Смерть лорда Еджвера

Розділ десятий Дженні Драйвер

Нашим наступним кроком став візит до лікаря, чию адресу нам дала покоївка.

Той виявився метушливим підстаркуватим чоловіком, трохи розсіяним. Він знав про Пуаро тільки з чуток і висловив бурхливе задоволення від особистої зустрічі з ним.

— Що я можу зробити для вас, мсьє Пуаро? — запитав він після цього.

— Сьогодні вранці, мсьє le docteur, вас викликали до міс Карлотти Адамс.

— О так, бідолашна дівчина. Така обдарована акторка. Я двічі був на її виступах. Шкода, що все так закінчилося. Не розумію, навіщо тим дівчатам наркотики.

— То, гадаєте, вона була залежна від наркотиків?

— Як лікар, я б не висловлювався так категорично. Хай там як, вона не користувалася шприцом. Слідів уколів не було. Очевидно, вона ковтала їх. Її покоївка стверджує, що зазвичай вона спала добре, але служницям відомо не все. Не думаю, що вона приймала веронал щовечора, але зрозуміло, що використовувала якийсь час.

— Чому ви так гадаєте?

— Це… от чорт… куди ж я поклав? — Він оглядав невеличку валізку. — Ага, ось воно!

Він витягнув маленьку чорну сап’янову жіночу сумочку.

— Звичайно, буде проведено розслідування причини смерті. Я й узяв це, щоб покоївка не загубила.

У сумочці лежала крихітна золота скринька. Зверху рубінами викладено ініціали «К. А.». То була цінна, дорога дрібничка. Лікар підняв кришку. Майже доверху скринька була заповнена білим порошком.

— Веронал, — коротко пояснив він. — Гляньте, що пише всередині.

На внутрішньому боці кришки було вигравіровано:

K. A. від Д. Париж, 10 листопада.

Солодких снів.

— 10 листопада, — задумливо сказав Пуаро.

— Саме так, а зараз уже кінець червня. Тому, здається, вона приймала це не менше ніж півроку. А оскільки рік не вказано, то, може, й півтора року чи більше.

— Париж. Д., — прочитав, суплячись, Пуаро.

— Так. Це вам щось підказує? Проте я не запитав, який ваш інтерес у цій справі. Припускаю, що у вас вагомі причини. Гадаю, хочете знати, чи це самогубство? Що ж, не можу сказати. Та й ніхто не скаже. Хоча, зі слів покоївки, дівчина була дуже життєрадісна вчора. Усе це нагадує нещасний випадок, і, на мою думку, так і є. Веронал дуже непевний. Можна прийняти в біса багато, та це не вб’є вас. А можна трішечки — і готово. Тому це небезпечні ліки. Безперечно, експертиза визначить причиною смерті нещасний випадок. Боюся, більше я нічим не зможу допомогти вам.

— Можна мені оглянути сумочку мадемуазель?

— Звичайно, звичайно.

Пуаро витяг вміст сумочки — тонку хустинку з ініціалами «К. М. А.» у кутку, пудреницю, помаду, фунтову банкноту, дрібні монети та пенсне.

Детектив надзвичайно зацікавився останньою знахідкою. Пенсне було строге, класичне, в золотій оправі.

— Цікаво, — зауважив мій друг. — Я не знав, що міс Адамс носила окуляри. Мабуть, використовувала їх лише для читання.

Лікар узяв пенсне в руки.

— Ні, ці окуляри для вулиці, — визначив він. — І досить сильні. Людина, що носила їх, очевидно, дуже короткозора.

— Вам відомо, чи міс Адамс…

— Я ніколи її не відвідував. Лише якось мене викликали оглянути нарив на пальці покоївки. Більше я ніколи не бував у тій квартирі. Тоді я на мить і побачив міс Адамс, та вона була без окулярів.

Пуаро подякував лікареві, і ми пішли. Бельгієць був спантеличений.

— Можливо, я помиляюся, — зізнався він.

— Що вона назвалася іншою особою?

— Ні, це, здається, уже доведено. Я про її смерть. Очевидно, вона мала веронал. Тому, можливо, вона була втомлена і надто схвильована вчора й вирішила влаштувати собі хороший нічний відпочинок.

Раптом детектив застиг на місці, що сильно здивувавало перехожих, і почав емоційно ляскати однією рукою по іншій.

— Ні, ні, ні! — продовжував він у тому ж дусі. — Чому той нещасний випадок стався так зручно? То не був нещасний випадок. То не було самогубство. Ні, вона зіграла свою роль, і тим самим підписала собі смертний вирок. Веронал могли вибрати просто тому, що знали, що час від часу вона його приймала, а також мала цю скриньку. Але, якщо так, убивця мав чудово її знати. Хто ж цей «Д.»? Гастінґсе, я багато віддав би, щоб дізнатися, хто він!

— Пуаро, — сказав я, бо той так і залишався заглибленим у свої думки. — Краще ходімо. Усі дивляться на нас.

