Смерть лорда Еджвера

Розділ двадцятий Таксист

Коли ми прийшли, Джепп допитував літнього чоловіка з густими вусами і в окулярах. У того був хрипкий жалісливий голос.

— А! Ось і ви, — сказав Джепп. — Ну, гадаю, усе дуже просто. Цей чоловік — його прізвище Джобсон — увечері 29 червня взяв двох пасажирів на Лонґ-Акрі.

— Правильно, — погодився Джобсон хрипким голосом. — Це був прекрасний вечір. Світив місяць і все таке. Молода леді та джентльмен стояли біля станції метро і зупинили мене.

— Вони були у вечірньому вбранні?

— Так, джентльмен — у білому жилеті, а молода леді — в білій сукні з вишитими птахами. Гадаю, вони вийшли з Королівського театру.

— О котрій годині це було?

— За кілька хвилин до одинадцятої.

— Добре, що було далі?

— Сказали мені їхати на Ріджент-ґейт, а коли прибудемо туди, вони скажуть, який будинок їм треба. А ще сказали поспішити. Люди завжди це говорять. Ніби я хочу плентатися. Що швидше я приїду і візьму ще одного пасажира, то краще для мене. Але про це ніколи не думають. І, зауважте, якщо станеться нещасний випадок, то ще й звинуватять у небезпечному водінні!

— Припиніть, — нетерпляче втрутився Джепп. — Цього ж разу не було нещасного випадку?

— Н-ні, — погодився чоловік, неохоче полишаючи можливість поскаржитися. — Ні, насправді не було. Ну, я… я доїхав на Ріджент-ґейт, це зайняло в мене менше семи хвилин, джентльмен постукав по склу, і я зупинився. Це був приблизно будинок № 8. Ну, джентльмен і леді вийшли. Джентльмен зупинився на місці і сказав мені почекати. Леді перейшла дорогу і пішла назад вздовж будинків по інший бік. Джентльмен залишився біля машини — він стояв на тротуарі спиною до мене і дивився їй услід. Тримав руки в кишенях. Це тривало близько п’яти хвилин, а тоді я почув, як він щось начебто вигукнув собі під ніс і пішов за нею. Я дивився йому вслід, тому що не хотів, щоб мене обдурили. Таке вже було, тож я продовжував за ним спостерігати. Він піднявся по сходах одного з будинків на іншому боці й зайшов усередину.

— Він штовхнув двері, і вони відчинилися?

— Ні, джентльмен мав ключ.

— Який це був номер будинку?

— Здається, 17 або 19. Ну, мене здивувало, що мені сказали чекати на місці. Тому я продовжував спостерігати. Приблизно через п’ять хвилин вони з леді вийшли. Повернулися в таксі й сказали їхати назад до Королівського театру Ковент-Ґарден. Вони зупинились раніше і розрахувались. Маю визнати, заплатили щедро. Хоча я думав, що через них матиму неприємності — здається, я й маю неприємності.

— У вас усе гаразд, — заспокоїв його Джепп. — Просто гляньте сюди і скажіть, чи впізнаєте молоду леді.

Перед таксистом виклали півдюжини фотографій, на яких були зображені схожі дівчата. Я з цікавістю заглянув через його плече.

— Це була вона, — сказав Джобсон. Він вказав пальцем на фото Джеральдін Марш у вечірній сукні.

— Ви впевнені?

— Цілком. Вона була бліда і темнокоса.

— А тепер чоловік.

Йому дали ще один стосик фотографій. Водій уважно подивився на них, а тоді похитав головою.

— Ну, я не можу сказати, не впевнений. Це може бути хтось із цих двох.

Там була фотографія Рональда Марша, але Джобсон не вибрав її. Натомість він вказав на двох інших чоловіків, схожих на Марша.

Потім Джобсон пішов, і Джепп кинув фотографії на стіл.

— Досить добре. Шкода, що він не дуже добре впізнав його світлість. Звичайно, це стара фотографія, зроблена сім чи вісім років тому. Єдина, яку я зміг дістати. Так, хотілося б чіткішої ідентифікації, хоча справа досить зрозуміла. Два алібі розпалися враз. Пуаро, а розумно ви придумали.

Мій друг був сама скромність.

— Коли я дізнався, що вони з кузеном обоє були на опері, мені здалося можливим, що вони могли зустрітися під час одного з антрактів. Природно, їхні партнери вважали, що вони не покидали театру. Але півгодинного антракту цілком достатньо, щоб доїхати на Ріджент-ґейт і назад. Тож коли новий лорд Еджвер так наполягав на своєму алібі, я було подумав, що з ним щось не так.

— А ви підозріливий, чи не так? — лагідно сказав інспектор. — Ну, ви маєте рацію. В цьому світі не можна не бути підозріливим. Його світлість — наш чоловік. Погляньте на це.

Він подав листок паперу.

— Телеграма з Нью-Йорка. Тамтешня поліція зв’язалася з міс Люсі Адамс. Лист надійшов поштою сьогодні вранці. Вона не бажала віддавати оригінал, хіба що в цьому була крайня необхідність, але охоче дозволила офіцерові зробити копію і відправити її нам. Ось вона, і це достобіса те, що треба.

Пуаро з великою цікавістю взяв телеграму. Я прочитав її через плече.

