Смерть лорда Еджвера

Розділ перший Вечір у театрі

Пам’ять у людей коротка. Велике зацікавлення та хвилювання, викликані смертю Джорджа Альфреда Сент-Вінсента Марша, четвертого барона Еджвера, уже пройшли й забулися. Нові сенсації відсунули цю подію на другий план.

Ім’я мого друга, Еркюля Пуаро, ніколи відкрито не згадувалося у справі. Наважуюся сказати, це повністю відповідало його бажанням. Він обрав не світитися. Шану віддали іншим, як він і хотів. Ба більше, на виняткову особисту думку Пуаро, ця справа була однією з його невдач. Він завжди присягається, що лише випадкова заувага незнайомця на вулиці скерувала його на правильний шлях.

Проте саме його геній відкрив істину в цій справі. Якби не Еркюль Пуаро, я сумніваюся, що винного у злочині було б знайдено.

Тому, гадаю, настав час викласти те, що я знаю про справу, чорним по білому. Мені докладно відомо усі подробиці, і також згадаю, що цим рішенням здійсню бажання дуже чарівної леді.

Я часто згадую той день у бездоганній і чепурній невеличкій вітальні Пуаро, коли, проходячись сюди-туди тією самою смугою килима, мій маленький друг виклав нам майстерний та вражаючий підсумок справи. Я розпочну свою історію з того ж місця, що й він тоді — з лондонського театру торік у червні.

У той час увесь Лондон божеволів від Карлотти Адамс. Роком раніше вона дала кілька вистав, які пройшли з великим успіхом. Цього разу її сезон тривав три тижні, а це був передостанній вечір.

Карлотта Адамс була молодою американкою, яка володіла дивовижним талантом виконувати сольні скетчі без жодного макіяжу чи декорацій. Здавалося, вона легко розмовляла всіма мовами. Її скетч про вечір у закордонному готелі був справді чудовий. На сцені почергово проминали американські та німецькі туристи, представники англійських сімей середнього класу, дами з сумнівною репутацією, збіднілі російські аристократи та знуджені тактовні офіціанти.

Її скетчі були то сумні, то радісні, то знову сумні. Образ чехословацької жінки, що помирала в лікарні, просто підносив клубок до горла. А вже за хвилю ми заливалися сміхом, побачивши, як стоматолог, звично виконуючи свою роботу, мило спілкується зі своїми жертвами.

Програма міс Адамс закінчувалася, як вона оголосила, «кількома імітаціями».

І знову вона показала свій дивовижний хист. Здавалося, без жодного макіяжу, риси її обличчя раптом немов розчинялися, набуваючи обрисів відомого політика, знаменитої акторки чи світської левиці. Кожен із цих персонажів виступав з короткою типовою промовою. До речі, ті промови були надзвичайно продумані. Здавалося, вони передражнювали кожну слабкість, властиву обраним суб’єктам.

Одним із її останніх утілень стала Джейн Вілкінсон, талановита молода американська акторка, популярна в Лондоні. Виступ був справді майстерний. Безглуздості, що лилися з її рота, були заряджені такою яскравою емоційною чарівністю, що, попри все, відчуваєш, ніби кожне слово сповнене якогось потужного фундаментального значення. Голос, із глибокою хрипкою ноткою, яким вона досконало володіла, п’янив. Стримані жести, кожен з яких на диво значимий, тіло, що злегка погойдувалося, навіть враження надзвичайної фізичної привабливості… Не уявляю, як Карлотті Адамс це вдавалося!

Я завжди був шанувальником прекрасної Джейн Вілкінсон. Її емоційні виступи хвилювали мене, і перед тими, хто захоплювався її красою, але не бачив у ній акторки, я завжди відстоював думку, що у неї надзвичайні акторські здібності.

Було трохи химерно чути той знайомий, ледь хриплуватий голос із фаталістичними нотками, які так часто проймали мене, і спостерігати, здавалося, пронизливий жест рукою, що повільно стискалася в кулак і розтискалася, а також різкий закид головою назад, щоб волосся відкрило обличчя, — як я збагнув, вона робила це наприкінці кожної драматичної сцени.

