Смерть лорда Еджвера

Розділ двадцять дев’ятий Говорить Пуаро

Наступного ранку дзвонити інспекторові Джеппу випало мені.

Його голос був доволі понурий.

— О, це ви, капітане Гастінґс? Що новенького?

Я передав йому повідомлення Пуаро.

— Зайти об одинадцятій? Гадаю, зможу. Він довідався щось, що допоможе нам у справі вбивства молодого Росса? Зізнаюся, нам потрібно хоч щось. У нас немає жодної зачіпки. Найзагадковіша справа.

— Думаю, він має дещо для вас, — відповів я нерозбірливо. — Здається, він задоволений собою, як ніколи.

— Не те, що я, скажу вам, капітане Гастінґс. Я приїду.

Наступним моїм завданням було зателефонувати Браянові Мартіну. Я переказав йому те, що мав сказати: Пуаро виявив дещо цікаве, що, на його думку, містер Мартін захоче почути. На запитання, що це таке, я відповів, що уявлення не маю. Детектив не посвятив мене в подробиці. Настала пауза.

— Гаразд, — нарешті промовив Браян. — Я прийду.

Він поклав слухавку.

Одразу після цього, на моє здивування, Пуаро зателефонував Дженні Драйвер і також попросив її зайти.

Мій друг був тихий і доволі серйозний. Я не розпитував його ні про що.

Браян Мартін з’явився першим. Він чудово почувався і був у доброму гуморі, хоча — а може, мені здалося — трохи хвилювався. Майже одразу по тому приїхала Дженні Драйвер. Здається, вона здивувалася, побачивши тут Браяна, і той поділяв її здивування.

Пуаро приніс два крісла і запропонував їм сісти. Тоді зиркнув на годинник і сказав:

— Інспектор Джепп буде тут з хвилини на хвилину.

— Інспектор Джепп? — схоже, Браян стрепенувся.

— Так. Я запросив його неофіційно, як друга.

— Розумію.

Він знову занурився в мовчання. Дженні зиркнула на нього і знову відвернулася. Цього ранку вона здавалася чимось занепокоєною.

Через мить Джепп увійшов у кімнату.

Здавалося, його трохи здивувала присутність Браяна Мартіна та Дженні Драйвер, але він не дав цього взнаки. Інспектор привітав детектива своєю типовою дотепністю.

— Що ж, мсьє Пуаро, і задля чого це все? Мабуть, маєте якусь цікаву теорію, так?

Чоловічок широко всміхнувся йому.

— Ні, ні, нічого цікавого. Просто невеличка історія — така проста, що мені соромно, бо раніше я не помічав її. Якщо дозволите, я почну з самого початку.

Джепп зітхнув і подивився на годинник.

— Якщо це не довше ніж година, — сказав він.

— Розслабтеся, — заспокоїв його Пуаро. — Це не займе стільки часу. Ви ж хочете дізнатися, хіба ні, хто вбив лорда Еджвера, хто вбив міс Адамс і хто вбив Дональда Росса?

— Мене цікавить лише останнє, — обережно мовив Джепп.

— Послухайте мене, і ви знатимете все. Бачите, я буду скромним. — Щось не схоже, недовірливо подумав я. — Я пройду весь шлях крок за кроком і покажу вам, як мене ввели в оману, як я виставився повним ідіотом, як потрібна була розмова мого друга Гастінґса і як випадкова заувага зовсім чужої людини направила мене на правильний шлях.

Він зробив паузу, прочистив горло і заговорив своїм, як я називав, «лекторським» голосом.

— Почну з вечері в «Савої». Леді Еджвер підійшла до мене і попросила про приватну бесіду. Вона хотіла позбутися чоловіка. Наприкінці нашої розмови вона, трохи нерозумно, як я тоді подумав, згадала, що могла б узяти таксі, приїхати до нього додому і вбити його власноруч. Ці слова почув містер Браян Мартін, який саме заходив у номер.

Пуаро повернувся до Браяна.

— Що? Так було, еге ж?

— Ми всі це чули, — відповів актор. — Відберни, Марш, Карлотта — всі.

