Смерть лорда Еджвера

Розділ четвертий Зустріч

Ми з Пуаро приїхали в будинок лорда Еджвера на Ріджент-ґейт у стані приємного очікування. Хоча я й не поділяв схильності свого бельгійського друга до «психології», але кілька фраз, якими леді Еджвер описала свого чоловіка, розбудили мою цікавість. Я нетерпляче чекав на це знайомство, щоб скласти власну думку.

Будинок вражав — надійний, красивий, хоча трохи похмурий. На вікнах — ні квітів, ні схожих дурничок.

Нам одразу відчинили, але це зробив не сивий дворецький у літах, що відповідало б зовнішньому виглядові будинку. Навпаки, двері відчинив один із найкрасивіших чоловіків, яких я тільки бачив. Високий, білявий, він легко міг би позувати скульптору для образу Гермеса чи Аполлона. Та попри привабливу зовнішність було щось ледь жіночне у м’якості його голосу, що мені не сподобалося. Також, що дивно, він нагадав мені про когось, кого я бачив недавно, але не згадав би навіть ціною свого життя.

Ми попросили про аудієнцію в лорда Еджвера.

— Сюди, будь ласка.

Дворецький повів нас через хол, повз сходи, і зупинився перед дверима у дальньому куті. Відчинивши їх, він відрекомендував нас тим самим м’яким голосом, якому я вже інстинктивно не довіряв.

Кімната, у яку нас привели, нагадувала бібліотеку. Стіни були заставлені полицями з книжками. Меблі темні, але вишукані, а от стільці — надто офіційні та незручні.

Лорд Еджвер, який підвівся, щоб привітати нас, виявився високим чоловіком років п’ятдесяти. Його темне волосся посікла сивина, а на тонкому обличчі виділявся глузливий рот. Він справляв враження дратівливої та озлобленої людини, в очах світилася дивна таємниця. Я подумав, що в тих очах було щось виразно незвичне.

Його манери були строгі, формальні.

— Мсьє Еркюль Пуаро? Капітан Гастінґс? Будь ласка, сідайте.

Ми сіли. У кімнаті було прохолодно. Через єдине вікно протікало дуже мало світла, і півтемрява сприяла прохолоді.

Лорд Еджвер підняв лист, на якому я помітив почерк свого друга.

— Звичайно, ваше ім’я, мсьє Пуаро, мені знайоме. А кому ні? — Детектив ледь уклонився компліменту. — Та я не розумію ваше місце у цій справі. Ви пишете, що хочете зустрітися зі мною від імені, — він на мить затихнув, — моєї дружини.

Чоловік вимовив два останні слова особливо, так, ніби для цього потрібно докласти зусиль.

— Саме так, — підтвердив мій друг.

— Як я розумію, мсьє Пуаро, ви розслідуєте… злочини?

— Проблеми, лорде Еджвер. Проблеми зі злочинами. Та є й інші.

— Авжеж. І в чому ваша проблема тепер?

Сарказм у його словах цього разу був відчутним. Пуаро не звертав уваги.

— Маю честь звертатися до вас від імені леді Еджвер, — промовив він. — Леді Еджвер, як ви знаєте, хоче… розлучення.

— Я дуже добре це знаю, — холодно відповів лорд Еджвер.

— Вона запропонувала, щоб ми з вами обговорили це питання.

— Нема чого обговорювати.

— То ви відмовляєтеся?

— Відмовляюся? Звісно, що ні.

Хай би що там Пуаро собі очікував, але не це. Я рідко бачив друга здивованим, але цього разу так і було. Його зовнішність була смішнюча — роззявлений рот, розпростерті руки і припідняті брови. Він нагадував персонажа гумористичних коміксів.

— Comment? — вигукнув він. — Що це? Ви не відмовляєтеся?

— Не можу зрозуміти вашу реакцію, мсьє Пуаро.

— Écoutez[15], ви справді хочете розлучитися зі своєю дружиною?

— Звичайно, хочу. Вона прекрасно це знає. Я написав про це у листі.

— Ви написали їй це?

