Смерть лорда Еджвера

Розділ шостий Удова

Браян Мартін дотримав слова. Менше ніж через десять хвилин він уже приєднався до нас. Поки ми на нього чекали, Пуаро говорив про побічні речі, відмовляючись задовольняти цікавість Джеппа бодай у дрібницях.

Очевидно, новина надзвичайно засмутила актора. Його обличчя було блідим і напруженим.

— Заради Бога, мсьє Пуаро, — мовив він, протягнувши руку для вітання. — Це жахливо. Я вражений до глибини душі, та водночас я не сказав би, що здивований. Я завжди підозрював, що може статися щось таке. Пригадуєте, учора я про це говорив.

— Mais oui, mais oui[19], — підтвердив детектив. — Я чудово пам’ятаю те, що ви сказали вчора. Дозвольте познайомити вас з інспектором Джеппом, який веде справу.

Браян Мартін із докором подивився на співрозмовника.

— Я не знав, — пробурмотів він. — Ви мали б попередити мене.

Чоловік холодно кивнув до інспектора.

Він сів, стиснувши губи.

— Я не розумію, — запротестував він, — чому ви попросили мене прийти. Це взагалі не стосується мене.

— Я так не думаю, — обережно сказав Пуаро. — Якщо йдеться про вбивство, треба відкласти особисті протиріччя.

— Ні, ні. Ми з Джейн грали разом. Я добре знаю її. Чорт, ми з нею друзі.

— Однак, дізнавшись, що лорда Еджвера вбили, ви дійшли висновку, що саме вона — вбивця, — сухо зауважив детектив.

Актор стрепенувся.

— Ви хочете сказати… — Його очі, здавалося, вилізли з орбіт. — Ви маєте на увазі, що я помиляюся? Що вона тут ні до чого?

Тут утрутився Джепп.

— Заспокойтесь, містере Мартін. Це точно вона.

Молодик знову оперся на крісло.

— На мить я подумав, — пробурмотів він, — що зробив просто жахливу помилку.

— У такій справі дружба не повинна впливати на вас, — розважно сказав Пуаро.

— Саме так, але…

— Друже, ви серйозно прагнете стати на бік жінки, яка скоїла вбивство? Вбивство — найогидніший зі злочинів.

Браян Мартін зітхнув.

— Ви не розумієте. Джейн — не звичайна вбивця. Вона… вона не знає, що добре, а що погано. Чесно кажучи, вона не може нести за це відповідальність.

— Присяжні самі вирішуватимуть, — промовив Джепп.

— Нічого, нічого, — дружелюбно сказав Пуаро. — Не те, щоб ви звинуватили її. Її вже звинувачено. Ви не можете відмовитися розповісти нам те, що знаєте. Юначе, у вас є обов’язок перед суспільством.

Актор зітхнув.

— Мабуть, ви маєте рацію, — здався він. — Що вам потрібно від мене?

Детектив глянув на Джеппа.

— Ви чули, як леді Еджвер, чи краще назвімо її міс Вілкінсон, погрожувала своєму чоловікові? — запитав інспектор.

— Так, кілька разів.

— Що саме вона сказала?

— Якщо він не розлучиться з нею, вона буде змушена «прибрати» його.

— І це був не жарт?

— Ні, гадаю, вона казала це серйозно. Одного разу вона сказала, що візьме таксі, поїде до нього і вб’є його. Ви ж теж чули це, мсьє Пуаро?

Актор звернувся до мого друга по підтримку.

Той кивнув.

Джепп продовжував запитувати:

— Містере Мартін, нас проінформували, що вона хотіла розлучення, щоб одружитися з іншим. Вам відомо з ким?

Браян кивнув.

— Хто це?

— То був герцог Мертонський.

— Герцог Мертонський! Ого! — інспектор аж присвиснув. — Цілиться в непросту птаху? Кажуть, він — один із найбагатших людей Англії?

Актор кивнув аж надто понуро.

