Смерть лорда Еджвера

Розділ двадцять другий Дивна поведінка Еркюля Пуаро

Ми були вдома.

— Що за… — почав було я.

Пуаро зупинив мене найекстравагантнішим своїм жестом з тих, що я бачив. Обидві його руки закружляли у повітрі.

— Гастінґсе, благаю вас! Не зараз. Не зараз.

І він одразу ж схопив капелюха, накинув на голову, наче ніколи не чув про порядок і метод, і прожогом кинувся з кімнати. Коли за годину прийшов Джепп, його ще не було.

— Коротун кудись пішов? — запитав інспектор.

Я кивнув.

Гість опустився в крісло. Промокнув чоло хусточкою. День був теплий.

— Що за біс вселився в нього? — запитав він. — Капітане Гастінґс, в мене щелепа відвисла, коли він підійшов до того молодика і сказав: «Я вам вірю». Наче у романтичній мелодрамі. Не розумію, чому так.

Я зізнався, що теж цього не розумію.

— А потім він узяв і вийшов, — дивувався далі Джепп. — Він вам щось про це казав?

— Нічого, — відповів я.

— Узагалі нічого?

— Узагалі нічого. Коли я намагався поговорити з ним, він відмахнувся від мене. Я подумав, що найкраще дати йому спокій. Коли ми повернулися, я почав розпитувати його. Він замахав руками, схопив капелюха і знову кудись побіг.

Ми переглянулися. Інспектор багатозначно постукав себе по лобі.

— Напевно… — припустив він.

Цього разу я був схильний погодитися з ним. Джепп часто говорив, що Пуаро був, як він це називав, «помішаний». Але тоді він просто не зрозумів натяків Пуаро. А тут я був змушений визнати, що теж не зрозумів поведінки друга. «Помішаний» він чи ні, але в будь-якому разі він підозріло мінливий. Щойно тріумфально підтвердилася його власна версія, а він одразу від неї відвернувся.

Цього було досить, щоб збентежити і засмутити його найпалкіших прихильників. Я зневірено похитав головою.

— Він завжди був, як я це називаю, «дивним», — мовив Джепп. — Дивиться на все під своїм кутом зору — це дуже дивно. Визнаю, він свого роду геній. Але завжди кажуть, що генії дуже близько до межі і будь-якої хвилини можуть оступитися. Він завжди любив складні справи. Прості випадки для нього недостатньо хороші. Ні, справа повинна бути каламутною. Він відійшов від справжнього життя. Він грає у власну гру. Мов стара леді, що розкладає пасьянс. Якщо їй не вдається, вона шахрує. А в нього навпаки. Якщо все вдається занадто легко, він заморочує все, щоб ускладнити! Ось як я це бачу.

Я не зміг йому відповісти. Був надто схвильований і засмучений, щоб мислити ясно. Я також вважав поведінку Пуаро неприпустимою. І оскільки я дуже прив’язаний до свого дивного друга, то переживав більше, ніж показував.

Посеред похмурої тиші у кімнату увійшов «помішаний» бельгієць.

Він був, на радість мені, абсолютно спокійний.

Пуаро дуже обережно зняв капелюха, поклав його разом із ціпком на стіл і сів у своє звичне крісло.

— Мій любий Джеппе, ви тут. Я радий. Саме думав, що мушу якомога швидше з вами зустрітися.

Інспектор подивився на нього і нічого не відповів. Він бачив, що це лише початок. Чекав, щоб Пуаро все пояснив.

Це мій друг і зробив, заговоривши повільно та обережно.

— Écoutez, Джеппе. Ми не маємо рації. Ми всі не маємо рації. Це важко визнати, але ми припустилися помилки.

— Добре, — упевнено сказав той.

— Але тут не все добре. Це дуже прикро. У мене серце стискається.

— Не журіться через того молодика. Він заслуговує на все, що отримає.

— Я журюся не через нього, а через вас.

— Через мене? Не треба за мене хвилюватися.

— Але я хвилююся. Бачите, хто спрямував вас на цей шлях? Це був Еркюль Пуаро. Mais oui, я навів вас на цей слід. Я привернув вашу увагу до Карлотти Адамс, я казав вам довідатися зміст листа, який вона написала в Америку. Я вказував вам кожен крок на цьому шляху!

— У будь-якому разі я туди дістався б, — холодно відказав інспектор. — Ви трохи випередили мене, от і все.

— Cela ce peut[55]. Але це мене не втішає. Якщо ви втратите свою репутацію через те, що прислухалися до моїх ідей, я гірко звинувачуватиму себе.

Здавалося, це розвеселило Джеппа. Думаю, він вбачив у словах Пуаро не дуже щирі мотиви. Йому здалося, що чоловічок заздрить через успішне розслідування справи.

— Усе нормально, — мовив він. — Я не забуду повідомити всім, що цією справою зобов’язаний вам.

Він підморгнув мені.

