Смертниці

36

Двері до квартири були відчинені.

Гебріел зупинився в коридорі — усі інстинкти били тривогу. Почув усередині голоси й звуки кроків. Штовхнув двері, увійшов.

— Що ви тут робите?

До нього від вікна розвернувся Джон Барсанті. Перше ж запитання заскочило Гебріела:

— Ви знаєте, де ваша дружина, агенте Дін?

— Її тут немає?

Він перевів погляд на другу гостю, яка щойно вийшла з дитячої кімнати. То була Гелен Глассер із міністерства юстиції. Забране в тугий хвіст сріблясте волосся різко підкреслювало схвильованість обличчя.

— Вікно у спальні було відчинене, — сказала вона.

— Як ви сюди потрапили?

— Управитель будинку нас упустив, — відповіла Глассер. — Ми не могли більше чекати.

— Де Джейн?

— Ми теж хотіли б це знати.

— Вона мала бути тут.

— Вас довго не було? Коли ви востаннє бачили дружину?

Гебріел подивився на Глассер, знервований її нетерплячим тоном.

— Мене не було з годину. Я відвіз додому її матір.

— Джейн вам після того не телефонувала?

— Ні.

Він рушив до телефону.

— Її мобільний не відповідає, агенте Дін, — сказала жінка. — Ми вже намагалися зв’язатися. Нам дуже треба з нею зв’язатися.

Він розвернувся до них.

— Що тут, у біса, відбувається?

Глассер тихо запитала:

— Вона зараз з Мілою?

— Дівчина так і не прийшла до… — Він зупинився. — Ви це вже знаєте. Теж стежили за парком.

— Міла — наш останній свідок. Якщо вона зараз разом з вашою дружиною, ми мусимо це знати.

— Коли я пішов, Джейн з дитиною були тут самі.

— То де вони зараз?

— Я не знаю.

— Зрозумійте, агенте Дін. Якщо Міла з нею, Джейн зараз у небезпеці.

— Моя дружина може про себе подбати. Вона не втручатиметься ні у що, не переконавшись, що готова до цього.

Гебріел підійшов до шухляди, де Джейн тримала зброю, і побачив, що вона відімкнута. Висмикнув її, подивився на порожню кобуру.

«Вона взяла пістолет».

— Агенте Дін?

Гебріел грюкнув шухлядою й пішов до спальні. Як і сказала Глассер, вікно було відчинене. Йому стало страшно. Він повернувся до вітальні й відчув, як Глассер вивчає його обличчя, читає на ньому страх.

— Куди Джейн могла поїхати? — спитала вона.

— Вона зателефонувала б мені, обов’язково.

— Ні, якщо вважала, що телефон прослуховують.

— Тоді поїхала б у поліцію. Одразу в «Шредер Плаза».

— Ми вже телефонували до департаменту. Її там немає.

— Мусимо знайти цю дівчину, — сказав Барсанті. — Вона потрібна живою.

— Я ще раз зателефоную на мобільний. Може, не сталося нічого такого. Може, вона просто вибігла по молоко.

«Авжеж. І взяла з собю пістолет».

Він узяв слухавку і вже збирався натиснути першу кнопку, коли раптом спохмурнів, дивлячись на клавіатуру. «Це малоймовірно, — подумав. — Але…»

І натиснув повторний набір.

Після трьох гудків відповів чоловік.

— Алло?

Гебріел завагався, намагаючись упізнати голос. Він точно чув його раніше. Начебто пригадав.

— Це… Пітер Лукас?

— Так.

— Це Гебріел Дін. Джейн, випадково, не у вас?

Довге мовчання. Дивне мовчання.

— Ні, а що?

— Ваш номер на повторному наборі. Вона вам, певно, телефонувала.

— А, ви про це? — Лукас зареготав. — Вона хотіла побачити мої нотатки щодо історії з «Баллентрі». Я сказав, що пошукаю.

— Коли це було?

— Зараз, хвилинку. Десь годину тому.

