Смерть лорда Еджвера

Розділ п’ятий Убивство

Наступного дня було тридцяте червня.

О пів на десяту ранку нам повідомили, що нас прагне побачити інспектор Джепп, який чекає внизу.

Минули роки з часу нашої останньої зустрічі з інспектором зі Скотленд-Ярду.

— Ah! ce bon Japp[16], — сказав Пуаро. — Цікаво, що йому потрібно?

— Допомога, — насмішливо кинув я. — Якась справа йому не по зубах, от він і прийшов до вас.

На відміну від бельгійця, я не був поблажливим до Джеппа. Не те, щоб я був проти, коли той звертався по поради до Пуаро, зрештою, моєму другові це подобалося і це були своєрідні лестощі. А от дратувало мене лицемірне вдавання Джеппа, наче він нічого такого не робив. Я люблю прямолінійних людей. Я сказав це детективові, і він розсміявся.

— Гастінґсе, та ви з породи бульдогів. Але, пам’ятайте, бідному Джеппові доводиться зберігати своє обличчя, тому він і грає таку роль. Це ж природно.

Я зауважив, що це надто по-дурному. Співрозмовник не погодився:

— Зовнішня форма — це bagatelle[17] — але для людей це важливо. Це дає їм змогу зберегти своє amour propre[18].

Особисто я вважав, що трошки комплексу неповноцінності Джеппові не зашкодить, але сперечатися про це було зайве. До того ж я теж хотів дізнатися, що привело інспектора сюди.

Той люб’язно привітався з нами.

— Збиралися снідати, бачу? Ще не змусили курей нести для вас квадратні яйця, ге, мсьє Пуаро?

Це був натяк на скаргу мого друга на різні розміри яєць, що зачіпало його відчуття симетрії.

— Поки що ні, — засміявся детектив. — Що привело вас так рано, мій любий Джеппе?

— Це не рано. Не для мене. Я працюю вже добрих дві години. А привело мене… вбивство.

— Вбивство?

— Лорда Еджвера вбили вчора вночі в його будинку на Ріджент-ґейт. А заколола його дружина.

— Дружина? — викрикнув я.

Я одразу згадав слова Браяна Мартіна минулого ранку. Невже він мав пророчий дар передбачати, що станеться? А ще я пригадав, як легко Джейн обмовилася про те, щоб «прибрати його». Браян говорив, що вона аморальна. Так, вона була саме така. Черства, самозакохана і дурна. Яку він мав рацію у своїх оцінках.

Усе це промайнуло в моїх думках, а Джепп собі продовжував:

— Так. Акторка, знаєте. Славнозвісна. Джейн Вілкінсон. Вийшла за нього заміж три роки тому. Вони не ладнали. Вона покинула його.

Пуаро здавався спантеличеним і серйозним.

— Чому ви переконані, що саме вона його вбила?

— А чого сумніватися? Її впізнали. Вона і не ховалася. Приїхала на таксі…

— На таксі… — підсвідомо повторив я, згадуючи її слова у «Савої» кілька вечорів тому.

— …подзвонила і попросила зустрітися з лордом Еджвером. Була десята година. Дворецький сказав, що він гляне. «Ой! — каже вона спокійно, як удав. — Не треба, я леді Еджвер. Гадаю, він у бібліотеці». Вона попрямувала до бібліотеки, відчинила двері, зайшла всередину й зачинила за собою двері.

Дворецький подумав, що це дивно, та нехай. Він знову спустився вниз. Через десять хвилин почув, як зачинилися вхідні двері. Отже, гостя недовго там затрималася. Об одинадцятій він замкнув вхідні двері. Дворецький відчинив двері у бібліотеку, але там було темно, тому він подумав, що господар уже ліг спати. Цього ранку тіло знайшла служниця. Закололи у потилицю, в місце, де починається волосся.

— Був крик? Нічого не чули?

— Кажуть, що ні. Двері у тій бібліотеці, знаєте, звуконепроникні. А з вулиці долинає гул транспорту. За такого удару смерть настала дуже швидко. Лікар казав, лезо пройшло через довгастий мозок, чи щось таке. Якщо вдарити саме туди, людина помирає моментально.

— Але потрібно знати, куди саме вдарити. А це передбачає медичні знання.

— Так, це правда. Цей пункт на її користь, поки що. Але десять до одного, це просто випадковість. Їй просто пощастило вдарити туди. Самі знаєте, деякі люди надзвичайно везучі.

