Смерть лорда Еджвера

Розділ п’ятнадцятий Сер Монтеґ’ю Корнер

Було близько десятої, коли ми під’їхали до будинку біля річки в Чизіку, який належав серові Монтеґ’ю Корнеру. Це був великий маєток, що стояв у глибині присадибної території. Нас впустили у гарно оздоблену залу. Праворуч, крізь відчинені двері виднілася їдальня з довгим полірованим столом, освітленим свічками.

— Будь ласка, прошу сюди.

Дворецький провів нас нагору широкими сходами в довгу кімнату на другому поверсі з видом на річку.

— Мсьє Еркюль Пуаро, — оголосив він.

Це була дуже пропорційна кімната, а затінені абажурами тьмяні лампи надавали їй старомодності. В одному кутку кімнати біля відчиненого вікна стояв стіл для бриджу, і навколо нього сиділо четверо людей. Коли ми увійшли в кімнату, один із них підвівся і підійшов до нас.

— Мсьє Пуаро, дуже приємно з вами познайомитися.

Я з цікавістю подивився на сера Монтеґ’ю Корнера. У нього були чіткі єврейські риси обличчя, дуже маленькі розумні чорні очі й акуратна перука. Треба сказати, що він був коротуном — щонайбільше п’ять футів вісім дюймів. А ще цей чоловічок був надзвичайно манірний.

— Дозвольте мені відрекомендувати вам містера та місіс Відберн.

— Ми вже зустрічалися раніше, — жваво сказала місіс Відберн.

— І містера Росса.

Росс був юнаком років двадцяти двох із приємним обличчям і білявим волоссям.

— Я перервав вашу гру. Безмежно перепрошую, — промовив Пуаро.

— Нічого. Ми ще не почали. Ми тільки зібралися роздавати карти. Кави, мсьє Пуаро?

Той відмовився, але пристав на пропозицію випити старого бренді. Напій подали у величезних келихах.

Поки ми його попивали, сер Монтеґ’ю щось там розказував.

Він говорив про японські гравюри, китайські лаковані мініатюри, перські килими, французьких імпресіоністів, сучасну музику та теорію Айнштайна.

Потім господар сів і благовійно нам усміхнувся. Він відверто насолоджувався своїм виступом. У тьмяному світлі чоловік нагадував якогось джина із середньовіччя. По всій кімнаті рясніли вишукані зразки мистецтва і культури.

— А тепер, сере Монтеґ’ю, — сказав детектив, — я не зловживатиму вашою добротою і перейду до причини мого візиту.

Сер Монтеґ’ю махнув рукою, що нагадувала лапу з пазурами.

— Не треба поспішати. Час нескінченний.

— У цьому будинку завжди так почуваєшся, — зітхнула місіс Відберн. — Тут так чудово.

— Я не жив би в Лондоні навіть за мільйон фунтів, — вів далі господар. — Тут панує старосвітська атмосфера спокою, яку — на жаль! — ми відкинули в ці часи потрясінь.

Раптом мені спала на думку пустотлива фантазія, що якби хтось справді запропонував серові Монтеґ’ю мільйон фунтів, то ця старосвітська атмосфера випарувалась би вмить, але я відкинув такі єретичні думки.

— Зрештою, що таке гроші? — пробурмотіла місіс Відберн.

— О! — задумливо видобув містер Відберн і необережно забрязкотів монетами в кишені штанів.

— Чарльзе, — дорікнула чоловікові місіс Відберн.

— Вибачте, — сказав той і перестав.

— Вважаю, непростимо говорити про злочинність у такій атмосфері, — вибачливо почав Пуаро.

— Зовсім ні, — сер Монтеґ’ю граційно махнув рукою. — Злочин може бути витвором мистецтва. Детектив може бути митцем. Я не говорю, звичайно, про поліцію. Інспектор сьогодні був тут. Цікавий чоловік. Він ніколи не чув про, наприклад, Бенвенуто Челліні.

— Гадаю, він прийшов з приводу Джейн Вілкінсон, — з безпосередньою цікавістю промовила місіс Відберн.

— Тій леді пощастило, що минулого вечора вона гостювала у вашому будинку, — зазначив Пуаро.

— Мабуть, — сказав господар. — Я запросив її сюди, бо знав, що вона красива й талановита, і сподівався, що зможу бути їй корисним. Вона думала зайнятися управлінням. Але, здається, мені судилося допомогти їй зовсім по-іншому.

— Джейн пощастило, — мовила місіс Відберн. — Вона вмирала від бажання позбутися Еджвера — і ось: хтось узяв і врятував її від проблем. Тепер вона вийде заміж за молодого герцога Мертонського. Всі так кажуть. Його мати через це біситься.

— У мене склалося позитивне враження про неї, — люб’язно зізнався сер Монтеґ’ю. — Вона зробила кілька кмітливих зауваг із приводу грецького мистецтва.

Я усміхнувся сам до себе, уявляючи, як своїм чарівливим хриплим голосом Джейн каже «Так» і «Ні», а ще «Справді, як чудово». Сер Монтеґ’ю Корнер належав до тих чоловіків, для яких інтелект виражався лише в уважному слуханні їхніх власних висловлювань.

— Еджвер був диваком, судячи з усього, — сказав Відберн. — Гадаю, у нього було чимало ворогів.

— Це правда, мсьє Пуаро, — запитала його дружина, — що хтось ударив ножем у самий мозочок?

— Щира правда, мадам. Це було дуже ретельно і якісно зроблено, власне, по-науковому.

— У вашому голосі я вчуваю нотки художнього задоволення, мсьє Пуаро, — зауважив сер Монтеґ’ю.