— Що? А, можливо, ви маєте рацію, хоча мені це не заважає. Принаймні це не перешкоджає плинові моїх думок.

— Але люди починають сміятися, — пробурмотів я.

— Хай собі.

Я не зовсім погоджувався з ним. Мені страшно бути у всіх на виду. А єдине, що турбує Пуаро — ймовірність того, що волога чи тепло пошкодять його славнозвісні вуса.

— Ми візьмемо таксі, — оголосив він, махаючи ціпком.

Одне з таксі зупинилося, і детектив попросив відвезти нас до «Женев’єв» на Моффат-стріт.

«Женев’єв» виявилася однією з тих крамничок, де на першому поверсі стоїть скляна вітрина з непримітним капелюшком і шарфом, а справжня робота відбувається поверхом вище, через проліт затхлих сходів.

Ми піднялися сходами і зупинилися перед дверима з написом «Женев’єв. Будь ласка, заходьте». Скориставшись цим запрошенням, ми опинилися в крихітній кімнаті, заповненій капелюшками, й імпозантна білявка попрямувала до нас, підозріливо дивлячись на Пуаро.

— Міс Драйвер? — запитав той.

— Не впевнена, чи мадам зможе прийняти вас. Ви з якого питання?

— Будь ласка, скажіть міс Драйвер, що друг міс Адамс хотів би з нею зустрітися.

Білявій красуні нічого не довелося робити. Чорна оксамитова завіса відхилилася, і в кімнаті з’явилося мініатюрне життєрадісне створіння з яскраво-рудим волоссям.

— У чому річ? — вимогливо запитала вона.

— Ви міс Драйвер?

— Так. Що там із Карлоттою?

— Ви вже чули сумну звістку?

— Яку ще сумну звістку?

— Уночі міс Адамс померла вві сні. Передозування вероналом.

Очі дівчини широко розплющилися.

— Який жах! — вигукнула вона. — Бідна Карлотта. Я не можу повірити. Учора вона була сповнена життя.

— А проте, мадемуазель, це правда, — промовив Пуаро. — Гляньте, от-от перша година. Чи не викажете мені честь, пообідавши зі мною та моїм другом? Я хочу запитати вас дещо.

Дівчина зміряла його поглядом. Вона була маленьким бійцем. Певним чином вона нагадувала мені фокстер’єра.

— Хто ви такі? — запитала вона напряму.

— Мене звати Еркюль Пуаро, а джентльмен — мій друг, капітан Гастінґс.

Я вклонився.

Її погляд блукав від одного до другого з нас.

— Я чула про вас, — сказала міс Драйвер раптом. — Я піду.

Потім покликала білявку:

— Дороті!

— Так, Дженні?

— Місіс Лестер прийде щодо тієї моделі «Роза Декарт», яку ми для неї шиємо. Спробуй інші пір’їни. Бувай! Сподіваюся, я не надовго.

Вона схопила маленький чорний капелюшок, енергійно напудрила носик і глянула на мого друга.

— Готова, — коротко сказала вона.

Через п’ять хвилин ми сиділи в невеличкому ресторані на Дувер-стріт. Пуаро вже зробив замовлення офіціанту, і перед нами стояли коктейлі.

— Тепер, — почала Дженні Драйвер, — я хочу знати, що все це означає. У що вплуталася Карлотта?

— Отже, вона таки у щось вплуталася, мадемуазель?

— Спершу з’ясуймо, хто ставитиме запитання: ви чи я?

— Гадаю, запитувати мав би я, — усміхнувся детектив. — Мені дали зрозуміти, що ви з міс Адамс були хорошими подругами.

— Саме так.

— Eh bien, тоді прошу вас, мадемуазель, прийняти моє урочисте запевнення, що все, що я роблю — в інтересах вашої покійної подруги. Запевняю вас.

На якусь мить запала тиша, Дженні розмірковувала над почутим. Нарешті швидко кивнула, згодившись.

— Я вірю вам. Продовжуйте. Що ви хочете дізнатися?

— Як мені відомо, мадемуазель, ваша подруга вчора обідала з вами.

— Так.

— Чи поділилася вона своїми планами на вечір?

— Вона говорила не зовсім про минулий вечір.

— Але вона щось сказала?

— Карлотта сказала дещо, до чого ви, здається, хилите. Майте на увазі, вона говорила зі мною конфіденційно.

— Розумію.

— Що ж, дайте подумати. Гадаю, я краще поясню своїми словами.

— Як забажаєте, мадемуазель.

— Так от, Карлотта була схвильована. А її важко схвилювати, вона не з таких. Карлотта не розповіла мені нічого конкретного — обіцяла комусь мовчати, — але мала щось на умі. Як я зрозуміла, якийсь величезний розіграш.

— Розіграш?