Джейн Вілкінсон належала до тих акторок, які покидають сцену заради шлюбу — лише для того, щоб повернутися на неї через кілька років.

Три роки тому вона вийшла заміж за багатого, але дещо дивакуватого лорда Еджвера. Подейкували, невдовзі вона покинула його. Хай там як, через півтора року після одруження вона знімалася в американських фільмах, а цього сезону з’явилася в успішній п’єсі в Лондоні.

Спостерігаючи за дотепною, але, мабуть, дещо злісною пародією Карлотти Адамс, я замислився про те, як відреагували на такі імітації обрані суб’єкти. Чи тішила їх слава, яку вони отримували через таку рекламу? Чи, може, їх дратувало те, що, зрештою, було навмисним викриттям їхніх професійних секретів. Хіба Карлотта Адамс не стала в позицію суперника, який каже: «О, це ж старий трюк! Дуже простий. Я покажу вам, як це робиться».

Я вирішив, що якби сам був суб’єктом імітації, це розлютило б мене. Звісно, я приховував би своє роздратування, але це безперечно не сподобалося б мені. Треба бути надзвичайно толерантним і мати чудове почуття гумору, щоб оцінити таке нещадне викриття.

Щойно я дійшов такого висновку, як приємний хрипкий сміх зі сцени відлунням пролунав позаду мене.

Я різко повернув голову. У кріслі одразу за мною, нахилившись вперед і привідкривши рота, сиділа жертва цієї пародії — леді Еджвер, більш відома як Джейн Вілкінсон.

Я одразу збагнув, що мої припущення виявилися цілком помилковими. Вона сиділа, нахилившись уперед, з напіввідкритими вустами, і в її очах світилися задоволення та захват.

Коли «пародія» завершилася, жінка голосно зааплодувала і, сміючись, повернулася до свого компаньйона, високого й надзвичайно привабливого молодика, який нагадував грецького бога, чиє лице я розпізнав радше з екрану, ніж зі сцени. То був Браян Мартін, найпопулярніший на той момент герой кіно. Він знімався разом із Джейн Вілкінсон у кількох фільмах.

— Дивовижна, хіба ні? — промовила леді Еджвер.

Її супутник розсміявся.

— Джейн, ти так захопилася!

— Але вона справді чудова! Набагато краща, ніж я уявляла!

Я не розчув відповіді її компаньйона. Карлотта Адамс розпочала свій черговий експромт.

Те, що сталося пізніше, я й досі вважаю дуже цікавим збігом обставин.

Після театру ми з Пуаро поїхали повечеряти в «Савой».

За сусіднім столиком сиділи леді Еджвер, Браян Мартін та двоє інших людей, яких я не знав. Коли я вказував на них своєму другові, ще одна пара сіла за столик позаду них. Обличчя жінки було мені знайоме, та доволі дивно, що якусь мить я не міг згадати, хто вона.

Та я раптом зрозумів, що розглядаю саму Карлотту Адамс! Чоловіка я не знав. Він був доглянутий, з доброзичливим, але дещо пустим обличчям. Не з тих, що мені до вподоби.

Міс Адамс була одягнена надто непримітно, у чорне. Її обличчя не належало до тих, що одразу ж привертають увагу чи запам’ятовуються. То було одне з тих рухливих і чутливих облич, що насамперед ідеальні для мистецтва наслідування. Воно могло легко прийняти риси іншої людини, однак не мало власних характерних ознак.

Я поділився своїми думками з Пуаро. Він уважно слухав мене, схиляючи яйцеподібну голову вбік, водночас метаючи пронизливі погляди на два вказані столики.

— То це леді Еджвер? Так, я пам’ятаю. Бачив її на сцені. Вона — belle femme[1].

— Ще й акторка нівроку.

— Можливо.

— Ви, здається, не надто переконані.

— Гадаю, усе залежить від ролі, мій друже. Якщо Джейн Вілкінсон у центрі п’єси і все обертається навколо неї — так, вона виконує свою роль. Сумніваюся, що вона могла б належно зіграти якусь другорядну роль, чи навіть, як це називають, характерну роль. П’єса має бути написана про неї та для неї. Мені здається, що вона з тих жінок, які цікавляться лише собою. — Мій друг замовк, а потім додав досить несподівано: — Життя таких людей сповнене великих небезпек.