— А тепер, — сказав детектив, — дозвольте мені перейти до мети мого візиту. Леді Еджвер покликали до телефону, коли вона була тут на вечері. Мене цікавить інформація саме про телефонний дзвінок. Можливо, ви дозволите мені допитати ваших слуг щодо цього питання?

— Звичайно. Звичайно. Россе, будь ласка, натисніть на дзвіночок.

На сигнал відгукнувся дворецький. Це був високий чоловік середніх років, що нагадував священнослужителя.

Сер Монтеґ’ю пояснив, що від нього потрібно. Слуга повернувся до Пуаро з підкресленою ввічливістю.

— Хто відповів на телефонний дзвінок, коли він пролунав? — почав Пуаро.

— Я відповів, сер. Телефон у ніші біля виходу з холу.

— А той, хто дзвонив, хотів поговорити з леді Еджвер чи міс Джейн Вілкінсон?

— З леді Еджвер, сер.

— А що точно він сказав?

Дворецький на мить замислився.

— Наскільки пам’ятаю, сер, я сказав «Алло». Потім голос запитав, чи це Чизік 43434. Я відповів, що так. Потім мене попросили побути на лінії. Потім інший голос запитав, чи це Чизік 43434, і на мою ствердну відповідь він сказав: «Леді Еджвер вечеряє тут?» Я відповів, що її світлість саме вечеряє. Голос промовив: «Будь ласка, мені потрібно поговорити з нею». Я пішов і сказав їй це, вона якраз була за столом. Її світлість встала, і я показав їй, де телефон.

— А потім?

— Її світлість узяла слухавку і сказала: «Алло, хто це?» Потім сказала: «Так, саме так. Це леді Еджвер». Я збирався залишити її світлість, та вона покликала мене і повідомила, що їх роз’єднали. Вона сказала, що хтось сміявся і, мабуть, кинув слухавку. Вона запитала мене, чи особа, яка дзвонила, не назвалася. Я сказав, що ні. Ось, власне, і все.

Пуаро насупився.

— Мсьє Пуаро, ви справді вважаєте, що телефонний дзвінок якось пов’язаний з убивством? — запитала місіс Відберн.

— Не можу сказати, мадам. Це просто цікава обставина.

— Іноді люди так жартують. Зі мною теж таке було.

— C’est toujours possible, Madame[42].

Детектив знову звернувся до дворецького.

— А це був жіночий чи чоловічий голос?

— Думаю, жіночий, сер.

— А високий чи низький?

— Низький, сер. Обережний і досить чіткий. — Він замовк. — Можливо, я собі понавигадував, сер, але, здається, то була іноземка. Її «р» було дуже примітне.

— Дональде, то виходить, це могли дзвонити шотландці, — мовила місіс Відберн, усміхаючись до Росса.

Той розсміявся.

— Не винен, — сказав він. — Я був за обіднім столом.

Пуаро знову звернувся до дворецького.

— Як ви гадаєте, — запитав він, — ви могли б упізнати голос, якби знову його почули?

Дворецький завагався.

— Не можу сказати, сер. Може, й так. Гадаю, так.

— Дякую, друже.

— Дякую, сер.

Дворецький кивнув головою на прощання і пішов, тримаючись, як понтифік.

Сер Монтеґ’ю Корнер і надалі був дуже доброзичливим і грав роль господаря зі старосвітським шармом. Він умовив нас залишитися і пограти в бридж. Я відмовився — ставки були більшими, ніж я міг собі дозволити. Молодий Росс, здавалося, зітхнув із полегшенням, що хтось зайняв його місце. Ми з ним сиділи і спостерігали, як інші четверо грали. Вечір завершився великим грошовим виграшем Пуаро і сера Монтеґ’ю.

Потім ми подякували нашому господареві і пішли. Росс вийшов з нами.

— Дивний чоловічок, — зазначив Пуаро, коли ми вийшли в темряву.

Ніч була прекрасна, і ми вирішили прогулятися до таксі замість того, щоб викликати його по телефону.

— Так, дивний чоловічок, — повторив Пуаро.

— Дуже багатий чоловічок, — промовив із почуттям Росс.

— Очевидно, що так.

— Здається, я йому подобаюся, — сказав юнак. — Сподіваюся, це триватиме. Мати підтримку такого чоловіка багато важить.

— Ви актор, містере Росс?

Той підтвердив. Здається, його засмутило, що ми не впізнали його імені. Очевидно, нещодавно він отримав чудові відгуки за якусь роль у похмурій виставі, перекладеній із російської.

Коли ми з Пуаро його заспокоїли, детектив мимохідь запитав:

— Ви знали Карлотту Адамс, чи не так?

— Ні. Сьогодні в газеті я прочитав про її смерть. Передозування наркотиками або чимось іншим. Ідіотизм, що всі ці дівчата сидять на наркотиках.

— Так, це сумно. До речі, вона була дуже талановита.

— Мабуть.

Він не був зацікавлений ніким, крім самого себе.

— Ви взагалі бачили її виступ? — запитав я.

— Ні. Такі речі не зовсім для мене. Зараз усі божеволіють від такого, але не думаю, що це триватиме довго.

— А! — гукнув Пуаро. — Ось і таксі.

Він махнув ціпком.

— Думаю, я пройдуся, — сказав Росс. — Поїду на метро від станції «Гаммерсміт» просто додому.

Раптом юнак нервово засміявся.

— Дивна вона була, — мовив він, — та вчорашня вечеря.

— Так?

— Нас було тринадцятеро. Один хлопець в останню мить не зміг прийти. Ми не помітили цього аж до кінця вечері.

— А хто встав першим? — запитав я.

Росс нервово засміявся.

— Я, — відповів він.