Я ніяк не міг зрозуміти поведінки Пуаро. Відкинувшись на спинку, той сидів, схрестивши пальці і ритмічно киваючи головою на знак схвалення, наче людина, яка поставила улюблену платівку в грамофон і насолоджується мелодією.

— Хіба чоловік відмовився розлучатися?

— Так, категорично.

— Ви впевнені?

— Так.

— А тепер, мій добрий Джеппе, — промовив детектив-бельгієць, знову раптово приєднуючись до розмови, — ви зрозумієте, чому я вступив у гру. Леді Еджвер попросила мене зустрітися з її чоловіком, щоб змусити його погодитися на розлучення. Ми мали зустрітися з ним сьогодні вранці.

Браян Мартін похитав головою.

— Нічого з цього не вийшло б, — упевнено заявив він. — Еджвер ніколи не погодився б.

— Гадаєте, ні? — запитав Пуаро, привітно глянувши на нього.

— Я переконаний. Джейн також у душі це розуміла. Вона не була по-справжньому впевнена, що ви досягнете успіху. Втратила надію. Цей чоловік був просто маніакальним противником ідеї розлучення.

Мій друг посміхнувся. Його очі раптом стали насичено зеленими.

— Помиляєтеся, юначе, — лагідно сказав він. — Я бачився з лордом Еджвером учора, і той погодився на розлучення.

Без сумніву, новина просто приголомшила молодого актора. Він дивився на Пуаро, і його очі мало не вилізли на лоба.

— Ви… ви бачили його вчора? — затинався він.

— О чверть на першу пополудні, — пояснив Пуаро з притаманною йому методичністю.

— І він погодився на розлучення?

— Погодився.

— Треба було одразу ж повідомити це Джейн! — закричав докірливо молодик.

— Я так і зробив, мсьє Мартіне.

— Ви повідомили їй? — вигукнули хором Мартін і Джепп.

Детектив усміхнувся.

— Мотив, здається, хиткий, еге ж? — пробурмотів він. — А тепер, мсьє Мартіне, дозвольте звернути вашу увагу на оце.

Пуаро показав йому газетну замітку.

Браян прочитав її без особливого інтересу.

— Думаєте, це алібі? — спитав він. — Гадаю, Еджвера застрелено вчора ввечері?

— Його закололи, а не застрелили, — повідомив мій друг.

Актор повільно відклав газету.

— Боюся, це нічого не змінює, — з жалем мовив він. — Джейн не ходила на ту вечерю.

— Звідки ви знаєте?

— Не пам’ятаю. Хтось сказав мені.

— Шкода, — задумливо сказав Пуаро.

Джепп із цікавістю дивився на нього.

— Я не можу вас зрозуміти, мсьє. Скидається на те, що ви не хочете, аби молоду леді звинуватили.

— Ні, ні, мій добрий Джеппе, я не такий упереджений, як ви вважаєте. Але відверто, те, як ви подаєте справу, суперечить здоровому глузду.

— Тобто, суперечить здоровому глузду? Мене тут нічого не бентежить.

Я помітив, що слова готові були зірватися з уст Пуаро, та він стримався.

— Маємо молоду жінку, яка прагне, як ви кажете, позбутися свого чоловіка. Цей пункт я не заперечую. Вона і мені про це щиро сказала. Eh bien, які кроки вона робить для цього? Вона кілька разів голосно і чітко повторює перед свідками, що роздумує про можливість убити його. Тоді, одного вечора вона виходить на вулицю, під’їжджає до його будинку, називає своє ім’я, убиває його і їде собі. Як це назвати, мій любий друже? Тут присутній якийсь здоровий глузд?

— Звичайно, це трохи по-дурному.

— По-дурному? Та це просто ідіотизм!

— Добре, — сказав Джепп, підводячись. — Коли злочинці втрачають голову, поліція від цього лише в плюсі. Мені треба повернутися в «Савой».