— Не настільки, якщо зрештою її повісять, mon ami, — зауважив Пуаро.

— Ні. Звісно, вона вчинила нерозумно: отак приїхала, назвалася, і все таке.

— І справді, дуже цікаво.

— Мабуть, вона не планувала нічого поганого. Вони посварилися, вона вихоплює кишеньковий ножик і встромляє в нього.

— Це був кишеньковий ніж?

— Лікар каже, щось таке. Хай що воно було, вона забрала це із собою. Не залишила в рані.

Детектив невдоволено похитав головою.

— Ні, ні, мій друже, усе було не так. Я знаю ту леді. Вона нездатна на такі гарячі, імпульсивні вчинки. До того ж навряд чи вона мала з собою кишеньковий ніж. Жінки рідко його носять, і однозначно не Джейн Вілкінсон.

— Кажете, ви її знаєте, мсьє Пуаро?

— Так, знаю.

Після цих слів він на мить замовк. Джепп запитально подивився на нього.

— Тримаєте щось у рукаві, мсьє Пуаро? — наважився він нарешті.

— О! — сказав бельгієць. — Добре, що нагадали. Що насправді привело вас сюди, Джеппе? Ви не просто прийшли провідати старого друга? Запевняю, що ні. У вас є просте і зрозуміле вбивство. Маєте вбивцю. У вас є мотив. До речі, Джеппе, який мотив?

— Вона хотіла одружитися з іншим. Чули, як вона говорила про це минулого тижня. А ще чули, як вона погрожувала. Казали, вона обіцяла взяти таксі й розправитися з ним.

— О, ви добре інформовані, мій друже, дуже добре, — мовив Пуаро. — Хтось вам дуже допоміг.

У його погляді було запитання, але, якщо й так, Джепп не відповів на нього.

— Наша робота — слухати те, що говорять, мсьє Пуаро, — стримано сказав він.

Детектив кивнув. Він потягнувся по щоденну газету. Без сумніву, чекаючи, Джепп розгорнув її, але відклав осторонь, коли ми увійшли. Механічно мій друг склав газету посередині, розгладив і поклав на місце. Хоча погляд Пуаро зупинився на газеті, його думки заглибилися в якусь загадку.

— Ви не відповіли, — сказав він через якийсь час. — Якщо все проходить так безпроблемно, чому ви прийшли до мене?

— Бо я чув, що вчора вранці ви були на Ріджент-ґейт.

— Зрозуміло.

— Щойно почувши це, я сказав собі: «Щось тут є». Його світлість послав по мсьє Пуаро. Чому? Що він підозрював? Чого боявся? Перш ніж вчинити щось конкретне, краще поїду до Пуаро й перекинуся з ним слівцем.

— Що ви маєте на увазі під «щось конкретне»? Гадаю, заарештувати леді?

— Саме так.

— Ви ще не бачили її?

— Та ні, бачив. Найперше заїхав у «Савой». Не хотів ризикувати, щоб вона вислизнула.

— Ах! — видобув Пуаро. — То ви…

Він замовк. Його очі, які до цієї миті задумливо, невидючим поглядом втупилися в газету перед ним, набули іншого виразу. Він підвів голову і продовжив зовсім іншим тоном:

— І що вона сказала? Ну, мій друже. Що вона сказала?

— Звісно, я пояснив їй усе, як належить, що потрібно дати свідчення, попередив, що її слова можуть бути використані проти неї. Ніхто не може звинуватити англійську поліцію у несправедливості.

— На мою думку, це трохи по-дурному. Але продовжуйте. Що сказала міледі?

— Розвела істерику, от що вона зробила. Металася кімнатою, заламувала руки, і зрештою, гримнула на підлогу. О, вона чудово впоралася, кажу вам. Прекрасна гра.

— Так! — м’яко промовив детектив. — То у вас склалося враження, що її істерика була нещирою, так?

Джепп грубо моргнув.

— А ви як вважаєте? Такими фокусами мене не проймеш. Вона не знепритомніла, тільки не вона! Вона лише вдавала. Присягаюся, їй подобалося це.

— Так, — задумливо погодився Пуаро. — Я сказав би, це цілком можливо. Що сталося далі?

— Ну, вона отями… тобто вдала це. І стогнала, і плакала безперестанку, і та її служниця з кислим обличчям підносила до неї нашатир, поки нарешті леді не оговталася настільки, щоб викликати свого адвоката. Завила, що без нього й слова не скаже. Спершу істерика, за мить — адвокат. От я питаю у вас, це нормальна поведінка, сер?

