Смерть лорда Еджвера

Розділ дев’ятий Друга смерть

Хоча я не розумів причин для хвилювання Пуаро, я його достатньо добре знав, щоб бути впевненим, що вони у нього були.

Щойно ми прибули до «Роуздью-Меншенс», мій друг вистрибнув з таксі, заплатив водієві й поспішив у будівлю. Квартира міс Адамс була на другому поверсі, як нам повідомив напис біля входу.

Детектив побіг нагору сходами, не чекаючи на ліфт, який був на одному з верхніх поверхів.

Він постукав і подзвонив. Коротка затримка, тоді двері відчинила охайна жінка середнього віку, чиє волосся було гладко зачесане назад. Її повіки були червоними, наче від ридання.

— Міс Адамс? — нетерпляче допитувався Пуаро.

Жінка глянула на нього.

— Хіба ви не чули?

— Чув? Чув що?

Його обличчя зблідло, і я зрозумів, що, хай там як, саме цього він і боявся.

Жінка продовжувала повільно хитати головою.

— Вона мертва. Відійшла у сні. Це жахливо.

Бельгієць сперся на одвірок.

— Надто пізно, — пробурмотів він.

Його хвилювання було таким очевидним, що жінка глянула на нього з більшою увагою.

— Вибачте, сер, але ви її друг? Не пригадую, щоб бачила вас тут раніше.

Пуаро не відповів на запитання. Натомість сам запитав:

— У вас був лікар? Що він сказав?

— Прийняла надто велику дозу снодійного. О! Який жаль! Така гарна молода леді. Кляті небезпечні ліки. Він сказав, це був веронал.

Раптом детектив виструнчився. Його поведінка стала владною.

— Я мушу зайти, — заявив він.

Жінка явно сумнівалася і була підозрілива.

— Я не думаю… — почала вона.

Але Пуаро мав намір це зробити. Він обрав, певно, єдиний курс, який би дав бажаний результат.

— Ви мусите мене впустити, — промовив він. — Я детектив і зобов’язаний дослідити обставини смерті вашої господині.

Жінка роззявила рота. Вона відійшла вбік, і ми ввійшли у квартиру.

Тоді мій друг узяв на себе командування ситуацією.

— Те, що я вам сказав, — авторитетно мовив він, — є строго конфіденційним. Це заборонено повторювати. Усі мусять продовжувати думати, що смерть міс Адамс була випадковою. Будь ласка, скажіть мені прізвище та адресу лікаря, якого ви викликали.

— Доктор Гіт, Карлайл-стріт, 17.

— А як звуть вас?

— Беннет, Аліса Беннет.

— Я бачу, міс Беннет, ви були відданні міс Адамс.

— О, так, сер. То була гарна молода леді. Я працювала на неї минулого року, коли вона була тут. Вона не була такою, як решта акторок. То була справжня юна леді. З витонченими манерами, та й любила все таке ж.

Пуаро слухав з увагою та співчуттям. У ньому не було жодного натяку на нетерплячість. Я зрозумів, що лагідний підхід — найкращий спосіб для отримання інформації, яку він хотів.

— Це, мабуть, стало для вас великим шоком, — обережно зазначив він.

— О, так і було, сер. Я принесла їй чай… о пів на десяту, як зазвичай, а вона лежить. Спить, подумала я. Поставила тацю. Тоді потягнула штори — одне з кілець зачепилося, сер, довелося сильно шарпнути. Це зчинило такий шум. Я була здивована, коли, обернувшись, побачила, що господиня не прокинулася. І тоді раптом щось наче пройняло мене. Щось не зовсім природне було в тому, як вона лежала. Я підійшла до краю ліжка і доторкнулася до її руки. Вона була холодна, наче лід, сер, і я закричала.

Міс Беннет замовкла. На очі навернулися сльози.

— Так, так, — співчутливо сказав мій друг. — Це, мабуть, жахливо для вас. Чи міс Адамс часто приймала щось, щоб заснути?