— О! Річ не в цьому. — Від нетерпіння мій друг почав цокати язиком. — Я не хочу похвали. Ба більше, я вам скажу, не буде жодної похвали. Це ваше фіаско, і я, Еркюль Пуаро, став його причиною.

Раптом на обличчі Пуаро запанував вираз крайнього смутку. Інспектор голосно розсміявся. Малий бельгієць мав ображений вигляд.

— Пробачте, мсьє Пуаро. — Джепп витер очі. — Але ви мали такий вигляд, наче конаюча мокра курка. Послухайте, забудьмо все це. Я готовий сам прийняти хвалу або вину за цю справу. Вона здійме великий шум — тут ви маєте рацію. Ну, я з усіх сил старатимуся, щоб домогтися обвинувального вироку. У його світлості може виявитися розумний адвокат, який його витягне, і ніколи не знаєш, хто буде в складі присяжних. Але хай там як, це мені не зашкодить. Я знатиму, що ми спіймали потрібну людину, навіть якщо ми не змогли його засудити. І якщо, випадково, у хатньої робітниці станеться істерика і вона зізнається, що це зробила вона — добре, тоді я вип’ю таблетку і не скаржитимуся, що ви мене обманули. Це справедливо.

Пуаро лагідно й сумно дивився на співрозмовника.

— Ви впевнені, завжди впевнені! Ви ніколи не зупиняєтеся і не кажете собі — чи таке можливе? Ви ніколи не сумніваєтеся і не дивуєтеся. Ви ніколи не думаєте: «Це надто легко!»

— Повірте, що ні. І тут, якщо ви мені пробачите, я так кажу: вам щоразу зносить дах. Чому справа не може бути простою? Що поганого в тому, що справа проста?

Детектив подивився на нього, зітхнув, почав було піднімати руки, а потім похитав головою.

— C’est fini![56] Більше я нічого не казатиму.

— Чудово, — сердечно промовив Джепп. — Тепер перейдімо до речі. Ви хотіли б почути, що я робив?

— Безумовно.

— Ну, я зустрівся з вельмишановною Джеральдін, і її розповідь точно збіглася з розповіддю його світлості. Можливо, вони спільники, але гадаю, що ні. На мою думку, він її обманув. У будь-якому разі вона в нього закохана по самі вуха. Жахливо розхвилювалася, коли дізналася, що його заарештували.

— Справді? А секретарка, міс Керрол?

— Мені здається, вона не була надто здивована. Та це тільки моя думка.

— А як щодо перлів? — запитав я. — Це таки правда?

— Цілковита. Наступного ранку Рональд Марш їх заклав. Але не вважаю, що це стосується суті справи. Мені здається, ця ідея спала йому на думку, коли в опері він випадково зустрів свою кузину. Його раптом осяяло. Він був у розпачі — і ось вихід. Мені здається, що він планував щось подібне — ось чому у нього був ключ із собою. Я не вірю в історію, що він випадково його знайшов. Ну, коли він говорив зі своєю кузиною, то зрозумів, що, залучивши її, отримає для себе додатковий захист. Він грає на її почуттях, натякає на перли, вона підтримує його, і вони йдуть. Щойно вона заходить в будинок, він йде за нею і прямує в бібліотеку. Можливо, його світлість задрімав у своєму кріслі. У будь-якому разі він за дві секунди робить своє і виходить. Не думаю, що він хотів, щоб дівчина застала його в будинку. Він розраховував, що вона зустріне його біля таксі. І не думаю, що він сподівався, що таксист побачить, як він заходить у будинок. Мало скластися враження, що він ходив сюди-туди і курив, поки чекав на дівчину. Згадайте, таксі стояло задом до будинку.

Звичайно, наступного ранку Маршеві довелося закласти перли. Йому потрібно і надалі показувати, що він має потребу в грошах. Потім, почувши про злочин, він залякує кузину, і вони приховують свій візит у будинок. Вони скажуть, що провели цей час разом у Королівському театрі.

— Тоді чому вони так не зробили? — різко запитав Пуаро.

Джепп знизав плечима.

— Передумали. Або він вирішив, що Джеральдін не зможе цього зробити. Вона нервова.

— Так, — задумливо мовив мій друг. — Вона нервова.

Через хвилину чи дві він додав:

— А вам не спадало на думку, що капітанові Маршу було б легше і простіше самому покинути театр під час антракту. Тихо зайти зі своїм ключем, убити дядька і повернутися в оперу — замість того, щоб брати надворі таксі та нервову дівчину, яка будь-якої хвилини може спуститися по сходах, втратити голову і видати його.

Інспектор посміхнувся.

— Це те, що зробили б я або ви. Але ж ми трохи розумніші, аніж капітан Рональд Марш.

— Я не впевнений. Він справляє враження дуже розумної особи.

— Але не такої розумної, як Еркюль Пуаро! Та ну, я в цьому переконаний! — розсміявся Джепп.

Пуаро холодно подивився на нього.

— Якщо він не винен, то навіщо йому намовляти міс Адамс на цей жарт? — продовжував відвідувач. — Для цього жарту може бути тільки одна причина — захистити справжнього злочинця.

