Ми не востаннє бачили Джеппа. Той з’явився знову десь за годину, кинув на стіл капелюха і сказав, що повністю зганьблений.
— Ви навели довідки? — співчутливо запитав Пуаро.
Інспектор похмуро кивнув.
— І якщо чотирнадцять людей не брешуть, то вона цього не робила, — пробурчав він.
Тоді продовжив:
— Не приховуватиму від вас, мсьє Пуаро, що очікував виявити сфабриковану справу. На позір не здається, що ще хтось міг убити лорда Еджвера. Вона єдина, у кого була хоч тінь мотиву.
— Я б так не сказав. Mais continuez[20].
— Отже, як я і кажу, я очікував виявити сфабриковану справу. Ви знаєте тих театралів — вони всі трималися б разом, щоб прикрити товариша. Але річ, найімовірніше, в іншому. Люди, які були вчора на вечері — поважні персони, ніхто з них не був її близьким другом, і деякі з них навіть не знали одне одного. Їхні свідчення — незалежні та надійні. Тоді я сподівався виявити, що вона вислизнула десь так на півгодини. Вона могла це легко зробити — напудрити носа чи ще якась схожа відмовка. Але ні, хоч та жінка справді виходила з-за столу, як нам сказала, щоб відповісти на телефонний дзвінок, але з нею був дворецький — і, до речі, усе було так, як вона розповіла. Він чув її слова: «Так, цілком вірно. Це леді Еджвер». І тоді з іншого боку кинули слухавку. Дивно це, знаєте. Хоча й немає жодного стосунку до цього випадку.
— Мабуть, ні, але це цікаво. Дзвонив чоловік чи жінка?
— Здається, вона сказала, що жінка.
— Дивно, — промовив Пуаро задумливо.
— Не зважайте, — нетерпляче сказав Джепп. — Повернімося до важливої частини. Цілий вечір пройшов так, як вона розповіла. Вона дісталася туди за чверть дев’ята, вийшла о пів на дванадцяту і повернулася сюди за чверть дванадцята. Я бачив водія, який її віз — він один із постійних працівників у «Даймлер». І біля готелю «Савой» бачили, як вона заходила, і підтвердили час.
— Eh bien, це здається дуже переконливим.
— Тоді як бути з тими двома на Ріджент-ґейт? Це ж не тільки дворецький. Секретарка лорда Еджвера також її бачила. Вони обоє клянуться усім святим, що саме леді Еджвер приходила туди о десятій.
— Як довго там дворецький?
— Півроку. Симпатичний хлопець, до речі.
— Так, справді. Eh bien, мій друже, якщо він там був лише півроку, він не міг упізнати леді Еджвер, оскільки не бачив її раніше.
— Ну, він знав її з фотографій у газеті. І в будь-якому разі секретарка знала її. Вона працювала у лорда Еджвера п’ять чи шість років, і вона єдина цілком переконана.
— Ах! — видобув Пуаро. — Я хотів би зустрітися з секретаркою.
— Тож чому б не піти зі мною зараз?
— Дякую, mon ami, я із задоволенням це зроблю. Сподіваюся, запрошення стосується і Гастінґса?
Джепп усміхнувся.
— Як ви гадаєте? Куди хазяїн, туди й пес, — додав він, як на мене, не зовсім ввічливо.
— Нагадує мені справу Елізабет Кеннінґ, — сказав інспектор. — Пригадуєте? Як кілька десятків свідків з кожного боку стверджували, що вони бачили циганку, Мері Скваєрс, у двох різних частинах Англії. Там також були хороші поважні свідки. А її обличчя таке потворне, що другого такого не знайдеш. Ту таємницю так ніколи й не розкрили. Тут майже так само. Ось є окрема група людей готових заприсягтися, що жінка була в двох різних місцях одночасно. Хто з них говорить правду?
— Не повинно бути труднощів з тим, щоб це з’ясувати.
— Ви так кажете — але ця жінка, міс Керрол, справді знала леді Еджвер. Я маю на увазі, що вона жила з нею у будинку день за днем. Малоймовірно, щоб вона помилилася.
