Вона налякано підняла голову й побачила у дверях Гебріела.

— Чому не лягаєш? — спитав він.

— Не спиться. — Вона похитала головою. — Не знаю, що зі мною не так.

— Гадаю, ти просто втомилася. — Чоловік увійшов до кімнати, поцілував її в чоло. — Повертайся до ліжка.

— Боже, у мене так погано виходить.

— Про що це ти?

— Ніхто не говорив, що буде так важко з усіма цими мамськими штуками. Я й грудьми годувати не можу. Навіть дурна кицька вміє вигодувати кошенят, а я — безнадійна. Вона тільки крутиться й крутиться.

— Схоже, зараз добре спить.

— Бо я дала їй суміш. Із пляшечки. — Джейн пирхнула. — Просто не можу більше боротися. Вона була голодна, кричала, а бляшанка стояла так близько. Дідько, кому потрібна мама, якщо є «Сімілак»?

— О, Джейн. Ти через це така засмучена?

— Це не смішно.

— Я й не сміюся.

— У тебе такий голос. «Така дурня, що аж не віриться».

— Я думаю, що ти втомилася, от і все. Скільки разів сьогодні вставала?

— Двічі. Ні, тричі. Боже, навіть не пам’ятаю.

— Треба було мене штурхонути. Я не знав, що ти встала.

— Річ не тільки в дитині. Ще… — Джейн завагалася. Тихо мовила: — Ще сни.

Гебріел підтягнув стільця, сів поруч.

— Про які сни йдеться?

— Одні й ті самі, знову й знову. Про ту ніч у лікарні. Уві сні знаю, що сталося щось жахливе, але не можу поворухнутися, не можу говорити. Відчуваю кров на обличчі, її смак. І так боюся, що… — Вона глибоко вдихнула. — До смерті боюся, що це твоя кров.

— Минуло лише три дні, Джейн. Ти досі перетравлюєш те, що сталося.

— Просто хочу, щоб усе скінчилося.

— Потрібен час, щоб минули кошмари, — сказав Гебріел і тихо додав: — Нам обом.

Джейн подивилася на його втомлені очі, неголене обличчя.

— Тобі теж сняться погані сни?

Він кивнув.

— Відгомін.

— Ти не говорив.

— Було б дивно, якби нам нічого такого не снилося.

— Про що твої кошмари?

— Про тебе. Про дитину… — Він замовкнув, відвів очі. — Це не те, про що хочеться розповідати.

Вони трохи помовчали, не дивлячись одне на одного. Поруч із ними в колисці солодко спала їхня дочка, єдина в родині не змучена нічними жахіттями. «Це все через любов, — подумала Джейн. — Вона змушує боятися, позбавляє хоробрості. Дає світу хижі ікла, готові будь-якої миті відірвати шматок твого життя».

Гебріел потягнувся до неї, взяв її руки у свої.

— Ну, кохана, — м’яко сказав він. — Ходімо в ліжко.

Вони вимкнули світло в дитячій, прослизнули до тіней власної спальні. Він обійняв її під прохолодним простирадлом. Темрява за вікном посірішала, було чути звуки світанку. Для міської дів­чини ревіння сміттєвоза чи радіоприймачі з машин були знайомі, мов колискова. Бостон прокидався, вітаючи новий день, а Джейн нарешті заснула.

Вона прокинулася від співу. На мить подумала, що це теж сон, тільки от радісніший, сплетений із давніх спогадів дитинства. Розплющила очі й побачила, як сонце підморгує їй у жалюзі. Була вже друга година, і Гебріел зник.

Джейн викотилася з ліжка й босоніж почовгала до кухні. І там зупинилася, кліпаючи від несподіваного видовища: її мати, Анджела, сиділа за столом, тримаючи малу на руках. Анджела подивилася на заспану дочку.

— Уже дві пляшечки. На їжі вона знається.

— Мамо. Ти тут.

— Я тебе розбудила? Пробач.

— Коли ти приїхала?

— Кілька годин тому. Гебріел сказав, що тобі треба виспатися.

Джейн зачудовано засміялася.

— Він тобі зателефонував?

— А кому ще він мав зателефонувати? У тебе десь є інша мати?

— Ні, просто… — Джейн опустилася на стілець, потерла очі. — Я ще не зовсім прокинулася. Де він?

— Нещодавно пішов. Йому зателефонував той детектив Мур, і він помчав.

— Щодо чого телефонували?

— Не знаю, поліційні справи. Там є свіжа кава. І тобі треба голову помити, ти схожа на печерну жінку. Коли востаннє їла?

— Здається, вечеряла. Гебріел приніс китайську їжу.

— Китайську? Ну, цього надовго не вистачить. Приготуй собі сніданок, кави випий. У мене тут усе під контролем.

«Так, мамо. Як завжди».

Джейн трохи посиділа, дивлячись на те, як Анджела тримає свою окасту онучку. Побачила, як рученята потягнулися вгору, обмацали її усміхнене обличчя.

— Мамо, як ти це зробила? — спитала Джейн.

— Просто годуй її. Співай їй. Вона любить увагу.

— Ні, я маю на увазі — як ти виростила нас трьох? Я ніколи не розуміла, як це мало бути важко, троє дітей за п’ять років. — І додала зі сміхом: — Особливо зважаючи на те, що один із нас був Френкі.

— Ха! Найважче було не з твоїм братом, а з тобою.

— Зі мною?