— Джеппе, чи можу я супроводжувати вас?

Той не заперечував, і ми вирушили. Браян Мартін неохоче розлучився з нами. Здавалося, він у стані значного нервового збудження. Він настирно прохав повідомити його про будь-який подальший розвиток подій.

— Нервовий тип, — прокоментував Джепп.

Пуаро погодився.

У «Савої» ми виявили джентльмена, у якого на чолі було написано, що він адвокат. Він щойно приїхав, і ми разом вирушили до номера Джейн. Інспектор говорив з одним зі своїх людей.

— І що? — запитав він лаконічно.

— Вона хотіла подзвонити!

— І кому телефонувала? — спитав Джепп.

— У магазин «Джейс», замовити траурний одяг.

Інспектор вилаявся під ніс. Ми зайшли в номер.

Удова, леді Еджвер, приміря́ла капелюшки перед дзеркалом. Вона була у тонкому чорно-білому вбранні. Жінка привітала усіх нас сліпучою усмішкою.

— О, мсьє Пуаро, як мило, що ви зайшли. Містере Моксон, — вона звернулася до адвоката, — я рада, що ви теж тут. Сідайте поруч і скажіть, на які запитання я можу відповісти. Отой чоловік, здається, вважає, що я вранці вийшла і вбила Джорджа.

— Учора ввечері, мадам, — виправив її Джепп.

— Ви сказали, зранку. О 10 годині.

— Я сказав о десятій вечора.

— Що ж, я ніколи не дослуховую.

— Десяту ранку пробило лише зараз, — сердито додав інспектор.

Джейн витріщила очі.

— Боже мій, — пробурмотіла вона. — Я вже багато років не вставала так рано. То ви, мабуть, приходили ще вдосвіта.

— Хвилинку, інспекторе, — пролунав солідний голос містера Моксона. — Я намагаюся зрозуміти, коли стався цей… е-е… сумний… обурливий… випадок?

— Приблизно о 10 годині вчора ввечері, сер.

— Що ж, тоді все гаразд, — різко заявила Джейн. — Я була на вечірці… Ой! — Вона прикрила рот рукою. — Можливо, я не мала цього говорити!

Її очі несміливо шукали схвалення у погляді адвоката.

— Якщо о десятій годині, леді Еджвер, ви… е-е… були на вечірці, я… е-е… не бачу причин не проінформувати інспектора про цей факт. Жодних зауваг щодо цього.

— Саме так, — погодився Джепп. — Я просто попросив вас розповісти про свої пересування минулого вечора.

— Це було не так. Ви сказали щось про десяту годину, я не зрозуміла вечора чи ранку. Та й у будь-якому разі ви страшенно шокували мене. Містере Моксон, я навіть знепритомніла.

— Розкажете про вечірку, леді Еджвер?

— Вона була у сера Монтеґ’ю Корнера, в Чизіку.

— О котрій ви пішли туди?

— Нас запрошували на о пів на дев’яту.

— То ви вийшли з готелю о…

— Приблизно о восьмій. Я заїхала на Пікаділлі, у готель «Пелас», щоб попрощатися з подругою з Америки, яка поверталася в Штати, місіс ван Дюсен. Я приїхала в Чизік за чверть дев’ята.

— Коли ви пішли?

— О пів на дванадцяту.

— Ви повернулися просто сюди?

— Так.

— На таксі?

— Ні. Власною машиною. Я орендувала її в «Даймлер».

— І ви не виходили під час вечері?

— Ну… Я…

— То ви покидали її?

То було, наче тер’єр накидається на пацюка.

— Я не знаю, про що ви. Мене покликали до телефону, коли ми вечеряли.

— Хто вам телефонував?

— Гадаю, то був якийсь поганий жарт. Хтось запитав: «Це леді Еджвер?» Я відповіла: «Так, це я». Тоді хтось розсміявся і кинув слухавку.

— Вам довелося виходити з будинку, щоб поговорити по телефону?

