Смерть лорда Еджвера

Розділ восьмий Припущення

Джепп мусив покинути нас. Пуаро і я повернули у Ріджентс-парк і знайшли тихе місце.

— Тепер я розумію суть троянди між губами, — сміючись, сказав я. — Тієї миті я подумав, що ви збожеволіли.

Детектив кивнув, не посміхаючись.

— Ви помітили, Гастінґсе, що секретарка — небезпечний свідок. Небезпечний, тому що неточний. Помітили, як вона впевнено заявила, що бачила обличчя відвідувачки? Тоді я подумав, що це неможливо. Ще можна побачити лице людини, яка йде з бібліотеки, але аж ніяк не особи, що йде до неї. Тому я провів свій маленький експеримент, результат якого виявився таким, як я думав, і тоді поставив їй пастку. Міс Керрол негайно змінила свою точку зору.

— Хоча її віра була цілком незмінна, — зауважив я. — Зрештою, і в голосі, і в ході неможливо помилитися.

— Ще й як можливо.

— Але ж, Пуаро, я думаю, що голос і манера ходьби — найхарактерніші ознаки людини.

— Я згоден. І тому їх найлегше підробити.

— Гадаєте…

— Перенесіться подумки на кілька днів назад у минуле. Ви пригадуєте один вечір, коли ми сиділи у партері в театрі…

— Карлотта Адамс? Ах! Але ж вона виняткова особистість.

— Добре відому людину вдавати не так складно. Але я погоджуюся, у неї є незвичайні таланти. Переконаний, вона могла б вдати когось і без необхідного освітлення та відстані…

Раптом у мене в голові промайнула думка.

— Пуаро! — вигукнув я. — Вам не здається, що ймовірно… Ні, збігів було б надто багато.

— Залежно від того, як на це подивитися, Гастінґсе. Розглядаючи під певним кутом, збігу могло й не бути.

— Але чому Карлотта Адамс прагнула б убити лорда Еджвера? Вона навіть не знала його.

— Звідки вам відомо, що не знала? Не припускайте нічого, Гастінґсе. Між ними міг бути якийсь зв’язок, про який ми нічого не знаємо. Хоча це точно не моя версія.

— Отже, у вас є версія?

— Так. Можливість того, що Карлотта Адамс має до цього стосунок, спала мені на думку ще на самому початку.

— Але Пуаро…

— Зачекайте, Гастінґсе. Дозвольте мені розкласти для вас кілька фактів. Леді Еджвер із повною відсутністю будь-якої стриманості обговорює стосунки між собою і своїм чоловіком, і навіть заходить так далеко, що говорить про його вбивство. Не тільки ви і я чули це. Це чує офіціант, її покоївка це чула, мабуть, уже не раз, це чує Браян Мартін, і я припускаю, що й сама Карлотта Адамс. І є люди, яким гості вечері переказали це. Тоді, того ж вечора обговорюється досконалість, з якою Карлотта Адамс зімітувала Джейн. У кого був мотив убити лорда Еджвера? У його дружини.

Тепер припустімо, що ще хтось хоче позбутися лорда Еджвера. Ось йому під руками цап-відбувайло. Того дня, коли Джейн Вілкінсон оголошує, що у неї болить голова і вона проведе тихий вечір, — план приводиться в дію.

Леді Еджвер повинні побачити, коли вона заходить у будинок на Ріджент-ґейт. Добре, побачили. Вона навіть заходить так далеко, що називає своє ім’я. Ah! c’est peu trop, ça![21] Це викликало б підозру навіть в устриці.

І ще одна деталь — дрібничка, гадаю. Жінка, яка прийшла в будинок минулого вечора, була одягнена в чорне. Джейн Вілкінсон ніколи не носить чорного. Ми чули, як вона це каже. Припустімо тоді, що жінка, яка приходила у будинок, була не Джейн Вілкінсон — то була жінка, яка видавала себе за неї. Чи та жінка вбила лорда Еджвера?

Чи якась третя особа зайшла в будинок і вбила лорда Еджвера? Якщо так, ця особа зайшла до чи після вдаваного візиту леді Еджвер? Якщо після, то що вона сказала лордові Еджверу? Як пояснила свою присутність? Ця особа могла обманути дворецького, який її не знав, і секретарку, яка не бачила її безпосередньо близько, але вона не могла сподіватися обманути самого Еджвера. Чи у кімнаті було тільки мертве тіло? Чи лорда убили перед тим, як ця особа увійшла в будинок — десь між дев’ятою і десятою?

— Зупиніться, Пуаро! — вигукнув я. — Через вас у мене голова йде обертом.