— Вона інколи приймала дещо від головного болю, сер. Якісь маленькі таблетки в пляшечці, але цього разу вона прийняла щось інше, якось так сказав лікар.

— Чи хтось учора приходив із нею зустрітися? Відвідувач?

— Ні, сер. Але сама вона виходила вчора ввечері, сер.

— Чи вона говорила вам, куди іде?

— Ні, сер. Вона вийшла біля сьомої години.

— Ах! Як вона була одягнена?

— Вона мала на собі чорне плаття, сер. Чорне плаття і чорний капелюшок.

Пуаро глянув на мене.

— Чи вона мала якісь прикраси?

— Лише низку перлів, яку завжди носила, сер.

— А рукавички… сірі рукавички?

— Так, сер. Рукавички були сірі.

— Ах! Тепер опишіть мені, якщо ваша ласка, яка вона була. Радісна? Збуджена? Сумна? Знервована?

— Мені здалося, що вона була чимось задоволена, сер. Постійно собі всміхалася, наче йшлося про якийсь жарт.

— О котрій годині вона повернулася?

— Десь після дванадцятої, сер.

— А який був її настрій тоді? Такий самий?

— Вона була жахливо втомленою, сер.

— Але не засмученою? Чи пригніченою?

— О ні, сер. Думаю, вона була чимось задоволена, але просто вимотана, якщо ви розумієте, про що я. Почала комусь дзвонити по телефону, але тоді вирішила, що потурбується про це вранці.

— Ах! — Очі Пуаро засяяли від збудження. Він схилився вперед і вдавано байдужим голосом запитав:

— Ви чули ім’я людини, якій вона дзвонила?

— Ні, сер. Вона тільки попросила номер і чекала, і тоді оператор, мабуть, сказав: «Я намагаюся з’єднати з ними», як вони завжди роблять, і вона сказала: «Добре», а тоді раптом позіхнула і сказала: «О! Зараз не маю бажання. Я занадто втомлена». Вона поклала слухавку і почала роздягатися.

— А номер, на який вона дзвонила? Пригадуєте його? Подумайте. Це може бути важливо.

— Пробачте, не пригадую, сер. Десь у районі Вікторії, це все, що я можу згадати. Розумієте, я не надала цьому особливої уваги.

— Чи вона щось їла або пила перед тим, як лягти спати?

— Склянку гарячого молока, сер, як робила завжди.

— Хто його приготував?

— Я, сер.

— І ніхто не приходив у квартиру минулого вечора?

— Ніхто, сер.

— А раніше вдень?

— Ніхто не приходив, наскільки я пам’ятаю, сер. Міс Адамс виходила на обід і чай. Повернулася о шостій годині.

— Коли прийшло молоко? Те молоко, яке вона пила перед сном?

— Сер, вона пила свіже молоко. Обідня доставка. Хлопець залишає його біля дверей о четвертій годині. Але, сер, я впевнена, що з молоком було все добре. Я сама його пила з чаєм цього ранку. І лікар сам сказав точно, що вона прийняла огидну річ сама.

— Можливо, я помиляюся, — сказав детектив. — Так, можливо, що я цілком помиляюся. Я зустрінуся з лікарем. Але, розумієте, міс Адамс мала ворогів. В Америці все по-іншому…

Він завагався, але добра Аліса впіймалася на гачок.

— О! Я знаю, сер. Я читала про Чикаго і злочинців і все таке. Це, певно, небезпечна країна, і що там робить поліція, не уявляю. Не те, що наші полісмени.

Пуаро залишився вдячним і на тому, усвідомлюючи, що острівні симпатії Аліси Беннет врятували його від клопоту роз’яснень.

Йому впала в око маленька валіза, радше портфель, що лежав на кріслі.

— Міс Адамс брала це з собою, коли виходила минулого вечора?

— Вона брала портфель вранці, сер. Коли повернулася о шостій, то його не мала, але принесла його назад дуже пізно.