— Небезпек? — перепитав я, здивувавшись.

— Бачу, я скористався словом, яке здивувало вас, mon ami[2]. Саме так, небезпек. Бо, розумієте, такі жінки, як вона, бачать лише одне — себе. Такі жінки не помічають загроз та ризиків, що їх оточують — зіткнення мільйонів інтересів та взаємозв’язків життя. Ні, перед ними лише власний прямий шлях. Тому, рано чи пізно — катастрофа.

Мене це зацікавило. Я зізнався собі, що така точка зору не спадала мені на думку.

— А як щодо іншої? — запитав я.

— Міс Адамс?

Пильний погляд Пуаро озирнув її столик.

— І що? — всміхнувся він. — Що вам сказати про неї?

— Лише ваше враження.

— Mon cher[3], сьогодні ввечері я замість ворожки, що читає по долонях і розповідає про натуру людини?

— І вам це вдається краще, ніж багатьом ворожкам, — зауважив я.

— Ви настільки вірите мені, Гастінґсе. Я зворушений. Хіба ви не знаєте, мій друже, що кожен з нас — це величезна загадка, лабіринт суперечливих пристрастей, бажань і схильностей? Mais oui, c’est vrai[4]. Можна робити власні умовиводи, але пам’ятайте, що у дев’ятьох із десяти разів ми помиляємося.

— Та не Еркюль Пуаро, — сказав я, всміхаючись.

— Навіть Еркюль Пуаро! О! Я чудово знаю, що ви постійно вважаєте мене марнославним, але, загалом, можу запевнити вас, що насправді я дуже скромна особа.

Я розсміявся.

— Ви — і скромні?

— Саме так. Хіба що — визнаю — трохи пишаюся своїми вусами. Ніде в Лондоні я не бачив їм рівних.

— Можете не боятися, — сухо мовив я. — Ви й не побачите. То ви не наважитеся висловити свої висновки щодо Карлотти Адамс?

— Elle est artiste![5] — сказав просто Пуаро. — Це пояснює майже все, еге ж?

— І все-таки, ви не думаєте, що на життєвому шляху на неї чекають небезпеки?

— Вони чекають на нас усіх, мій друже, — серйозно прорік мій друг. — Лихо, може, постійно чекає, щоб кинутися на нас. Та щодо вашого питання, гадаю, успіх не омине міс Адамс. Вона прониклива, та є дещо більше. Без сумніву, ви вже помітили, що вона єврейка?

Я не помітив. Та тепер, коли він згадав про це, я побачив легкі сліди її семітського походження. Пуаро кивнув.

— А це дорога до успіху. І все-таки, на ній є один небезпечний провулок — оскільки ми досі говоримо про небезпеку, еге ж?

— Про що ви?

— Про жагу грошей. Саме любов до грошей може змусити таку жінку звернути зі шляху розсудливості та обережності.

— Вона може змусити звернути будь-кого, — сказав я.

— Ваша правда, але хай там як, ви чи я помітимо небезпеку. Ми можемо зважити всі плюси і мінуси. А якщо ж надто перейматися грошима, то бачитимеш тільки гроші, усе інше залишиться в тіні.

Серйозність Пуаро змусила мене розсміятися.

— Есмеральда, циганська королева, у чудовій формі, — пожартував я.

— Людська психологія — це цікаво, — незворушно вів далі мій друг. — Неможливо цікавитися злочинами, не зацікавившись психологією. Фахівця цікавить не просто акт убивства, а те, що лежить за ним. Гастінґсе, розумієте мене?

Я запевнив, що чудово розумію його.

— Я помітив, Гастінґсе, що, коли ми працюємо над справою, ви завжди наполягаєте на фізичних діях. Ви хочете, щоб я міряв сліди, аналізував цигарковий попіл, ліг на живіт і вивчав якусь дрібничку. Ви ніяк не збагнете, що, розслабившись у м’якому кріслі й заплющивши очі, можна набагато швидше вирішити будь-яку проблему. Тоді дивишся на все очима розуму.

— Тільки не я, — зізнався я. — Коли я відкидаюся в кріслі й заплющую очі, зі мною відбувається лише одне!

