Смертниці

20

Джейн заплющила очі й осідлала хвилю болю, мов серфінгістка. «Будь ласка, нехай це скоро скінчиться. Нехай скінчиться, нехай». Вона відчула, як виступає на обличчі піт, поки перейми наростали, хапаючи її так міцно, що вона неспроможна була навіть застогнати, навіть вдихнути. Світло, здавалося, згасало за заплющеними повіками, звуки глушив стукіт її власного пульсу. Десь удалині вона відзначила рух у кімнаті. Стукіт у двері. Напружений голос Джо.

Тоді раптом руку Джейн стиснула інша рука — знайома, тепла. «Не може бути», — подумала вона, коли біль почав ущухати й зір поволі прояснився. Сфокусувавши погляд на обличчі над собою, вона зачудовано заклякла.

— Ні, — прошепотіла. — Ні, тебе не має тут бути.

Він узяв її обличчя в долоні, торкнувся вустами її чола, її волосся.

— Усе буде гаразд, сонце. Усе буде добре.

— Нічого тупішого ти в житті не робив.

Він усміхнувся.

— Ти знала, що я не надто розумний, коли виходила за мене.

— Про що ти думав?

— Про тебе. Лише про тебе.

— Агенте Дін, — втрутився Джо.

Гебріел повільно підвівся. Стільки разів Джейн, дивлячись на чоловіка, думала про те, як же їй пощастило, але ще ніколи не відчувала цього так гостро, як зараз. Він прийшов без зброї, не мав жодної переваги, але коли розвернувся до Джо, випромінював лише тиху рішучість.

— Я тут. Тепер відпустите мою дружину?

— Тільки після розмови. Коли ви нас вислухаєте.

— Я слухаю.

— Маєте пообіцяти, що поширите те, що ми розкажемо. Не дасте цьому померти з нами.

— Я сказав, що вислухаю. Ви говорили лише про це. І сказали, що відпустите людей. У вас, може, і є передсмертне бажання, а в них — ні.

Олена заговорила:

— Ми не хочемо, щоб хтось загинув.

— То доведіть це. Відпустіть їх. Тоді я сяду тут і слухатиму вас стільки, скільки ви захочете. Годинами, днями. Буду у вашому розпорядженні.

Він незмигно дивився на тих, хто тримав людей у полоні.

Мить проминула в мовчанні.

Раптом Джо нахилився до дивана, схопив лікарку Тем за руку й смикнув, піднімаючи на ноги.

— Станьте біля дверей, лікарко, — наказав він. Розвернувся й показав на пару жінок на іншому дивані. — Підводьтеся. Обидві.

Жінки й не поворухнулися, тільки витріщалися на Джо, наче певні того, що це якась витівка, що тільки-но вони поворухнуться, це обов’язково матиме наслідки.

— Бігом! Встали!

Реєстраторка схлипнула й звелася на непевні ноги. Тільки тоді друга жінка встала за нею. Обидві посунулися до дверей, де, завмерши, стояла лікарка Тем. Години полону так залякали їх, що тепер вони не вірили, що випробування підходить до кінця. Навіть коли Тем потяглася до ручки дверей, вона стежила за Джо, чекаючи наказу зупинитися.

— Ви троє можете йти, — сказав він.

Щойно жінки вийшли за двері, Олена з гуркотом зачинила їх і знову замкнула.

— А моя дружина? — мовив Гебріел. — Її теж відпустіть.

— Не можу. Поки що ні.

— Наша угода…

— Я погодився відпустити заручників, агенте Дін. Не сказав, яких саме.

Гебріел гнівно спалахнув.

— Думаєте, я тепер вам повірю? Думаєте, слухатиму, що ви хочете сказати?

Джейн потяглася до чоловікової руки й відчула, які напружені від люті зв’язки.

— Послухай його. Нехай говорить.

Гебріел видихнув.

— Гаразд, Джо. Що ви хочете мені розповісти?

Чоловік узяв два стільці, витягнув на середину кімнати й поставив один навпроти одного.

— Сядьмо, ми з вами.

— Моя дружина народжує. Їй не можна тут залишатися.

— Олена її догляне. — Він знову махнув на стільці. — А я розповім вам історію.

Гебріел глянув на Джейн. В його очах вона побачила любов і розуміння. Раніше Джо спитав її: «Кому ти довіряєш? Хто прийме кулю за тебе?» Дивлячись на чоловіка, вона подумала: «Я нікому ніколи не довірятиму більше за тебе».

Гебріел нерішуче зосередив увагу на Джо, чоловіки сіли один навпроти одного. Це скидалося на цілком цивілізовану зустріч, хіба що в одного з них на колінах лежала зброя. Олена, яка тепер сиділа на дивані з Джейн, тримала так само смертельний пістолет. Просто миле подвійне побачення. «Яка з пар переживе цю ніч?»

— Що вони вам про мене сказали? — спитав Джо. — Що каже ФБР?

— Кілька речей.

— Я божевільний, так? Відлюдник і параноїк.

— Так.

— Ви їм вірите?

— Не маю приводу не вірити.

Джейн вдивлялася в чоловікове обличчя. Хоча він говорив спокійно, вона бачила напруження в очах, у м’язах шиї. «Ти знав, що цей чоловік несповна розуму, — подумала вона. — І все одно прийшов. Усе заради мене…» Вона стримала стогін: перейми почалися знову. «Тихо. Не відволікай Гебріела; нехай робить те, що мусить». Вона відкинулася на спинку дивана, скрегочучи зубами, й страждала мовчки. Не зводила очей зі стелі, з єдиної темної плямки на акустичній плитці. «Зосередься на одній точці. Розум сильніший за біль». Стеля розмивалася, пляма наче плавала в хиткому білому морі. Її нудило від самого погляду на неї. Джейн заплющила очі, наче моряк із морською хворобою, якого хитає від погляду на хвилі.