— Тут я повністю з вами погоджуюся.

— Ну, я радий, що хоч у чомусь ми дійшли згоди.

— Можливо, він справді говорив із міс Адамс, — розмірковував мій друг. — А якщо… Ні, дурниці.

Потім, раптом, дивлячись на Джеппа, він швидко запитав.

— А яка ваша версія щодо її смерті?

Інспектор прокашлявся.

— Я схильний думати, що це нещасний випадок. Визнаю, зручний нещасний випадок. Не думаю, що капітан Марш має до цього стосунок. Його алібі після опери чудове. Він був із Дортгаймерами у «Собраніс» до першої години ночі. Міс Адамс лягла спати значно раніше. Ні, я вважаю, що це якраз той випадок диявольського невезіння, що іноді трапляється зі злочинцями. В іншому ж разі, якби цього не сталося, думаю, у Марша були свої плани, що з нею робити. По-перше, він би її залякав, сказав би, що її заарештують за вбивство, якщо вона зізнається. А потім він усе владнав би великою сумою грошей.

— А ви гадаєте… — Пуаро дивився прямо перед собою. — Ви гадаєте, що міс Адамс дозволила б, щоб іншу жінку повісили, доки вона мала докази, які могли б виправдати нещасну?

— Джейн Вілкінсон не повісили б. Вечірка у Монтеґ’ю Корнера була дуже серйозним доказом, щоб цього не сталося.

— Але вбивця цього не знав. Він мав розраховувати, що Джейн Вілкінсон повісять, а Карлотта Адамс мовчатиме.

— Мсьє Пуаро, ви любите говорити, еге ж? І тепер ви твердо переконані, що Рональд Марш — хлопчик-янголятко, який не може зробити нічого поганого. Чи ви вірите його історії про чоловіка, який таємно проникнув у будинок?

Мій друг знизав плечима.

— Ви знаєте, хто, за його словами, це був?

— Гадаю, я здогадуюсь.

— Він каже, що це кінозірка — Браян Мартін. Що думаєте про це? Чоловік, який ніколи не зустрічався з лордом Еджвером.

— Тоді, звичайно, було б цікаво, якби хтось побачив, що той чоловік відмикає двері своїм ключем.

— Хе! — презирливо вигукнув Джепп. — Тепер, я думаю, ви будете здивовані почути, що того вечора містера Браяна Мартіна не було в Лондоні. Він обідав у Молісі з молодою леді. Вони повернулися в Лондон аж після півночі.

— А, — м’яко сказав Пуаро. — Ні, я не здивований. А молода леді також акторка?

— Ні. Дівчина — власниця крамниці з капелюшками. Це міс Драйвер, подруга міс Адамс. Гадаю, ви погодитеся, що її свідчення поза підозрою.

— Я не сперечаюся, мій друже.

— Справді, ви молодець і ви це знаєте, — сміючись, промовив інспектор. — Сфабрикована неправдоподібна історія, ось що це було. Ніхто не заходив у будинок № 17, і взагалі в жоден з будинків по обидва боки — на що це вказує? Що його світлість — брехун.

Пуаро сумно похитав головою.

Джепп звівся на ноги, у нього знову був хороший настрій.

— Та ну, ми ж маємо рацію, і ви це знаєте.

— А хто такий «Д.», у Парижі, в листопаді?

Інспектор знизав плечима.

— Думаю, це стара історія. Хіба дівчина не могла отримати півроку тому подарунок, який зовсім не пов’язаний із цим злочином? Треба мати почуття міри.

— Півроку тому, — пробурмотів детектив, раптом його очі засяяли. — Dieu, que je suis bête![57]

— Що він каже? — поцікавився у мене відвідувач.

— Слухайте. — Пуаро підвівся і легенько постукав Джеппа по грудях. — Чому покоївка міс Адамс не впізнала тієї скриньки? Чому міс Драйвер не впізнала її?

— Що ви маєте на увазі?

— Тому що скринька була нова! Її недавно подарували. Париж, листопад — це все дуже добре — безсумнівно, це дата, про яку та скринька повинна нагадувати. Але її подарували міс Адамс тепер, а не тоді. Бо скриньку купили нещодавно! Лише нещодавно! Мій дорогий Джеппе, я благаю вас, з’ясуйте подробиці. Перед нами шанс, безумовно, шанс. Її купили не тут, а за кордоном. Напевно, в Парижі. Якби її купили тут, уже з’явився б якийсь ювелір. Скринька була сфотографована та описана у всіх газетах. Так, так, Париж. Можливо, якесь інше закордонне місто, але я гадаю, Париж. Дізнайтеся, благаю вас. Зробіть запити. Я хочу… я так сильно хочу знати, хто цей загадковий «Д.».

— Це не зашкодить, — добродушно мовив Джепп. — Не можу сказати, що я в захваті від цього. Але зроблю все, що можу. Що більше ми знаємо, то краще.

І бадьоро кивнувши нам, він пішов.