Нижче наводиться текст листа до Люсі Адамс, від 29 червня, Роуздью-Меншенс, 8, Лондон, округ Челсі. Початок: Дорога сестричко, вибач, що минулого тижня написала такого недоладного листа, але я була зайнята і треба було багато що зробити. Люба, це був такий успіх! Відгуки чудові, збори хороші, і все дуже добре. В мене тут з’явилися хороші друзі, і наступного року я подумую зробити двомісячний тур. Сценка «Російський танцівник» пройшла дуже добре, і «Американка в Парижі» теж, але «Сцени в закордонному готелі», як і раніше, мої улюблені. Я така схвильована, що насилу розумію, про що пишу, і за хвилю ти зрозумієш чому, але спершу я маю розказати тобі, що говорять люди. Містер Герґзгаймер дуже добрий і хоче запросити мене на обід, щоб познайомити з сером Монтеґ’ю Корнером, який може багато для мене зробити. Минулого вечора я познайомилася з Джейн Вілкінсон, і вона дуже добре відгукнулася про мою гру і про те, як я її зображаю. Це підводить мене до того, що я маю тобі сказати. Вона не дуже мені подобається, тому що останнім часом я часто чула від свого знайомого, що вона поводилася жорстоко і лицемірно, але зараз не про це. Ти знаєш, що вона насправді леді Еджвер? Останнім часом я багато чула про її чоловіка, і маю сказати тобі, лорд не найприємніша особа. Поставився до свого небожа, капітана Марша, як я вже казала, дуже ганебно — буквально вигнав його з дому і припинив його утримувати. Капітан сам розповів про це, і мені його стало нестерпно шкода. Він похвалив моє шоу, а тоді каже: «Думаю, ти обдурила б самого лорда Еджвера. А поб’ємося на щось об заклад?» Я розсміялася і сказала: «На що?» Люсі, дорогенька, від відповіді мені просто перехопило подих. Десять тисяч доларів. Десять тисяч доларів — просто за те, щоб допомогти комусь виграти дурне парі. — «Чом би й ні, — відповіла я, — за такі гроші я готова пожартувати над королем в Букінгемському палаці і ризикнути піти за це під суд». Отже, на цьому ми зійшлися і обговорили деталі.

Я розповім тобі все про це наступного тижня — вдалося це мені чи ні. Але в будь-якому разі, Люсі, мила моя, байдуже, зазнаю я успіху чи невдачі, я отримаю десять тисяч доларів. О! Люсі, маленька сестричко, що це означатиме для нас! На більше немає часу — йду готувати свій «розіграш». Дуже-дуже люблю тебе, сестричко.

Твоя

Карлотта

Пуаро відклав листа. Я бачив, що послання його розчулило.

Джепп, однак, відреагував зовсім по-іншому.

— Ми впіймали його, — тріумфально заявив інспектор.

— Так, — сказав мій друг.

Його голос звучав на диво беземоційно.

Джепп із цікавістю подивився на нього.

— Що таке, мсьє Пуаро?

— Нічого, — відповів детектив. — Це все просто не так, як я собі гадав. От і все.

Він мав украй нещасний вигляд.

— Але все-таки це має бути так, — промовив він сам до себе. — Авжеж, має бути так.

— Звичайно, це так. Ви ж відразу так казали!

— Ні, ні. Ви мене не зрозуміли.

— Хіба ви не казали, що за цим усім стоїть той, хто вплутав у це все невинну дівчину?

— Так, так.

— Ну, то чого ви ще хочете?

Пуаро зітхнув і нічого не сказав.

— Ви дивний кадр. Ніщо вас не задовольняє. Маю визнати, це удача, що дівчина написала цього листа.

Бельгієць бравурно погодився.

— Mais oui, цього вбивця не очікував. Коли міс Адамс прийняла ці десять тисяч доларів, вона підписала свій смертний вирок. Убивця вважав, що він вжив усіх засобів обережності, — а вона в своїй абсолютній невинності його перехитрувала. Мертві говорять. Так, іноді мертві говорять.

— Я ніколи не думав, що вона діяла сама, — нахабно заявив Джепп.

— Ні, ні, — неуважно проказав Пуаро. — Ну, мені треба працювати.

— Ви заарештуєте капітана Марша… Я про лорда Еджвера?

— Чом би й ні? Здається, справа проти нього цілком і повністю доведена.

— Правда.

— Мсьє Пуаро, ви, здається, зовсім занепали духом. Правда, ви любите, щоб усе було складно. І ось ваша теорія доведена, і навіть це не задовольняє вас. Може, ви бачите якийсь недолік у наших доказах?

Мій друг похитав головою.

— Я не знаю, чи була міс Марш його спільницею, — сказав Джепп. — Здається, що вона про це знала, коли їхала з ним із опери. Якщо ж ні, навіщо він забрав її? Ну, послухаємо, що вони обоє нам скажуть.

— Я можу бути присутнім? — дуже скромно спитав детектив.

— Звичайно, що так. Я завдячую вам цією ідеєю! — Інспектор узяв телеграму зі столу.

Я відійшов із Пуаро вбік.

— У чому річ, Пуаро?

— Гастінґсе, я дуже нещасний. Усе здається дуже простим і прозорим. Але щось не так. Гастінґсе, щось від нас вислизає. Усе сходиться, все як я собі це уявляв, і все ж таки, мій друже, щось не так.

Він жалібно подивився на мене.

Я не знав, що сказати.