Лише коли перейми почали вщухати, коли біль трохи відпустив, вона знову розплющила очі. Знову зосередилася на стелі. Щось змінилося. Поруч зі смужкою тепер був отвір, майже непомітний у порах акустичної плитки.

Джейн глянула на Гебріела, але він на неї не дивився, повністю зосередившись на чоловікові, який сидів навпроти нього.

— Ви вважаєте мене божевільним? — запитав Джо.

Гебріел зміряв його довгим поглядом.

— Я не психіатр. Не мені доходити таких висновків.

— Ви прийшли сюди, очікуючи побачити божевільного, який вимахує пістолетом, правда ж? — Джо нахилився вперед. — Саме це вам сказали. Будьте чесні.

— Ви справді хочете моєї чесності?

— Авжеж.

— Мені сказали, що я матиму справу з двома терористами. Ось до чого мене вели.

Джо відкинувся на спинку стільця, похмуро глянув на нього.

— То ось як вони все це закінчать, — тихо сказав він. — Звісно. Так і варто закінчувати. І які саме ми терористи?

Він глянув на Олену й зареготав.

— О, певно, що чеченці.

— Так.

— Виставою керує Джон Барсанті?

Гебріел спохмурнів.

— Ви його знаєте?

— Він стежить за нами з Вірджинії. Хоч би куди ми йшли, там з’являється він. Я знав, що з’явиться й тут. Певно, просто чекає нагоди застібнути мішки з нашими тілами.

— Вам не конче помирати. Віддайте мені зброю, вийдемо звідси разом. Без пострілів, без крові. Я дам вам слово.

— Оце так гарантія.

— Ви мене сюди впустили. Тобто на якомусь рівні ви мені вірите.

— Я не можу собі дозволити взагалі комусь вірити.

— То чому я тут?

— Бо я відмовляюся лягати в могилу без надії на правосуддя. Ми намагалися розповісти про це пресі. Віддали їм трикляті свідчення. Але всім начхати. — Він подивився на Олену. — Покажи їм руку. Покажи, що з тобою зробили в «Баллентрі».

Олена закатала рукав над ліктем, показала зазубрений шрам.

— Бачите? — сказав Джо. — Що вони вставили їй у руку?

— «Баллентрі»? Це ви про підрядника міністерства обо­рони?

— Мікрочіп за останньою технологією. Спосіб «Баллентрі» стежити за своєю власністю. Вона була живим товаром, привезеним з Москви. Невеличкий побічний бізнес «Баллентрі».

Джейн знову подивилася на стелю. Раптом зрозуміла, що в плитці з’явилися нові отвори. Вона зиркнула на чоловіків, але вони так і були зосереджені один на одному. Більше ніхто вгору не дивився. Ніхто не бачив, що стеля тепер усіяна дірками.

— То це все через військового підрядника? — спитав Гебріел абсолютно спокійним голосом, без натяку на скепсис, який він, безперечно, відчував.

— Не якогось військового підрядника, а «Баллентрі Компані». Прямі зв’язки з Білим домом і Пентагоном. Ідеться про чиновників, які заробляють мільярди доларів щоразу, як ми вступаємо у війну. Як вважаєте, чому «Баллентрі» отримує майже всі великі контракти? Бо вона володіє Білим домом.

— Не хочеться вас розчаровувати, Джо, але це не надто нова теорія змови. «Баллентрі» — новий бабай наших днів. Багато кому аж свербить бажання її звалити.

— Але Олена справді на це здатна.

Гебріел подивився на жінку, у погляді був сумнів.

— Як?

— Вона знає, що вони зробили в Ешберні. Вона бачила, що це за люди.

Джейн так і дивилася на стелю, намагаючись зрозуміти, що саме бачить. Тепер згори струменіли тоненькі голки пари. «Газ. Вони накачують кімнату газом».

Вона перевела погляд на чоловіка. Він знав про те, що мало статися? Знав про цей план? Схоже, ніхто більше не помічав мовчазного втручання. Ніхто не усвідомлював, що атака вже почалася і про неї віщують тонкі пасма газу.

«І ми всі його вдихаємо».

Вона напружилася, відчуваючи нові перейми. «Боже, тільки не зараз», — подумала. Не тепер, коли все пекло готове зірватися з повідця. Вона вчепилась у диванну подушку, чекаючи піку переймів. Біль міцно затиснув її у своїх щелепах, і вона могла лише чіплятися за подушку і триматися. «Оце буде паршиво, — думала вона. — Ох, зараз буде дуже боляче».

Але біль так і не дійшов кульмінації. Раптом подушка наче розплавилася в кулаці Джейн. Вона відчула, як щось тягне її вниз, у солодкий сон. Крізь німоту, що накочувалася на неї, вона чула удари, чоловічі крики. Чула голос Гебріела, приглушений, наче він кликав її звідкись іздалеку.

Біль майже зник.

Щось упало біля неї, м’яко торкнулося обличчя. Доторк руки до щоки, слабкий, ласкавий. Зашепотів голос, вона не зрозуміла слів, цих м’яких і важливих слів, які майже загубились у грюканні раптово вибитих дверей. «Таємниця, — подумала Джейн. — Вона довіряє мені таємницю».

«Міла. Міла знає».

Далі пролунав оглушливий вибух, і її обличчя омило теплом.

«Гебріеле, — подумала вона. — Де ж ти?»