Смерть лорда Еджвера

Розділ чотирнадцятий П’ять запитань

— Чому ви запитували міс Керрол, чи можливо, що лорд Еджвер знову захоче одружитися? — з цікавістю запитав я, коли ми їхали додому.

— Мені просто спало на думку, що це можливо, mon ami.

— Чому?

— Я все собі гадав, як пояснити раптовий volte face[33] лорда Еджвера щодо розлучення. Мій друже, тут є якась загадка.

— Так, — замислено сказав я. — Це дивно.

— Розумієте, Гастінґсе, лорд Еджвер підтвердив усе, що розповіла нам мадам. Вона найняла адвокатів, але він був непорушний. Ні, він не погоджувався на розлучення. А потім, раптово, він здається!

— Або просто так каже, — нагадав я йому.

— Цілком правильно, Гастінґсе. Дуже справедливе зауваження. Він так каже. У нас немає жодних доказів, що лист було написано. Eh bien, з одного боку, мсьє бреше. З певних причин він дав нам неправдиву інформацію, мішуру. Хіба це не так? Ми не знаємо. Але припустімо, що він таки написав цього листа, тож для цього повинна бути причина. А найприроднішою причиною, яку можна собі уявити, є та, що він раптом зустрів когось, із ким хоче одружитися. Що чудово пояснює таку раптову зміну. І тому природно, що я про це розпитую.

— Міс Керрол рішуче відкинула цю ідею, — сказав я.

— Так. Міс Керрол… — задумливо протягнув детектив.

— На що ви натякаєте? — у розпачі запитав я.

Пуаро вміло висловлює сумнів однією лише інтонацією.

— Яка ж причина того, що вона нам брехала? — запитав я.

— Aucune — aucune[34]. Але, розумієте, Гастінґсе, складно довіряти її свідченням.

— Гадаєте, вона бреше? Але чому? Вона здається дуже порядною людиною.

— От власне. Іноді дуже важко розрізнити свідому брехню і безкорисливу помилковість.

— Що ви маєте на увазі?

— Свідомо обманювати — це одне. Але бути настільки впевненим у фактах, своїх ідеях та їхній істинності, щоб не зважати на деталі — це, мій друже, особливість винятково чесних людей. Вона вже, зауважте, сказала нам одну неправду. Сказала, що бачила обличчя Джейн Вілкінсон, хоча точно не могла його бачити. То ж як це сталося? Погляньте на це з іншого боку. Міс Керрол дивиться вниз і бачить Джейн Вілкінсон у холі. Вона навіть не сумнівається, що це Джейн Вілкінсон. Секретарка знає, що це дружина лорда Еджвера. Вона каже, що виразно бачила обличчя відвідувачки, оскільки — а вона впевнена в цьому факті — точні деталі не мають значення! Їй вказали, що вона не могла бачити обличчя. Так? Ну, яка різниця, бачила вона обличчя чи ні — це була Джейн Вілкінсон. І так із будь-яким іншим питанням. Секретарка знає. Тож відповідає на запитання у світлі своїх знань, а не опирається на факти. До впевненого свідка завжди слід ставитися з підозрою, мій друже. Невпевнений свідок не пам’ятає, не знає, подумає хвилину — а! так, ось як це було — тому його свідченням можна більше довіряти!

— Боже мій, Пуаро, — вигукнув я. — Ви зруйнували всі мої уявлення про свідків.

— У відповідь на моє запитання, чи лорд Еджвер не хотів ще раз одружитися, вона висміяла ідею — просто тому, що це ніколи не спадало їй на думку. Вона не заморочувалася тим, щоб згадати, чи не вказували на це хоч якісь найменші ознаки. Тому ми і далі залишаємося там, де й були раніше.

— Вона взагалі не була спантеличена, коли ви сказали їй, що вона не могла бачити обличчя Джейн Вілкінсон, — задумливо зауважив я.

— Авжеж. Тому я вирішив, що вона — одна з тих щирих, але неточних людей, а не свідома брехунка. Я не бачу жодного мотиву для умисного обману, хіба що… Дійсно, а це варіант!

