Смертниці

37

Гебріел дивився на «Субару» Джейн, і серце падало в п’яти. Її телефон лежав на приладовій дошці, на задньому сидінні — дитяче крісло. Він розвернувся, цілячи світлом ліхтарика точно в обличчя Пітеру Лукасу.

— Де вона?

Погляд Лукаса перелетів до Барсанті та Глассер, які стояли за кілька метрів і мовчки дивилися на протистояння.

— Це її автомобіль, — сказав Гебріел. — Де вона?

Лукас підняв руку, затуляючись від яскравого світла.

— Вона, певно, стукала до мене, поки я був у душі. Навіть не побачив, що авто тут стоїть.

— Спочатку вона вам телефонує, тоді приїздить. Навіщо?

— Не знаю…

— Навіщо? — повторив Гебріел.

— Це ваша дружина. Ви не знаєте?

Гебріел так швидко схопив його за горло, що Лукас не встиг зреагувати. Він повалився на машину Барсанті, стукнувся головою об капот. Хапаючи повітря, чіплявся за руки Гебріела, та не міг звільнитися, тільки смикався безпорадно, пришпилений до автомобіля.

— Діне, — застережливо озвався Барсанті. — Діне!

Гебріел відпустив Лукаса й позадкував, тяжко дихаючи, намагаючись не піддатися паніці. Але вона вже схопила його за горло, так само, як щойно він — репортера, який тепер відкашлювався й хрипів, стоячи навколішки. Гебріел розвернувся до будинку. Бігом піднявся сходами, увірвався у двері. Він розмитою блискавкою бігав з кімнати до кімнати, відчиняв двері, перевіряв шафи. Тільки повернувшись до вітальні, помітив те, що проминув, — ключі від машини Джейн, що лежали на килимі біля дивана. Він витріщився на них, паніка перетворювалася на жах. «Ти була в цьому домі, — подумав він. — Ви з Реджиною…»

Звук віддалених пострілів змусив його рвучко підняти голову.

Він вибіг з будинку.

— Це з лісу, — сказав Барсанті.

Усі завмерли, коли пролунав третій постріл.

Гебріел зірвався з місця й помчав до лісу, не звертаючи уваги на гілки й деревця. Промінь його ліхтаря божевільно танцював по землі, усипаній мертвим листям і березовим гіллям. Куди, куди? Чи у правильному напрямку він біжить?

Переплетені лози вчепилися йому в ногу, він поточився, упав на коліна. Підвівся, важко дихаючи, відвів дух.

— Джейн! — закричав він. Голос зірвався, перетворився на шепіт. — Джейн…

«Допоможи тебе знайти. Покажи дорогу».

Він стояв, прислухаючись, навколо височіли дерева, мов ґрати в’язниці. За межами променя ліхтарика була ніч, така темна, що цілком могла бути тверда, непробивна.

Удалині тріснула галузка.

Гебріел різко розвернувся, але за світлом ліхтаря не бачив нічого. Вимкнув світло і вдивився в темряву, намагаючись розібрати бодай щось. Серце калатало. Тільки тоді зміг побачити мерехтіння, таке слабке, що це цілком могли бути світлячки між дерев. Тріснула ще одна гілка. Світло рухалося до нього.

Він витяг зброю, спрямував до землі, дивлячись, як світло стає яскравішим. Йому не було видно, хто тримає той ліхтарик, але він чув наближення кроків, шурхіт листя за кілька метрів від себе.

Підняв пістолет. Увімкнув ліхтарик.

Фігурка у промені зіщулилася, мов налякана тварина, примружилася від світла. Гебріел дивився на бліде обличчя, кошлате руде волосся. «Просто дівчисько, — подумав він. — Перелякане, худе дівчисько».

— Міло? — звернувся до неї він.

А тоді побачив, як із тіней за нею з’являється інша постать. Ще до того, як стало видно обличчя, він упізнав ходу, обрис неслухняних кучерів.

Гебріел упустив ліхтарика й побіг до дружини з дочкою, розкривши зголоднілі до обіймів руки. Джейн тремтіла, вона притулилася до нього, огорнувши руками Реджину, так само, як він огортав її саму. Обійми в обіймах, усесвіт однієї маленької родини.

— Я чув постріли, — сказав він. — Подумав…

— То була Міла, — прошепотіла Джейн.

— Що?

— Вона забрала мій пістолет. Пішла за нами… — Джейн раптом заціпеніла, підняла до нього очі. — Де Пітер Лукас?

— Барсанті наглядає за ним. Він нікуди не подінеться.

Джейн тремтливо видихнула й озирнулася на ліс.

— До тіла скоро дістануться падальники. Треба викликати криміналістів.

— До чийого тіла?

— Я покажу.