— Ти постійно плакала. Прокидалася що три години. «Спить як немовля» — це точно не про тебе. Френкі ще повзав у підгузках, а я цілу ніч носила тебе туди-сюди. Допомоги від твого батька не було. Тобі пощастило, Гебріел хоч намагається чимось допомогти. А от твій тато… — Анджела пирхнула. — Казав, що від смороду підгузків його нудить, тож він їх не мінятиме. Наче я мала вибір. Він щоранку тікає на роботу, а я лишаюся з вами двома, ще й Майкі на підході. Френкі всюди суне свої руці. А ти ридаєш, мов скажена.

— Чому я стільки кричала?

— Деякі немовлята народжуються крикунами. Незгодні з тим, щоб на них не зважали.

«Ну, це все пояснює, — подумала Джейн, дивлячись на своє дитя. — Отримала те, на що заслужила. Отримала за дочку себе ж саму».

— То як ти впоралася? — знову запитала вона. — Бо мені так важко. Я не знаю, що робити.

— Роби так, як робила я, коли думала, що здурію. Коли розуміла, що не витримаю жодної години, жодної хвилини більше в полоні того дому.

— І що ти робила?

— Брала телефон і телефонувала матері. — Анджела подивилася на неї. — Телефонуй мені, Джейні. Саме для цього я тут, Бог не просто так створив матерів. Я не кажу, що ростити дитину конче всім селом.

Вона знову опустила голову до дитини в себе на руках.

— Але бабуся точно не завадить.

Джейн дивилась, як Анджела воркоче з маленькою, й подумала: «Ох, мамо, я ніколи не розуміла, як тебе потребую. Чи ж матері колись перестають бути потрібні?»

Змигнувши сльози, вона рвучко підвелася й пішла налити собі кави. Посьорбала, стоячи, вигинаючи спину, щоб розім’яти затерплі м’язи. Уперше за три дні Джейн відчувала, що відпочила, майже стала такою, як була. «Тільки от усе змінилося, — подумала вона. — Тепер я — мама».

— Яка ж ти гарнесенька, правда, Реджино?

Джейн глянула на матір.

— Ми взагалі-то ще не обрали імені.

— Ну треба ж її якось називати. Чому б не іменем твоєї бабусі?

— Я мушу зрозуміти, що це правильно. Їй з цим іменем жити до кінця днів, і я хочу, щоб воно їй пасувало.

— Реджина — прекрасне ім’я. Між іншим, означає «царственна».

— Це щоб у неї змалку завищена самооцінка була?

— Ну добре, то як ти її називатимеш?

Джейн помітила на столі книжку з іменами. Налила ще кави й, посьорбуючи, взялася гортати сторінки, уже трохи з відчаєм. «Якщо я не оберу якомога швидше, — подумала вона, — то вийде Реджина за замовчуванням».

«Ізольда. Йоланда. Корделія».

Господи. Варіант із Реджиною здавався дедалі кращим. Царственне дитя.

Вона відклала книжку. Подивилася на неї, насупилася, тоді знову взяла й розгорнула на літері М. На імені, яке ввечері привернуло її увагу.

«Міла».

Джейн знову відчула, як по спині пробіг холодок. «Знаю, я десь уже чула це ім’я, — подумала вона. — Чому воно мене так бентежить? Я мушу згадати. Це важливо…»

Задзвонив телефон, злякав її. Вона впустила книжку, та впала на підлогу.

Анджела насупилася, дивлячись на неї.

— То ти слухавку візьмеш?

Джейн відвела дух, відповіла. То був Гебріел.

— Сподіваюсь, я тебе не розбудив.

— Ні, я з мамою каву п’ю.

— Нічого, що я їй зателефонував?

Вона глянула на Анджелу, яка понесла дитину до кімнати змінити підгузки.

— Ти просто геній. Я тобі про це казала?

— Здається, варто частіше кликати маму Ріццолі.

— Я проспала вісім годин поспіль. Не віриться, як це все змінює. У мене знову працює мозок!

— Тоді, може, ти й готова.

— До чого?

— Мене викликав Мур.

— Так, я чула.

— Ми зараз у «Шредер Плаза». Джейн, маємо збіг із базою. Патрон з аналогічним наколом є в базі Бюро з боротьби з алкоголем, тютюном, вогнепальною зброєю та вибухівкою.

— Про який патрон ти говориш?

— Із палати Олени. Після того як вона застрелила того охоронця, звідти забрали один патрон.

— Його було вбито з власної зброї.

— І ми щойно визначили, що цю зброю використовували раніше.

— Де? Коли?

— Третього січня. Стрілянина в Ешберні, Вірджинія.

Джейн стиснула слухавку, притисла до вуха так сильно, що чула, як калатає її власне серце. «Ешберн. Джо хотів розповісти про Ешберн».

До кухні повернулась Анджела з дитиною — її чорне волоссячко було скуйовджене, мов корона з кучерів. Реджина, царственне дитя. Раптом здалося, що ім’я їй насправді пасує.

— Що відомо про ту стрілянину? — запитала Джейн.

— У Мура тут є справа.

Вона глянула на Анджелу.

— Мамо, мені треба поїхати, ненадовго. Нічого?

— Їдь собі. Нам і тут добре. Правда, Реджино? — Анджела нахилилася, потерлася носом об носик дівчинки. — А скоро ми гарненько собі скупнемося.

Джейн звернулася до Гебріела:

— Двадцять хвилин. Я приїду.

— Ні. Зустрінемося деінде.

— Чому?

— Не треба це тут обговорювати.

— Гебріеле, чорт забирай, що відбувається?

Він замовк, і вона почула тихий голос Мура. Тоді знову заговорив Гебріел.

— Дойл. Зустрінемося там.