— Так, півроку тому.

— Я нічого не розумію. Я зовсім нічого не розумію.

Лорд Еджвер мовчав.

— Я вважав, що ви принципово проти розлучення.

— Не розумію, чому мої принципи — це ваше діло, мсьє Пуаро. Це правда, я не розлучився зі своєю першою дружиною. Моя совість не дозволила цього. Однак мій другий шлюб, зізнаюся відверто, став помилкою. Коли дружина запропонувала розлучитися зі мною, я навідріз відмовився. Через півроку вона написала мені знову, вимагаючи того ж. Гадаю, вона хоче знову вийти заміж — за якогось кіноактора чи когось такого. На той час мої погляди щодо цього змінилися. Я надіслав їй лист у Голлівуд, в якому повідомив її про це. Не розумію, чому вона скерувала вас до мене. Ймовірно, мова про гроші.

На останніх словах його губи знову глумливо скривилися.

— Надзвичайно цікаво, — пробурмотів Пуаро. — Аж надто цікаво. Тут є щось, чого я взагалі не можу зрозуміти.

— Щодо грошей, — продовжував лорд Еджвер. — Я не прийматиму жодних фінансових умов. Дружина покинула мене за власним бажанням. Якщо вона хоче побратися з іншим, я даю їй повну свободу, але немає жодної причини, чому вона мала б отримати від мене навіть пенні, і вона не отримає.

— Про фінансові умови не йшлося.

Лорд Еджвер здивовано підняв брови.

— Джейн явно виходить заміж за багатія, — цинічно кинув він.

— Тут є щось, чого я не розумію, — промовив мій друг. Він був спантеличений, чоло вкрилося складками від напруженого мислення. — Як мені відомо, леді Еджвер не раз спілкувалася з вами через юристів.

— Так, — сухо підтвердив лорд Еджвер. — Через англійських адвокатів, американських — словом, через усіх можливих адвокатів, аж до найбільших негідників. Зрештою, як я сказав, вона написала мені особисто.

— І раніше ви відмовляли їй.

— Саме так.

— Але отримавши лист, передумали. Лорде Еджвер, чому ви передумали?

— Це не стосується листа, — різко відповів той. — Мої погляди просто змінилися, і все.

— Досить раптові зміни.

Лорд Еджвер мовчав.

— Лорде Еджвер, які обставини змусили вас змінити свою думку?

— Це особиста справа, мсьє Пуаро. Я не хочу обговорювати цю тему. Скажімо, що з часом я зрозумів переваги закінчення — пробачте за мою відвертість — принизливих стосунків. Мій другий шлюб став помилкою.

— Ваша дружина говорить те саме, — тихо зауважив Пуаро.

— Невже?

У його очах на мить з’явився дивний блиск, але одразу ж зник.

Співрозмовник підвівся, показуючи цим, що зустріч завершено, і коли ми попрощалися, він начебто трохи розслабився.

— Вибачте за перенесену зустріч, але завтра я мушу вирушити в Париж.

— Нічого. Усе чудово.

— До речі, на розпродаж предметів мистецтва. Маю на прикметі маленьку статуетку — по-своєму ідеальну, — макабричну. Але мені подобається щось зловісне, макабричне. І завжди подобалося. У мене особливий смак.

І знову та дивна посмішка. Я розглядав книжки з найближчих поличок. Серед них я помітив мемуари Казанови, томик маркіза де Сада, ще одну про тортури в середні віки.

Я згадав, як здригнулася Джейн Вілкінсон, коли розповідала про свого чоловіка. Це була не гра. То було щиро. Я замислився, що ж це за чоловік такий — Джордж Альфред Сент-Вінсент Марш, четвертий барон Еджвер.

Він попрощався з нами надзвичайно ввічливо і натиснув на дзвоник. Ми вийшли. Грецький бог у вигляді дворецького чекав на нас у холі. Я вже зачиняв двері бібліотеки за собою, коли мимоволі зазирнув усередину. Я мало не скрикнув від здивування.