— І все? Вона нічого більше не сказала?

— Ні, а що?

— Тоді спробую знову її набрати. Дякую.

Гебріел поклав слухавку й стояв, дивлячись на телефон. Думаючи про паузу, коли Лукас не одразу відповів на його запитання. «Щось тут дуже не так».

— Агенте Дін? — гукнула його Глассер.

Він розвернувся до неї.

— Що ви знаєте про Пітера Лукаса?

Яма була вже по коліно.

Джейн вигребла чергову лопату землі й скинула на купу. Сльози перестали литися, їх замінив піт. Вона працювала мовчки. Єдині звуки були шкрябання лопати й шурхіт камінців. Реджина теж лежала тихо, наче розуміла, що немає сенсу метушитися. Що її доля, як і доля її матері, уже вирішена.

«Ні, це не так. Чорт забирай, ніщо ще не вирішено».

Джейн угатила лопату в кам’янистий ґрунт, і хоча спина боліла й руки трусилися, відчула, як жар люті заповнює її м’язи, мов найпотужніше паливо. «Ти не скривдиш моє дитя, — подумала вона. — Я тобі спочатку голову відірву». Вона викинула землю на купу. Біль і втома більше не мали значення, поступилися зосередженості на тому, що зробити далі. Убивця був лише силуетом під деревами. Вона не бачила його обличчя, але знала, що він мусить за нею спостерігати. Копала вже близько години, кам’янистий ґрунт ускладнював роботу, тож його увага мала б розпорошитися. Зрештою, який опір могла чинити виснажена жінка проти озброєного чоловіка? Усе грало проти неї.

Залишався лише ефект несподіванки. І материнська лють.

Перший постріл він зробить поспіхом. Цілитиме в торс, не в голову. «Хай там що, — думала вона, — рухайся, біжи. Куля вбиває не одразу, і навіть тіло, яке падає, ударить з якоюсь силою».

Вона нахилилася, вигрібаючи чергову лопату землі, тримаючи її в затінку, подалі від світла ліхтарика. Він не бачив, як напружились її м’язи, як нога вперлася в край ями. Не чув, як вона набрала повітря, стискаючи руки на руків’ї лопати. Вона зігнулася, мов туга пружина.

«Це заради тебе, моя дитинко. Усе заради тебе».

Джейн скинула лопату в повітря, земля полетіла блондинові в обличчя. Він позадкував, здивовано гаркнувши, коли вона вистрибнула з ями й кинулася на нього, цілячи головою в живіт. Вони покотилися по землі, гілки затріщали під тілами. Вона потяглася по зброю, рука схопила зап’ясток чоловіка, і Джейн усвідомила, що пістолета в ній немає, що його вибило падінням.

«Пістолет! Знайти пістолет!»

Вона викрутилася й почала порпатися в підліску, шукаючи зброю.

Удар збив її на землю, вона впала на спину, у легенях забрак­ло повітря. Спочатку болю не було, лише німий шок від того, як швидко скінчився бій. Тоді обличчя почало пекти, а далі череп охопив справжній біль. Вона побачила, що блондин стоїть над нею, закриваючи головою зорі. Почула, як верещить Реджина — останні крики її короткого життя. «Бідолашна моя. Ти так і не дізнаєшся, як я тебе любила».

— Лізь у яму, — звелів чоловік. — Вона вже достатньо глибока.

— Тільки не дитину, — прошепотіла Джейн. — Вона така маленька…

— Лізь, сучко.

Він копнув її в ребра, Джейн перекотилася на бік, неспроможна кричати, бо навіть просто дихати було боляче.

— Ворушись, — скомандував блондин.

Джейн повільно підвелася навкарачки й поповзла до Реджини. Відчула, як щось мокре й тепле тече з носа. Піднявши дитину на руки, вона притисла вуста до м’яких пасм її волосся й почала заколисувати її. На голівку дитини скрапувала кров. «Мама тебе тримає. Мама тебе ніколи не відпустить».

— Уже час, — сказав він.