— У цьому випадку досить природна, — спокійно сказав мій друг.

— Тобто вона винна і знає про це.

— Зовсім ні. Я про її темперамент. Спершу вона показує вам, як уявляє жінку, яка раптом дізнається про смерть чоловіка. Після задоволення акторського інстинкту її вроджена проникливість підказує їй викликати адвоката. Те, що вона грає на сцені і навіть насолоджується цим, зовсім не свідчить про її вину. Радше це доводить, що вона — природжена акторка.

— Але вона ж винна. Я впевнений.

— Ви достатньо переконані, — спостеріг Пуаро. — Гадаю, ви маєте рацію. Кажете, вона не зробила заяви, так? Жодної?

Джепп заусміхався:

— Ні слова не скаже без свого адвоката. Покоївка подзвонила йому. Я залишив там двох своїх людей і прийшов до вас. Я хотів знати, що відбувається, перш ніж продовжу.

— І все ж таки ви переконані, що вона винна?

— Авжеж, переконаний. Але хочу мати якомога більше фактів. Цей випадок наробить багато шуму. Жодних таємниць. Це буде у всіх газетах. А ви знаєте, що таке газети.

— Якщо йдеться про газети, — зауважив детектив. — Як ви поясните таке, мій друже? Ви, очевидно, неуважно читали ранкову газету.

Пуаро потягнувся через стіл і вказав на колонку світської хроніки. Джепп прочитав це вголос:

Учора ввечері сер Монтеґ’ю Корнер влаштував успішну вечерю у своєму будинку біля річки в Чизіку. Серед присутніх були сер Джордж та леді дю Фіс, відомий театральний критик Джордж Блант, сер Оскар Гаммерфельдт із кіностудії «Овертон», міс Джейн Вілкінсон (леді Еджвер) та інші.

Джепп на мить сторопів, але швидко оговтався.

— А це тут до чого? Пресі надсилають таке заздалегідь. От побачите, що нашої леді там не було або вона з’явилася пізніше, об 11 годині чи й пізніше. Бог з вами, сер, не потрібно сприймати все, що ви бачите в пресі, за Святе Писання. Вам це мало б бути відомо краще за інших.

— О, авжеж, звісно! Просто це здалося мені цікавим, ось і все.

— Подібні збіги існують. Мсьє Пуаро, я з власного гіркого досвіду знаю, що ви закриті, як устриця. Але ж ви розповісте мені, чи не так? Скажете мені, чому лорд Еджвер послав по вас?

Пуаро похитав головою.

— Лорд Еджвер не посилав по мене. То я попросив зустрічі з ним.

— Справді? І чому?

Мій друг якусь мить вагався.

— Я вам відповім, — протяг він. — Але зроблю це по-своєму.

Інспектор фиркнув. Я майже співчував йому. Іноді Пуаро може доводити людей до сказу.

— Я прошу дозволити мені, — продовжив бельгієць, — зателефонувати одній людині й запросити її сюди.

— Про кого це ви?

— Про містера Браяна Мартіна.

— Кінозірку? А він як із цим пов’язаний?

— Гадаю, — мовив Пуаро, — вас зацікавить те, що він скаже, і, можливо, це виявиться корисним. Гастінґсе, будьте такі люб’язні.

Я взяв телефонну книжку. Актор мав квартиру у великому будинку біля парку Сент-Джеймс.

— Вікторія 49499, будь ласка.

За кілька хвилин я почув дещо сонний голос Браяна Мартіна.

— Алло? Хто це?

— Що йому сказати? — прошепотів я, прикриваючи слухавку.

— Скажіть йому, — промовив мій друг, — що убили лорда Еджвера і містер Мартін зробив би мені велику послугу, якби негайно навідав мене.

Я повторив усе слово в слово. На тому кінці лінії почувся вражений вигук:

— Боже мій! — залопотів актор. — То вона таки зробила це! Я приїду негайно!

— Що він сказав? — запитав Пуаро.

Я переказав йому.

— Ага! — видобув бельгієць. Здавалося, він задоволений. — То вона таки зробила це! Так він сказав? Так я і думав, саме так і думав.

Джепп із цікавістю дивився на нього.

— Ніяк не збагну, мсьє Пуаро. Спершу ви хотіли переконати мене, що та жінка, можливо, цього не зробила, а тепер, виявляється, ви знали це з самого початку.

Пуаро лише всміхнувся.