— Незабаром побачимо.
— Хто успадковує титул? — поцікавився я.
— Небіж, капітан Рональд Марш. Як я розумію, трохи марнотратник.
— Що каже лікар про час смерті? — запитав Пуаро.
— Ми повинні зачекати на результати розтину, щоб бути точними, самі знаєте. Побачимо, куди дійшла вечеря. — Спосіб Джеппа подавати речі, пробачте за заувагу, був далеко не вишуканим. — Але десята чудово підходить. Востаннє його бачили живим о кілька хвилин по дев’ятій, коли він встав із-за столу і дворецький відніс йому віскі з содовою в бібліотеку. Об одинадцятій, коли дворецький підіймався спати, світло було вимкнене — отже, тоді він уже мав бути мертвий. Він би не сидів у темряві.
Мій друг задумливо кивнув. За хвилину-другу ми наблизилися до будинку, штори якого були опущені.
Двері нам відчинив красень-дворецький.
Джепп вийшов уперед і зайшов першим. Пуаро і я пішли слідом. Двері відчинялися на лівий бік, тому дворецький стояв з того боку навпроти стіни. Пуаро був праворуч від мене, і оскільки він нижчий за мене, слуга побачив його лише тоді, коли ми ступили в хол. Я стояв близько до дворецького, тож почувши, як той раптово вдихнув, швидко глянув на нього і виявив, що він витріщився на бельгійця і мов остовпів від страху. Я звернув увагу на цей момент, а раптом знадобиться.
Джепп покрокував у їдальню, яка була праворуч від нас, і покликав за собою дворецького.
— Ану ж бо, Елтоне, я знову хочу дуже детально все розібрати. Леді прийшла о десятій?
— Її світлість? Так, сер.
— Як ви її впізнали? — запитав Пуаро.
— Вона назвала мені своє ім’я, сер, і до того ж я бачив її світлини у газетах. А ще бачив її у фільмах.
Детектив кивнув.
— Як вона була одягнена?
— У чорне, сер. Чорне вуличне плаття і маленький чорний капелюшок. Низка перлів і сірі рукавички.
Мій друг запитально глянув на Джеппа.
— Біла вечірня сукня з тафти і накидка з горностая, — стисло відповів той.
Дворецький вів далі. Його розповідь точно дублювала те, що нам уже розповідав інспектор.
— Чи ще хтось приходив зустрітися з вашим господарем того вечора? — запитав Пуаро.
— Ні, сер.
— Як були замкнені центральні двері?
— Англійський замок, сер. Я зазвичай замикаю їх на засув, коли лягаю спати, сер. Це об одинадцятій. Але вчора ввечері міс Джеральдін була в опері, тому я залишив двері без засува.
— Як вони були замкнені цього ранку?
— На засув, сер. Міс Джеральдін замкнула їх, коли прийшла.
— А коли вона прийшла? Ви знаєте?
— Здається, це було десь за чверть дванадцята, сер.
— Отже, упродовж того вечора до чверть до дванадцятої двері не можна було відімкнути ззовні без ключа? А зсередини їх можна було відчинити, просто потягнувши ручку.
— Так, сер.
— Скільки усього ключів?
— Його світлість мав свій, сер, ще один був у шухляді в холі, який узяла минулого вечора міс Джеральдін. Не знаю, чи були інші.
— Ще хтось у будинку має ключ?
— Ні, сер. Міс Керрол завжди дзвонить.
Пуаро повідомив, що це було усе, що він хотів дізнатися, і ми пішли на пошуки секретарки.
Знайшли її за великим столом, де вона зосереджено щось писала.
Міс Керрол виявилася приємною діловою жінкою сорока п’яти років. Її світле волосся сивіло, і вона носила пенсне, через яке на нас проникливо дивилися блакитні очі. Коли вона заговорила, я впізнав чіткий діловий голос, який спілкувався зі мною по телефону.
— А! Мсьє Пуаро, — сказала вона, коли Джепп познайомив нас. — Так. Це з вами я домовилася про зустріч на вчорашній ранок.