— О! Дозволите мені відкрити його?

Аліса Беннет дозволила б усе. Як і більшість обережних та підозріливих жінок, щойно вона подолала свою недовіру, нею можна було без проблем маніпулювати. Вона дозволила б усе, що попросив Пуаро.

Валіза була незамкнута, і мій друг відкрив її. Я підійшов уперед і заглянув через його плече.

— Бачите, Гастінґсе, ви бачите? — збуджено пробурмотів він.

Вміст справді наводив на роздуми.

Там лежала коробочка з матеріалом для гриму, два предмети, в яких я впізнав спеціальні устілки для туфель, щоб підняти висоту приблизно на дюйм, пара сірих рукавичок і, загорнута в цигарковий папір, витончено зроблена перука золотистого волосся — точний відтінок золота Джейн Вілкінсон і зачесана як у неї: з центральним проділом і кучерями на потилиці.

— Ви досі сумніваєтеся, Гастінґсе? — запитав Пуаро.

Думаю, я ще сумнівався до того моменту. Але тепер уже ні.

Детектив закрив валізу і знову повернувся до покоївки.

— Ви знаєте, з ким учора вечеряла міс Адамс?

— Ні, сер.

— Чи знаєте, з ким вона обідала або пила чай?

— Я не знаю нічого про чай, сер. Думаю, вона обідала з міс Драйвер.

— Міс Драйвер?

— Так, її найкраща подруга. У неї є магазин капелюшків на Моффат-стріт, недалеко від Бонд-стріт. Він називається «Женев’єв».

Пуаро занотував адресу в записник якраз під адресою лікаря.

— Ще одне, мадам. Чи можете ви згадати будь-що — що завгодно — що мадемуазель Адамс сказала чи зробила після того, як повернулася о шостій годині, те, що вразило вас, як повністю незвичайне або значне?

Покоївка хвилину хвилину-другу думала.

— Я справді не можу нічого такого пригадати, сер, — сказала вона нарешті. — Я запитала її, чи вона питиме чай, а вона сказала, що пила.

— О, вона сказала, що пила, — перервав детектив. — Pardon[22]. Продовжуйте.

— А після того вона писала листи до того часу, поки не пішла.

— Листи, так? Не знаєте кому?

— Знаю, сер. Власне, то був тільки один лист — її сестрі у Вашинґтон. Вона двічі на тиждень писала своїй сестрі. Вона взяла лист із собою, щоб швидше відіслати. Але забула це зробити.

— Тоді він іще тут?

— Ні, сер. Я відіслала його. Вона згадала про нього вночі, коли лягала спати. І я сказала, що вибіжу з ним. Якщо приклеїти на нього додаткову марку і покласти його в експрес-скриньку, він дійде, як і мав би.

— О! Це далеко?

— Ні, сер, пошта якраз за рогом.

— Чи ви замкнули двері квартири за собою?

Міс Беннет витріщилася на нього.

— Ні, сер. Я просто причинила їх, як завжди роблю, коли йду на пошту.

Скидалося на те, що Пуаро щось скаже, але він стримався.

— Ви б хотіли глянути на неї, сер? — слізно запитала покоївка. — Така красива…

Ми пішли за нею у спальню.

Карлотта Адамс мала на диво спокійний і набагато молодший вигляд, ніж тоді, коли з’явилася у «Савої» того вечора. Здавалося, вона спить, мов утомлене дитя.

На обличчі мого друга з’явився дивний вираз, коли він стояв, дивлячись на неї. Я бачив, як він перехрестився.

— J’ai fait un serment[23], Гастінґсе, — сказав він, і ми спустилися сходами.

Я не питав його, що то була за обітниця. Я міг здогадатися.

За хвилину-другу він сказав:

— Принаймні одне мене не мучить. Я не міг її врятувати. До того часу, як я почув про смерть лорда Еджвера, вона була вже мертва. Це заспокоює мене. Так, це дуже сильно мене заспокоює.