— Це я теж помітив! — відповів Пуаро. — Це дивно. У такі моменти мозок мав би гарячково працювати, а не поринати в лінивий сон. Розумова діяльність — така цікава, така збуджувальна! Зайнятість маленьких сірих клітинок — це ж інтелектуальна насолода. Їм і лише їм можна довірити вивести нас із туману до правди…

Гадаю, у мене вже виробилася звичка відволікатися, щойно мій друг-детектив згадує маленькі сірі клітинки. Я вже стільки про це чув раніше.

Цього разу мою увагу привернули четверо осіб за сусіднім столиком. Коли монолог Пуаро закінчився, я зауважив із посмішкою:

— Пуаро, ви користуєтеся успіхом. Прекрасна леді Еджвер не зводить із вас очей.

— Без сумніву, їй повідомили, хто я, — сказав він, безуспішно намагаючись здаватися скромним.

— Гадаю, це ваші видатні вуса, — промовив я. — Вона замилувалася їхньою красою.

Мій друг непомітно погладив їх.

— Це правда, вони унікальні, — визнав він. — Мій друже, та «зубна щітка», як ви називаєте свої вуса — це щось жахливе, просто злочин, навмисне знущання над даром природи. Не носіть такі, благаю!

— Боже мій! — вигукнув я, проігнорувавши прохання Пуаро. — Леді підводиться. Гадаю, вона йде поговорити з нами. Браян Мартін заперечує, та вона не слухає його.

— Мсьє Еркюль Пуаро? — пролунав ніжний хрипкий голос.

— До ваших послуг.

— Мсьє Пуаро, я хотіла б поговорити з вами. Мені конче потрібно з вами поговорити.

— Звичайно, мадам. Сядете?

— Ні, ні, не тут. Я хочу поговорити віч-на-віч. Піднімемося нагору, в мій номер.

До жінки підійшов Браян Мартін і заговорив із несхвальним смішком:

— Джейн, почекай трохи. Ми ще не закінчили вечеряти. Як і мсьє Пуаро.

Але цю жінку було непросто відволікти від її намірів.

— І що, Браяне, в чому проблема? Вечерю принесуть у номер. Домовся з ними про це, добре? І, Браяне…

Вона пішла за ним і, здавалося, переконувала його в чомусь. Наскільки я зрозумів, чоловік опирався, хитаючи головою і суплячись. Однак вона взялася доводити щось іще наполегливіше, і, зрештою, знизавши плечима, він поступився.

Раз чи двічі під час їхньої розмови жінка зиркала на столик, за яким сиділа Карлотта Адамс, і я гадав собі, чи їхня розмова якось стосується американки.

Наполігши на своєму, Джейн Вілкінсон повернулася до нас, сяючи.

— Ходімо просто зараз, — сказала вона, сліпучою усмішкою запросивши й мене.

Те, що ми можемо не погодитися на її пропозицію, навіть не спадало їй на думку. Вона змусила нас піти за нею, і не подумавши вибачитися.

— Як мені пощастило познайомитися сьогодні з вами, мсьє Пуаро, — говорила вона дорогою до ліфта. — Дивовижно, як усе просто складається для мене. Я саме сиділа і думала, що ж мені робити, а тут ви за сусіднім столиком, і я сказала собі: «Мсьє Пуаро порадить, як вчинити».

Жінка перервалася, щоб сказати ліфтеру: «Третій поверх».

— Якщо я можу вам чимось допомогти… — почав було Пуаро.

— Звісно, що можете. Чула, ви найдивовижніша людина на світі. Хтось повинен вирвати мене з тієї скрути, у якій я перебуваю, і впевнена, що саме ви — та людина.

Ми вийшли на третьому поверсі, Джейн Вілкінсон провела нас коридором. Зупинившись на мить біля дверей, ми увійшли в один із найрозкішніших номерів готелю «Савой».

Кинувши білу хутряну накидку на одне з крісел, а інкрустовану коштовними камінцями сумочку — на стіл, акторка опустилась у вільне крісло і вигукнула:

— Мсьє Пуаро, мені потрібно якось позбутися свого чоловіка!