— Саме так, мадемуазель.
Я гадаю, що Пуаро був приємно вражений нею. Звісно, адже вона була уособленням акуратності та точності.
— Ну, інспекторе Джепп? — поцікавилася міс Керрол. — Що ще я можу для вас зробити?
— Лише одне. Ви цілком упевнені у тому, що саме леді Еджвер приходила сюди минулого вечора?
— Ви запитуєте це вже втретє. Звісно, я впевнена. Я її бачила.
— Де ви її бачили, мадемуазель?
— У холі. Вона з хвилину говорила з дворецьким, тоді пішла далі і зайшла в бібліотеку.
— А де були ви?
— На другому поверсі, дивилася вниз.
— І ви були впевнені у тому, що не помилилися?
— Абсолютно. Я бачила її обличчя виразно.
— Ви не могли бути введені в оману подібністю?
— Звісно, ні. Риси Джейн Вілкінсон досить унікальні. Це була вона.
Джепп глипнув на мого друга так, наче хотів сказати: «Бачите».
— Чи мав лорд Еджвер якихось ворогів? — раптом запитав Пуаро.
— Нісенітниця, — сказала міс Керрол.
— Що ви маєте на увазі під «нісенітницею», мадемуазель?
— Вороги! Люди цими днями не мають ворогів. Не англійці!
— Але лорда Еджвера вбили.
— Це була його дружина, — заявила міс Керрол.
— Дружина — не ворог, ні?
— Я впевнена, що це була найнезвичніша річ, яка трапилася. Я ніколи й не чула, щоб це траплялося — я маю на увазі, з кимось із нашого кола.
Було очевидно, що секретарка лорда Еджвера вірила, що вбивства скоюють лише п’яні члени нижчих класів.
— Скільки ключів є до центральних дверей?
— Два, — швидко відповіла міс Керрол. — Лорд Еджвер завжди носив один. Інший зберігався в шухляді в холі, аби той, хто збирався прийти пізно, міг його взяти. Був іще третій, але капітан Марш загубив його. Дуже легковажний.
— Капітан Марш часто приходив у будинок?
— Він колись тут мешкав, за три роки до цього.
— Чому він поїхав? — запитав Джепп.
— Не знаю. Мабуть, не міг поладнати зі своїм дядьком.
— Гадаю, ви знаєте трошки більше, ніж це, мадемуазель, — м’яко зауважив Пуаро.
Вона кинула на нього швидкий погляд.
— Я не з тих, хто пліткує, мсьє Пуаро.
— Але ви можете сказати нам правду щодо пліток про серйозну незгоду між лордом Еджвером і його небожем.
— Це було не настільки серйозно. Лорд Еджвер був людиною, з якою важко поладнати.
— Навіть ви це виявили?
— Я не говорю про себе. Я ніколи не мала якихось непорозумінь із лордом Еджвером. Він завжди вважав мене цілком надійною.
— Але щодо капітана Марша…
Детектив наполягав, обережно спонукаючи жінку до подальших одкровень.
Міс Керрол знизала плечима.
— Він був марнотратним. Заліз у борг. Були й інші проблеми — не знаю які. Вони посварилися. Лорд Еджвер заборонив йому повертатися в будинок. Це все.
Вона міцно стисла губи. Очевидно, не мала наміру нічого більше говорити.
Кімната, у якій ми її опитували, була на другому поверсі. Коли ми вийшли, Пуаро взяв мене під руку.
— Хвилиночку, Гастінґсе, залишіться, будь ласка, тут. Я спущуся з Джеппом. Дивіться, поки ми не зайдемо у бібліотеку, і тоді приєднуйтеся до нас.
Я вже давно припинив ставити своєму другові запитання, які починаються з «чому». Наче в «Атаці легкої бригади» Теннісона: «Чому це треба — не питай, лише зроби чи помирай», — хоча, на щастя, до помирання ще не дійшло! Я подумав, певне, Пуаро підозрює дворецького у шпигуванні за ним і хоче знати, чи справді це так.