— Що? — нетерпляче запитав я.

Але Пуаро похитав головою.

— Мені раптом сяйнула одна думка. Але це неможливо, занадто неможливо.

І він відмовився сказати більше.

— Здається, вона дуже любить доньку покійного, — зауважив я.

— Так. Вона, безумовно, рішуче хотіла приєднатися до нашої розмови. Гастінґсе, а які ваші враження від високоповажної Джеральдін Марш?

— Мені її шкода — дуже шкода.

— Гастінґсе, у вас дуже ніжне серце. Вас щоразу засмучує, коли красуні потрапляють у біду.

— А хіба ви не відчуваєте того ж?

Мій друг серйозно кивнув.

— Так, її життя було нещасливе. Це дуже чітко написано на її обличчі.

— У будь-якому разі, — приязно мовив я, — ви розумієте, наскільки абсурдним було припущення Джейн Вілкінсон… маю на увазі, що дівчина якось пов’язана зі злочином.

— Безсумнівно, її алібі прийнятне, але Джепп ще не розповів мені про нього.

— Мій любий Пуаро, ви хочете сказати, що навіть зустрівшись і поговоривши з нею, ви досі не задоволені і хочете алібі?

— Eh bien, мій друже, який результат від цієї зустрічі і розмов? Ми розуміємо, що дівчина пережила чималі нещастя, вона зізнається, що ненавиділа свого батька і рада, що він мертвий, і глибоко переживала через те, що він міг сказати нам учора вранці. І після цього ви кажете, що не потрібно жодного алібі!

— Саме відвертість доводить її невинність, — ніжно промовив я.

— Відвертість — це характерна риса всієї їхньої родини. Новий лорд Еджвер — з яким жестом він виклав свої карти на стіл.

— І справді, — всміхнувся я, згадавши про це.

— Досить оригінальний метод.

Пуаро кивнув.

— Він — як ви кажете? — вибив ґрунт перед ногами.

— З-під ніг, — виправив я. — Так, ми мали досить безглуздий вигляд.

— Яка цікава думка. Ви, можливо, і мали безглуздий вигляд. Я не відчував себе дурнем і не думаю, що мав такий вигляд. Навпаки, мій друже, я вивів його з рівноваги.

— Хіба? — засумнівався я, не пам’ятаючи, що бачив щось подібне.

— Si, si[35]. Я слухаю і слухаю. І нарешті я запитую зовсім про інше, і, якщо ви, можливо, помітили, це дуже сильно збентежило нашого доблесного мсьє. Гастінґсе, ви не спостережливі.

— Я думав, що його жах і подив, коли він почув про смерть Карлотти Адамс, були справжніми, — мовив я. — Гадаю, ви назвете це доброю грою.

— Важко сказати. Я згоден, що це здавалося справжнім.

— Як думаєте, чому він так цинічно кидав у нас фактами? Просто задля розваги?

— Це завжди можливо. У вас, англійців, дуже неординарне почуття гумору. Але це може бути така лінія поведінки. Приховані факти стають підозрілими. Факти, які відверто виставляють напоказ, зазвичай сприймають як менш важливі, аніж вони є насправді.

— Наприклад, ранішня сварка з дядьком?

— Точно. Рональд Марш знає, що цей факт обов’язково випливе. Eh bien, він сам про це повідомить.

— Він не такий дурний, яким здається.

— О! Рональд Марш зовсім не дурний. У нього працюють мізки, коли він хоче використовувати їх. Він добре бачить, на чому стоїть, і, як я сказав, викладає свої карти на стіл. Гастінґсе, ви граєте в бридж. Скажіть мені, коли так роблять?

— Ви самі граєте в бридж, — засміявся я. — Ви добре знаєте, коли всі взятки ваші, і ви хочете заощадити час і перейти до наступної роздачі.