— Ні, ні, мій друже. Ми лише розглядаємо варіанти. Це наче приміряти одяг. Це підходить? Морщиться на плечах. А це? Так, це краще — але не достатньо велике. Це інше — надто тісне. І так далі, і так далі — поки ми не досягнемо того, що підходить ідеально — правди.

— Кого ви підозрюєте у такому диявольському підступі? — запитав я.

— О, ще зарано говорити. Спершу треба вникнути в запитання: у кого був мотив хотіти смерті лорда Еджвера. Є, звісно, небіж, який має право на спадщину. Надто очевидно, мабуть. А ще, попри категоричне твердження міс Керрол, є питання ворогів. Лорд Еджвер справив на мене враження людини, яка дуже легко може знайти ворогів.

— Так, — погодився я. — Саме так.

— Хай хто це був, він мусив почуватися доволі безпечно. Пригадуєте, Гастінґсе, якби Джейн Вілкінсон не передумала в останню хвилину, вона не мала б алібі. Вона могла бути у своєму номері в «Савої», і це було б важко довести. Її б арештували, притягнули до судової відповідальності — певно, повісили б.

Я здригнувся.

— Але є одна річ, яка мене збентежила, — продовжував Пуаро. — Бажання звинуватити її зрозуміле — але що тоді з телефонним дзвінком? Чому хтось телефонував їй у Чизік і, переконавшись, що вона там, негайно кинув слухавку. Здається, хіба ні, наче хтось хотів упевнитися у її присутності на вечері перед тим, як перейти до… чого? Це була дев’ята тридцять, майже ймовірно перед убивством. Намір тоді здається — не підберу іншого слова для нього — благодійний. Це не міг телефонувати вбивця — вбивця будував плани, щоб звинуватити Джейн. Хто ж це був? Здається, наче ми маємо тут абсолютно два різні збіги обставин.

Зовсім спантеличений, я похитав головою.

— Це могло бути лише збігом, — запропонував я.

— Ні, ні, усе не може бути збігом. Півроку тому зник лист. Чому? Тут є занадто багато непояснених речей. Має бути якась причина, яка поєднує їх разом.

Детектив зітхнув. Невдовзі продовжив:

— Та історія, яку нам прийшов розповісти Браян Мартін…

— Звісно, Пуаро, вона немає жодного зв’язку з цією справою.

— Ви сліпі, Гастінґсе, сліпі й уперто нетямущі. Хіба ви не бачите, що у всьому цьому вимальовується схема. Схема заплутана наразі, але поступово проясниться…

Я відчував, що Пуаро був занадто оптимістичним. Я не відчував, що щось колись проясниться. Мій мозок повністю заплутався.

— Щось тут не так, — раптом сказав я. — Я не можу повірити, що це зробила Карлотта Адамс. Вона здавалася такою… ну, такою хорошою дівчиною.

Однак, коли я говорив, пригадав слова свого друга про жагу до грошей. Жага до грошей — чи було це основою того, що здавалося незрозумілим? Я відчував, що Пуаро був натхненний того вечора. Він бачив, що Джейн у небезпеці через її дивний самозакоханий темперамент. Бачив, як Карлотта спокушалася жадібністю.

— Я не думаю, що вона здійснила вбивство, Гастінґсе. Вона занадто спокійна й урівноважена для цього. Ймовірно, їй навіть і не сказали, що буде скоєно вбивство. Її могли використати без її відома. Але тоді…

Він раптом замовк, нахмурившись.

— І все-таки, тепер вона непряма співучасниця. Тобто вона сьогодні побачить новини в газеті. Зрозуміє…

Хрипкий звук вирвався з уст детектива.

— Швидко, Гастінґсе. Швидко! Я був сліпим, от дурень. Таксі. Негайно.

Я витріщився на нього.

Він махнув рукою.

— Таксі, негайно.

Одне саме проїжджало. Він окликнув його, і ми застрибнули всередину.

— Знаєте її адресу?

— Ви про Карлотту Адамс?

— Mais oui, mais oui. Швидко, Гастінґсе. Важить кожна хвилина. Хіба ви не розумієте?

— Ні, — зізнався я. — І адреси не знаю.

Пуаро вилаявся під ніс.

— Телефонний довідник? Ні, її там немає. У театр.

У театрі не були схильні давати адресу Карлотти, але Пуаро це вдалося. Її квартира була неподалік Слоан-сквер. Ми поїхали туди, мій друг аж паленів від нетерплячості.

— Хоч би не спізнитися, Гастінґсе. Хоч би не спізнитися.

— До чого увесь цей поспіх? Я не розумію. Що це означає?

— Це означає, що я надто повільно мислив. Жахливо повільно, щоб зрозуміти очевидне. Ах! Ah! mon Dieu, якби тільки ми встигли вчасно.