— Вона так сказала. Вона не згадувала як, коли чи де. Тільки… — Дженні затихла й нахмурилася. — Бачте, Карлотта не з тих, хто любить утнути жарт чи розіграш. Вона серйозна, добра та працьовита дівчина. Я намагаюся сказати, що, без сумніву, хтось підмовив її на цей трюк. І я думаю, — майте на увазі, то не вона сказала…

— Ні, що ви. Я розумію. Що саме ви думаєте?

— Я думаю… Я була майже впевнена, що це якось стосувалося грошей. Ніщо так не збуджувало Карлотту, як гроші. Така вона була. У ділових справах вона була однією з найкращих, кого я знала. Вона не була б така схвильована, така задоволена, якби тут не йшлося про гроші, досить багато грошей. У мене склалося враження, що вона збиралася зробити щось на спір і була цілком певна, що виграє. Та все-таки це не зовсім так. Тобто Карлотта не закладалася. Я ніколи не чула, щоб вона погоджувалася на парі. Але, так чи так, я впевнена, що річ була в грошах.

— А вона, власне, цього не говорила?

— Н-ні. Просто сказала, що незабаром зможе дозволити собі те-се. Збиралася привезти свою сестру з Америки в Париж. Вона дуже любила молодшу сестру. То дуже ніжна дівчина і, здається, має хист до музики. Це все, що мені відомо. Ви про це хотіли знати?

Пуаро кивнув.

— Так. Ви підтвердили мою теорію. Визнаю, я сподівався дізнатися більше. Я очікував, що міс Адамс буде пов’язана обіцянкою секретності, але сподівався, що, як і всі жінки, вона не витримає і поділиться таємницею з найближчою подругою.

— Я намагалася змусити її розповісти, — визнала Дженні, — але Карлотта просто засміялася і пообіцяла, що колись розкаже.

Детектив якусь мить мовчав, а тоді запитав:

— Вам знайоме ім’я лорда Еджвера?

— Що? Того, якого вбили? Бачила в газеті півгодини тому.

— Так, того самого. Не знаєте, чи міс Адамс була з ними знайома?

— Не думаю. Навіть упевнена, що ні. О, стривайте.

— Так, мадемуазель? — нетерпляче запитав Пуаро.

— Як же це було? — Вона нахмурила брови, силкуючись щось пригадати. — Так, згадала. Якось вона згадала його. Надто жорстко.

— Жорстко?

— Так, вона сказала — як же саме? — що такому чоловікові, як він, не слід дозволяти руйнувати життя інших своєю жорстокістю та браком розуміння. Сказала — що ж, саме так і було, — що він один із тих, чия смерть пішла б усім на користь.

— Коли вона сказала це?

— О, здається, минулого місяця.

— Чому зайшла така тема?

Дженні Драйвер кілька хвилин напружувала свої мізки, та зрештою похитала головою.

— Не пам’ятаю, — зізналася вона. — Його ім’я просто само якось випливло. Можливо, було в газеті. Хай там як, я пам’ятаю, як мене здивувало, що Карлотта раптово могла стати така різка щодо того, кого навіть не знала.

— Справді дивно, — задумливо погодився Пуаро, а тоді спитав: — Вам відомо, чи міс Адамс приймала веронал?

— Я нічого про це не знаю. Принаймні я ніколи не бачила, щоб вона приймала його чи згадувала про це.

— Ви бачили в її сумці невелику золоту скриньку з ініціалами «K. A.», викладеними рубінами?

— Невеличку золоту скриньку? Ні. Упевнена, що ні.

— То, можливо, вам відомо, де була міс Адамс минулого листопада?

— Хвилинку. Наприкінці листопада вона повернулася у Штати. А до цього була в Парижі.

— Сама?

— Звичайно, сама. Вибачте, ви, мабуть, питали не про це. Не знаю, чому Париж завжди асоціюється з найгіршим. Це дуже миле респектабельне місце, та й Карлотта не була однією з жінок на вихідні, якщо ви до цього хилите.

— Тепер, мадемуазель, я поставлю вам дуже важливе запитання. Чи був чоловік, яким міс Адамс особливо захоплювалася?

— Моя відповідь «ні», — повільно сказала Дженні. — Карлотта, відколи її знаю, цілком присвятила себе роботі та хворобливій сестрі. Вона почувалася головою сім’ї, від якої залежать усі, тому й діяла відповідно. Тож моя відповідь чітка — «НІ».

— О! А якщо не так категорично?

— Я не здивувалася б, якби дізналася, що останнім часом Карлотта захопилася якимось чоловіком.

— Ага!

— Попереджаю, це лише мої здогадки. Я кажу це з огляду на її поведінку. Вона стала іншою, не зовсім емоційно-піднесеною, а розсіяною. І вигляд у неї був трохи інший. О, не можу пояснити. Це те, що може відчути лише інша жінка. І, звісно, я можу цілком помилятися.

Пуаро кивнув головою.

— Дякую, мадемуазель. І ще одне. Чи є в міс Адамс друзі з ініціалом «Д.»?

— «Д.», — задумливо мовила Дженні Драйвер. — «Д.»? Вибачте, але нікого не пригадаю.