Від ввічливої усмішки не залишилося й сліду. Губи оголили зуби в злісному вишкірі, очі горіли люттю і майже божевільним гнівом.

Я вже не дивувався, чому лорда Еджвера покинули обидві дружини. Але мене вразило залізне самовладання чоловіка. Витримати всю розмову з таким застиглим самовладанням, із такою байдужою ввічливістю!

Коли ми підійшли до виходу, двері праворуч відчинилися. На порозі кімнати стояла дівчина, яка, побачивши нас, трохи відсмикнулася назад.

Вона була висока, струнка, з каштановим волоссям та блідим обличчям. Її очі, темні та перелякані, на якусь мить зустрілися з моїми. Тоді, наче тінь, дівчина знову зникла у кімнаті й зачинила двері.

За мить ми вийшли на вулицю. Пуаро зупинив таксі. Ми сіли, і він сказав водієві їхати у «Савой».

— Ну, Гастінґсе, — промовив мій друг, підморгнувши, — зустріч пройшла не так, як я уявляв.

— Так, справді. Ото дивак той лорд Еджвер.

Я розповів йому, як зазирнув у кабінет перед тим, як зачинити двері, і що я там побачив. Детектив повільно та вдумливо кивав головою.

— Припускаю, що він на межі божевілля, Гастінґсе. Можу лише уявити, які в нього дивні пороки і що за машкарою крижаної байдужості він приховує глибоко вкорінені жорстокі інстинкти.

— Недарма обидві дружини покинули його.

— Маєте рацію.

— Пуаро, коли ми виходили, ви помітили дівчину — темноволосу, з блідим обличчям?

— Так, mon ami. Юна леді, перелякана і нещасна.

Його голос був сумним.

— Хто, думаєте, вона така?

— Напевно, його дочка. У нього є дочка.

— Вона здавалася такою переляканою, — повільно сказав я. — Такий будинок, мабуть, занадто понуре місце для молодої дівчини.

— Правду кажете. От ми і приїхали, mon ami. Повідомимо її світлості добрі новини.

Джейн була в своєму номері. Зателефонувавши їй, адміністратор сказав нам, що ми можемо піднятися. Портьє провів нас до дверей.

Нам відчинила охайна жіночка середнього віку в окулярах і з гладко укладеним сивим волоссям. Зі спальні пролунав хрипкий голос господині:

— Елліс, це мсьє Пуаро? Запропонуйте йому сісти. Накину на себе якесь лахміття й одразу ж виходжу.

Лахміттям Джейн Вілкінсон вважала прозорий пеньюар, який демонстрував більше, ніж приховував. Вона зайшла і нетерпляче запитала:

— Усе добре?

Пуаро підвівся і схилився над її рукою.

— Влучні слова, мадам, усе добре.

— Як… що ви маєте на увазі?

— Лорд Еджвер цілком згоден на розлучення.

— Що?

Якщо здивування на її обличчі було несправжнім, вона й справді була найвидатнішою акторкою.

— Мсьє Пуаро! Ви домоглися успіху! Одразу ж! Отак! Та ви геній. Заради Бога, як ви влаштували це?

— Мадам, я не прийматиму незаслужені компліменти. Півроку тому ваш чоловік написав вам, що передумав щодо розлучення.

— Що ви сказали? Написав мені? Куди?

— Наскільки я зрозумів, ви тоді були в Голлівуді.

— Але я не отримувала жодного листа. Мабуть, загубився. Лише подумайте, а я все обдумувала, планувала, переживала, божеволіла увесь цей час!

— У лорда Еджвера склалося враження, що ви маєте намір одружитися на акторові.

— Звичайно. Це я йому таке сказала, — вона всміхнулася, як щаслива дитина. Потім раптом на її обличчі відобразилася тривога. — Мсьє Пуаро, ви ж не розповіли йому про мене та герцога?

— Ні, ні, заспокойтеся. Я обачний. Цього ж не треба було, чи не так?

— Бачте, у нього дуже дивакувата підла натура. Мій шлюб із Мертоном міг здатися йому занадто хорошим для мене, і, звісно, він би спробував підкласти якусь свиню. Кіноактор — це інше. Хоча, хай там як, я однаково здивована. Так. Елліс, ти не здивувалася?