Гебріел стояв під деревами, щоб не заважати детективам і криміналістам, і не зводив очей з ями, що мала б стати могилою його дочки й дружини. Галявину обнесли поліційною стрічкою, і на тіло чоловіка світили ліхтарями, які живив генератор. Мора Айлс, яка сиділа над тілом, підвелася й розвернулася до детективів Мура і Кроу.

— Бачу три вхідні рани, — сказала вона. — Дві в грудях, одну в чолі.

— Так, ми й чули три постріли, — сказав Гебріел.

Мора подивилася на нього.

— З яким інтервалом?

Гебріел замислився і знову відчув відлуння паніки. Він згадав, як кинувся до лісу, як із кожним кроком жах дедалі наростав.

— Два практично поспіль, — сказав він. — Третій — секунд за п’ять чи десять.

Мора мовчки перевела погляд на труп. Дивилася на біляве волосся, могутні плечі. На «ЗІГ Зауер»[4] біля правої руки.

— Що ж, — озвався Кроу. — Я б сказав, що це дуже очевидний випадок самозахисту.

Ніхто не відповів — ані про порохові опіки на обличчі, ані про затримку між другим і третім пострілами. Але всі знали.

Гебріел розвернувся й пішов до будинку.

Під’їзна доріжка вже кишіла транспортом. Він постояв, трохи засліплений спалахами проблискових вогнів, а тоді помітив Гелен Глассер, яка допомагала дівчині сісти на пасажирське сидіння свого авто.

— Куди ви її везете? — спитав він.

Глассер розвернулася до нього. Волосся, що відбивало синє світло проблискових вогнів, здавалося блакитною фольгою.

— У безпечне місце.

— Невже таке знайдеться?

— Повірте, знайду. — Глассер зупинилася біля дверей водія, глянула на будинок. — Знаєте, це відео все змінює. І ми можемо перевербувати Лукаса. Він тепер не має вибору, мусить співпрацювати з нами. Бачите, не все тепер зав’язано на цю дівчину. Вона важлива, але вона й не єдина наша зброя.

— Навіть якщо так, то чи вистачить цього, щоб скинути Карлтона Вінна?

— Немає людей, вищих за закон, агенте Дін. — Глассер глянула на нього, в очах блимнула сталь. — Немає.

Вона сіла за кермо.

— Заждіть, — гукнув Гебріел. — Мені треба поговорити з дівчиною.

— А нам треба їхати.

— Це на хвилину.

Гебріел обійшов до пасажирського сидіння, відчинив дверцята, пильно подивився на Мілу. Вона сиділа, зіщулившись, утиснувшись у сидіння, наче боялася його намірів. «Ще зовсім дитина, — подумав він. — І все одно вона сильніша за нас усіх. Маючи хіба що пів шансу, вона переживе що завгодно».

— Міло, — м’яко звернувся до неї він.

Дівчина підняла на нього недовірливі очі; можливо, вона вже ніколи не довірятиме чоловікам, і хіба ж не має на те причин? «Вона бачила від нас лише найгірше».

— Я хотів подякувати, — сказав Гебріел. — Дякую, що повернула мені мою родину.

Ось вона — тінь усмішки. Більше, ніж він сподівався побачити.

Він зачинив двері, кивнув до Глассер. Гукнув:

— Посадіть його.

— Саме за це мені й платять великі гроші, — засміялася вона й поїхала геть з ескортом поліції Бостона.

Гебріел піднявся до будинку. У вітальні Баррі Фрост про щось говорив з Барсанті, а спецпідрозділ ФБР виносив геть комп’ютер Лукаса й коробки з документами. Тепер це точно була федеральна справа, і департамент поліції Бостона передавав розслідування бюро. «Навіть і так, — подумав Гебріел, — чи далеко вони зможуть зайти?» А тоді на нього подивився Барсанті, і Гебріел побачив у його очах ту ж сталь, що й у погляді Глассер. І помітив, що Барсанті тримає в руках відеокасету. Охороняє, мов святий Ґрааль.

— Де Джейн? — спитав він Фроста.

— На кухні. Дитина зголодніла.

Його дружина сиділа спиною до дверей, вона не бачила, як він увійшов. Гебріел зупинився за нею, дивлячись, як вона притискає Реджину до грудей і тихенько й немелодійно щось наспівує. З усмішкою подумав: «Джейн ніколи не влучає в ноти». Реджина, однак, була не проти, вона тихенько лежала в по-новому впевнених материних руках. «Любов — це те, що приходить від природи, — подумав Гебріел. — Це все інше потребує часу. Доводиться вчитися».

Він поклав руки на плечі Джейн, нахилився й поцілував її волосся. Дружина підняла на нього сяйливі очі.

— Їдьмо додому, — сказала вона.