— Так, mon ami, цілком правильно. Але іноді є й інша причина. Я помітив це раз чи двічі, коли грав із дамами. Є невеличкий сумнів. Eh bien, дама кидає карти й каже: «А решта мої», — і збирає карти й роздає нову колоду. І, можливо, інші гравці згідні — особливо якщо вони трохи недосвідчені. Зауважте, що це не очевидно, а тут потрібно дуже слідкувати. Посеред наступної роздачі один із гравців думає: «Так, але хотіла б вона того чи ні, вона мусила б побити бубнову четвірку, і тоді їй довелося б піти з маленької трефи, і своєю дев’яткою я взяв би взятку».

— Ви так думаєте?

— Гастінґсе, я думаю, що коли бравади забагато, це дуже цікаво. А ще я думаю, що час вечеряти. Une petite omelette, n’est ce pas?[36] А після цього, приблизно о дев’ятій годині, я хотів би здійснити ще один візит.

— Куди?

— Гастінґсе, давайте спершу повечеряємо. І поки ми не вип’ємо кави, не обговорюватимемо далі цю справу. Під час їжі мозок повинен бути слугою шлунка.

Пуаро дотримав слова. Ми пішли в маленький ресторанчик у Сохо, де його добре знали, і з’їли смачний омлет, морський язик, курку і Baba au Rhum[37], яку дуже любить мій друг.

Потім, коли ми попивали каву, Пуаро приязно мені усміхнувся.

— Мій добрий друже, — мовив він. — Я залежу від вас більше, ніж ви думаєте.

Я був збентежений і захоплений цими несподіваними словами. Він ніколи не говорив мені нічого подібного. Іноді, потайки, я трохи ображався. Він, здавалося, робив усе можливе, аби принизити мої розумові здібності.

Хоча я не думаю, що його власні сили в’янули, та я раптом усвідомив, що, можливо, він став залежати від моєї допомоги більше, ніж гадав.

— Так, — замріяно сказав бельгієць. — Ви не завжди можете зрозуміти, як усе є, але досить часто вказуєте мені шлях.

Я не міг повірити своїм вухам.

— Справді ж, Пуаро, — запнувся я. — Я радий, що сяк-так багато у вас навчився…

Він похитав головою.

— Mais non, ce n’est pas ça[38]. Ви нічого не навчилися.

— О! — сторопів я.

— Так і повинно бути. Жодна людина не повинна ні в кого вчитися. Кожен повинен повністю розвивати сили, а не намагатися когось наслідувати. Я не хочу, щоб ви були другим і другосортним Пуаро. Я хочу, щоб ви були першокласним Гастінґсом. І ви є першокласним Гастінґсом. І у вас, Гастінґсе, я знаходжу хрестоматійний зразок нормального розуму.

— Сподіваюся, я не ненормальний, — сказав я.

— Ні, ні. Ви красиво і чудово збалансовані. Ви — втілення розсудливості. Ви розумієте, що це для мене значить? Коли злочинець планує злочин, найперше, що він намагається зробити, це обдурити. Кого саме? В його свідомості образ нормальної людини. Можливо, насправді такої людини й не існує — це математична абстракція. Але ви підпадаєте під неї настільки близько, наскільки це можливо. Бувають моменти, коли у вас трапляються проблиски, коли ви піднімаєтеся вище середнього, моменти (сподіваюся, ви мені пробачите), коли ви опускаєтеся у цікаві глибини тупості, але загалом ви приголомшливо нормальні. Eh bien, яка мені з цього користь? Ось така. У вашій свідомості, як у дзеркалі, я бачу відображення того, у що злочинець хоче, щоб я вірив. Це жахливо корисно і спонукає до роздумів.

Я не зовсім зрозумів. Мені здалося, що слова Пуаро навряд чи були компліментом. Проте він швидко звільнив мене від такого враження.

— Я неправильно висловився, — швидко сказав він. — У вас є бачення розуму злочинця, а мені цього бракує. Ви показуєте мені, у що злочинець хоче, щоб я вірив. Це чудовий дар.

— Бачення, — замислено мовив я. — Так, мабуть, у мене є бачення.

Я подивився на друга через стіл. Він палив свою крихітну цигарку і дуже сердечно дивився на мене.