Я помітив, що покоївка заходила і виходила зі спальні, прибираючи різноманітний одяг, що звисав зі спинок крісел. Я здогадувався, що вона весь час слухала нашу розмову. Тепер виявилося, що Джейн повністю довіряла їй.

— Здивувалася, міледі. Відтоді, як ми його знали, його світлість, мабуть, дуже змінилися, — презирливо мовила служниця.

— Так, мабуть.

— Ви не розумієте його поведінки. Це вас спантеличує? — запитав Пуаро.

— О, так. Та не будемо перейматися цим. Чи має значення, чому він змінив свою думку, якщо він змінив її?

— Це може бути байдуже вам, мадам, та цікавить мене.

Акторка проігнорувала його.

— Головне, що я вільна, нарешті.

— Ще ні, мадам!

Вона нетерпляче глянула на бельгійця.

— Гаразд, буду вільна. Хіба це не те саме?

Пуаро дивився на неї так, наче він думав по-іншому.

— Герцог у Парижі, — сказала Джейн. — Я маю негайно телеграфувати йому. Боже мій! Його стара просто сказиться!

Мій друг підвівся:

— Мадам, я радий, що все відбулося так, як ви бажали.

— До побачення, мсьє Пуаро, і величезне дякую.

— Я нічого не зробив.

— Але принесли мені добру звістку, мсьє Пуаро. Я така вдячна. Справді.

— От і все, — сказав мені Пуаро, коли ми покинули номер. — Головне — вона! Вона не подумала, не зацікавилася, чому той лист не дійшов до неї. Ви, можливо, уже помітили, Гастінґсе, наскільки вона неймовірно кмітлива в ділових питаннях і водночас позбавлена хоч якогось інтелекту. Що ж, добрий Господь не може наділити всім.

— Хіба що Еркюля Пуаро, — хитро зазначив я.

— Насміхаєтеся, друже, — спокійно відказав співрозмовник. — Ходімо прогуляймося набережною. Хочу впорядкувати свої думки.

Я зберігав стриману тишу, поки оракул не заговорив.

— Цей лист… — знову продовжив детектив, коли ми йшли попри річку. — От що мене цікавить. Друже, існує чотири варіанти, куди він зник.

— Чотири?

— Так. Перший: його загубили на пошті. Таке трапляється, самі знаєте. Але не дуже часто. Навпаки, дуже рідко. Якби його неправильно заадресували, він би вже давно повернувся до лорда Еджвера. Ні, я схильний відкинути цей варіант, хоча, він може бути правильним.

Варіант другий: наша прекрасна леді бреше, коли каже, що ніколи не отримувала його. Це, звісно, цілком можливо. Та чарівна леді здатна на будь-яку брехню, висловлену з такою дитячою щирістю, задля своєї користі. Але я не розумію, Гастінґсе, яка в цьому користь для неї. Якщо вона знає, що він розлучиться з нею, навіщо посилати мене і просити його про це? Тут немає логіки.

Варіант третій. Лорд Еджвер бреше. І якщо хтось тут бреше, то це, мабуть, він, а не його дружина. Але я не бачу сенсу в такій брехні. Навіщо вигадувати неіснуючий лист, надісланий півроку тому? Чому просто не погодитися на мою пропозицію? Ні, я таки схильний думати, що він надіслав листа, хоча мотивів для такої різкої зміни його позиції я не можу зрозуміти.

Отож ми дійшли до четвертого варіанту: хтось приховав лист. І отут, Гастінґсе, ми ступаємо на надзвичайно цікаве поле для гіпотез, тому що листа могли приховати як в Америці, так і в Англії.

Хай би хто приховав його, та людина не хотіла, щоб шлюб розпадався. Гастінґсе, я багато віддав би, щоб знати, що стоїть за цією справою. Тут щось є, присягаюся, тут щось є.

Він замовк, а тоді повільно додав:

— Щось, про що я майже не маю уявлення.