Я зайняв свою позицію, дивлячись через балюстраду. Пуаро і Джепп спершу пішли до вхідних дверей, що були поза моїм полем зору. Потім вони знову з’явилися і повільно йшли коридором. Я провів їх очима, поки вони не зайшли у бібліотеку. Я зачекав хвилину-другу, на випадок, якщо з’явиться дворецький, але оскільки ніхто так і не з’явився, збіг униз сходами і приєднався до них.
Тіло, звісно, забрали. Штори були засунуті, електричне світло увімкнене. Пуаро та Джепп стояли посередині кімнати, розглядаючись.
— Тут нічого, — підсумував інспектор.
А мій друг із усмішкою відповів:
— На жаль! Ні цигаркового попелу, ні слідів взуття, ні рукавички леді, ні стійких парфумів! Нічого того, що так легко знаходять детективи в романах.
— Поліцейських у детективних історіях завжди виставляють сліпими, наче кошенята, — усміхаючись, додав Джепп.
— Одного разу я знайшов доказ, — замріяно відказав Пуаро. — Але оскільки він був чотири фути завдовжки замість чотирьох сантиметрів, ніхто у нього не повірив.
Я згадав обставини і засміявся. Тоді пригадав свою місію.
— Усе гаразд, Пуаро, — сказав я. — Я дивився, але ніхто за вами не шпигував, наскільки мені було видно.
— Пильні очі мого друга Гастінґса, — промовив бельгієць з легкою насмішкою. — Скажіть мені, мій друже, чи помітили ви троянду у мене між губами?
— Троянду між вашими губами? — здивовано запитав я. Джепп відвернувся й пирснув зі сміху.
— Ви доведете мене до смерті, мсьє Пуаро, — сказав інспектор. — До смерті. Троянда. Що далі?
— Я задумав удати, наче я Кармен, — досить незворушно відповів той.
Я замислився над тим, чи то вони божеволіють, чи я.
— Ви не помітили її, Гастінґсе? — У голосі мого друга чувся докір.
— Ні, — сказав я, витріщившись на нього. — Бо тоді я не бачив вашого обличчя.
— Неважливо. — Він злегка похитав головою.
Вони насміхалися з мене?
— Ну, — озвався Джепп. — Немає більше чого тут робити, я думаю. Я хотів би ще раз побачити доньку загиблого, якщо можна. Вона була раніше надто засмучена, щоб із неї щось витягнути.
Він подзвонив у дзвінок по дворецького.
— Запитайте міс Марш, чи можу я зустрітися з нею на кілька хвилин.
Слуга пішов. Однак за кілька хвилин не він, а міс Керрол зайшла у кімнату.
— Джеральдін заснула, — повідомила вона. — У неї був жахливий шок, бідне дитя. Після того, як ви пішли, я дала їй снодійне, і тепер вона міцно спить. Прокинеться за годину-другу, мабуть.
Інспектор Джепп погодився зачекати.
— У будь-якому разі вона скаже вам не більше, ніж я, — рішуче сказала секретарка.
— Яка ваша думка про дворецького? — запитав Пуаро.
— Він мені не дуже подобається, і це факт, — відповіла міс Керрол, — але я не можу вам сказати чому.
Ми дійшли до вхідних дверей.
— Отам ви стояли учора ввечері, правда, мадемуазель? — раптом поцікавився Пуаро, показуючи рукою вгору на сходи.
— Так. А що?
— І ви бачили, як леді Еджвер йшла холом у бібліотеку?
— Так.
— І ви чітко бачили її обличчя?
— Звісно.
— Але ви не могли бачити її обличчя, мадемуазель. З того місця, де ви стояли, ви могли бачити лише її потилицю.
Міс Керрол спалахнула від гніву. Вона здавалася приголомшеною.
— Її потилиця, голос, хода! Усе таке ж, як у неї. Неможливо помилитися! Я кажу вам, що знаю, це була Джейн Вілкінсон — надзвичайно жахлива жінка.
І, обернувшись, вона поспішила сходами нагору.