Джейн мала здивований вигляд.

— Звичайно, ні.

— Як довго вас не було за столом?

— Близько півтори хвилини.

Джепп просто занепав духом. Я був цілком переконаний, що він не вірить жоднісінькому її слову, та почувши розповідь жінки, він нічого не міг вдіяти, поки не підтвердить чи не спростує цю історію.

Він холодно подякував і пішов.

Ми теж зібралися йти, але акторка покликала Пуаро.

— Мсьє Пуаро, ви могли б дещо зробити для мене?

— Звичайно, мадам.

— Будь ласка, відправте телеграму герцогові в Париж. Він зупинився в «Крільйоні». Йому слід про це знати. Я не хочу надсилати телеграму сама. Гадаю, тиждень-другий мені доведеться бути невтішною вдовою.

— У телеграмі немає потреби, мадам, — м’яко сказав мій друг. — Це буде у всіх газетах.

— Ну й голова у вас! Авжеж, так і буде. Краще не телеграфувати. Я відчуваю, що зможу дотримуватися своєї ролі, оскільки все так добре склалося. Я збираюся поводитися так, як і мала б удова. З гідністю, знаєте. Я тут подумала надіслати вінок із орхідей. Вони ж найдорожчі. Мабуть, доведеться піти на похорон. Як думаєте?

— Спершу вам доведеться піти на дізнання, мадам.

— О, гадаю, ваша правда. — Вона на мить замислилася. — Мені взагалі не подобається інспектор Скотленд-Ярду. Він налякав мене до смерті, мсьє Пуаро.

— Справді?

— Здається, мені пощастило, що я таки передумала і зрештою пішла на вечерю.

Пуаро саме йшов до дверей. Зненацька, на цих словах, він обернувся.

— Що ви сказали, мадам? Ви передумали?

— Так. Я думала не їхати. Учора вдень у мене страшенно боліла голова.

Детектив ковтнув кілька разів. Здавалося, він утратив дар мови.

— Ви казали про це комусь? — нарешті запитав він.

— Так, звичайно. Нас там ціла юрма пила чай. Мене запросили на коктейльну вечірку, але я відмовилася. Сказала, що голова розколюється і я негайно їду додому, і на вечерю теж не поїду.

— Чому ж ви передумали, мадам?

— Елліс накинулася на мене. Сказала, що я не можу відмовитися. Старий сер Монтеґ’ю — впливова особа, знаєте, але й дивакуватий, легко ображається. Мені взагалі-то було байдуже. От одружуся з Мертоном і покінчу з цим усім. Але Елліс завжди обережніша. Сказала: «Ніколи не знаєш». Зрештою, я вирішила, що вона має рацію. У будь-якому разі я пішла.

— Тепер ви — боржниця Елліс, мадам, — серйозно промовив Пуаро.

— Напевно. Той інспектор, мабуть, здався?

Вона розсміялася, мій друг — ні. Він тихо сказав:

— І все-таки тут багато всього для роздумів. Так, дуже багато.

— Елліс! — покликала Джейн.

Покоївка вийшла з іншої кімнати.

— Мсьє Пуаро каже, мені пощастило, що ти змусила мене піти на ту вечерю вчора.

Елліс майже не глянула на Пуаро. У неї був понурий і несхвальний вигляд.

— Кепсько не дотримуватися своїх обіцянок, міледі, а ви так любите це робити. Люди не завжди пробачатимуть вам. І їхнє ставлення псується.

Джейн Вілкінсон узяла капелюшок, який приміряла, коли ми увійшли, і знову наділа на голову.

— Ненавиджу чорне, — сказала вона вбитим голосом. — Ніколи не одягаю його, але тепер, як зразковій удові, мені доведеться. Усі ці капелюшки просто жахливі. Зателефонуй іншому капелюшникові, Елліс. Я повинна мати хоча б якийсь вигляд.

Ми з Пуаро тихо вислизнули з кімнати.