— Ce cher[39] Гастінґсе, — пробурмотів він. — Ви мені справді дуже подобаєтеся.

Мені було приємно, але ніяково, і я поспішив змінити тему.

— Ну, — діловим тоном сказав я. — Поговорімо про справу.

— Eh bien. — Пуаро відкинув голову назад, його очі звузилися.

Він повільно видихнув дим.

— Je me pose des questions[40], — промовив детектив.

— Так? — нетерпляче сказав я.

— Ви, безсумнівно, теж?

— Звісно, — відповів я. І теж відкинувшись назад і примруживши очі, я запитав: — Хто вбив лорда Еджвера?

Пуаро одразу ж випростався і енергійно похитав головою.

— Ні, ні. Зовсім ні. Хіба це запитання? Ви схожі на людину, яка читає детектив і ні сіло ні впало по черзі починає підозрювати кожного персонажа. Згоден, одного разу я й сам змушений був це зробити. Але то був дуже винятковий випадок. Якось я вам про нього розповім. Це був предмет моєї гордості. Але про що ми говорили?

— Про запитання, які ви ставите самі собі, — сухо відповів я. Мені так і хотілося сказати, що моя реальна користь для нього — це бути його компаньйоном, перед яким він може хвалитися, але я стримався. Якщо Пуаро хоче повчати, то нехай.

— Що ж, — сказав я. — Послухаємо їх.

Це було все, чого прагнуло самолюбство цього чоловічка. Той знову відкинувся назад і продовжив у своїй манері.

— Перше запитання ми вже обговорили. Чому лорд Еджвер змінив свою думку щодо розлучення? На цю тему мені напрошуються кілька ідей. Одну з них ви вже знаєте. Друге запитання, яке я ставлю собі: Що сталося з тим листом? У чиїх інтересах було, щоб лорд Еджвер та його дружина і надалі були пов’язані? Третє: Що означав вираз його обличчя, який ви побачили, виходячи вчора з бібліотеки? Гастінґсе, у вас є відповідь на це запитання?

Я похитав головою.

— Я не розумію.

— Ви впевнені, що вам це не привиділося? Іноді, Гастінґсе, у вас багата уява, un peu vif[41].

— Ні, ні. — Я енергійно захитав головою. — Я цілком упевнений, що не помиляюся.

— Bien. Тоді треба це з’ясувати. Моє четверте запитання стосується пенсне. Ані Джейн Вілкінсон, ані Карлотта Адамс не носять окулярів. То що ж робили окуляри в сумочці Карлотти Адамс? І моє п’яте запитання. Чому хтось телефонував, щоб дізнатися, чи Джейн Вілкінсон у Чизіку, і хто це був?

Це, мій друже, ті питання, які мене мучать. Якби я міг відповісти на них, то почувався б набагато щасливішим. Якби мені вдалося хоча б сформулювати теорію, яка могла б хоч якось їх пояснити, моє amour propre так би не страждало.

— Є кілька інших запитань, — додав я.

— Яких?

— Хто втягнув у цей розіграш Карлотту Адамс? Де вона була того вечора до і після десятої години? Хто такий той «Д.», який дав їй золоту скриньку?

— Ці запитання очевидні, — сказав Пуаро. — Їм бракує тонкощів. Це просто те, чого ми не знаємо. Просто факти. Ми можемо дізнатися відповідь будь-якої хвилини. Мої ж запитання, mon ami, психологічні. Маленькі сірі клітинки мозку…

— Пуаро, — відчайдушно видобув я. Я відчував, що будь-якою ціною повинен його зупинити. Я не міг більше цього слухати. — Ви говорили про ще один візит сьогодні?

Детектив подивився на свій годинник.

— Це правда, — сказав він. — Я зателефоную і з’ясую, чи зараз зручно.

Він пішов і через кілька хвилин повернувся.

— Ну, — мовив Пуаро, — усе добре.

— Куди ми вирушаємо? — запитав я.

— У будинок сера Монтеґ’ю Корнера в Чизіку. Я хотів би дізнатися трохи більше про той телефонний дзвінок.