— О, погоджуюся. Повністю погоджуюся. Повністю. Eh bien, я не міг забути ці слова леді Еджвер. Містер Браян Мартін прийшов сюди наступного ранку, щоб нагадати мені їх.

— Зовсім ні! — роздратовано крикнув молодик. — Я прийшов…

Пуаро стримав його жестом.

— Ви прийшли до мене під приводом того, щоб розказати малоймовірну історію про те, що за вами слідкують. Байку, в яку не повірить навіть дитина. Мабуть, ви взяли ідею з якогось фільму. Дівчина, згоду якої ви мали отримати, чоловік, якого ви впізнавали за золотим зубом. Mon ami, ніхто вже не має золотих зубів. Їх уже не роблять останнім часом, тим паче в Америці. Кожен стоматолог вам скаже. Загалом, ваша історія була абсурдною. Золотий зуб — це безнадійно застаріла частина стоматології. Уся та історія — повний абсурд! Але розказавши ту неправдоподібну байку, ви перейшли до справжньої мети свого візиту — налаштувати мене проти леді Еджвер. Точніше, ви готували ґрунт для тієї миті, коли вона вб’є свого чоловіка.

— Я не розумію, про що ви говорите, — пробурмотів Браян Мартін. Він був блідий, як смерть.

— Ви висміюєте думку про те, що лорд погодиться на розлучення! Ви думаєте, що я зустрінусь із ним наступного дня, але зустріч перенесено. Мені довелося піти до нього того самого ранку, і він погодився розлучитися. Отож у леді Еджвер більше немає мотиву для вбивства чоловіка. Ба більше, лорд повідомив мені, що написав дружині про це.

Однак леді Еджвер заявляє, що не отримувала того листа. Тоді випливає, що хтось бреше: або вона, або її чоловік — або хтось приховав листа, але хто?

Я замислився, чому Браян Мартін бере на себе клопіт приходити і розповідати мені всю цю брехню? Яка внутрішня сила керує ним? І я дійшов висновку, мсьє, що ви шалено закохані в ту леді. Лорд Еджвер повідомив мені, що його дружина хотіла одружитися з актором. Припустимо, так і було, але леді передумала. До того часу, коли приходить лист лорда, у якому той погоджується на розлучення, вона прагне одружитися з кимось іншим, не з вами! А це причина, щоб ви приховали листа.

— Я ніколи…

— За мить я дам вам можливість пояснити. А тепер послухайте мене.

У якому психічному стані ви були — розбещений кумир, який не знає відмов? На мою думку, сліпа лють, бажання помститися леді Еджвер, завдати їй якомога більше зла. А що може бути гірше, ніж коли її звинуватять у вбивстві, а може, й повісять.

— Боже мій! — вигукнув Джепп.

Пуаро обернувся до нього.

— Так, ця ідейка почала формуватися в моїй свідомості. Було дещо, що підтримувало її. У Карлотти Адамс було двоє друзів-чоловіків: капітан Марш та Браян Мартін. Отож здавалося можливим, що Браян Мартін, заможний чоловік, міг запропонувати їй той розіграш та десять тисяч доларів винагороди. Навряд чи міс Адамс повірила б, що Рональд Марш заплатить їй десять тисяч доларів. Вона знала, що йому буде надзвичайно важко зробити це. Отже, Браян Мартін був прийнятнішим рішенням.

— Але я не… Кажу вам… — слова хрипко злетіли з уст актора.

— І коли з Вашинґтона переслали текст листа міс Адамс до її сестри… Oh! la, la![67] Я дуже засмутився. Виявилося, що мої міркування були цілком неправильними. Однак пізніше я зробив відкриття. Отримавши оригінал листа, я побачив, що там відсутня сторінка. Тож той, про кого там ішлося і хто запропонував розіграш, міг бути і не капітаном Маршем.

Був іще один доказ. Під час арешту капітан Марш упевнено стверджував, що бачив, як Браян Мартін заходив у будинок. Оскільки то слова обвинуваченого, на них не звернули уваги. До того ж у мсьє Мартіна є алібі. Звичайно! Це можна було очікувати. Якщо він скоїв убивство, то мусив мати алібі.

Але алібі підтверджує лише одна людина — міс Драйвер.

— Ну то й що? — різко запитала дівчина.

— Нічого, мадемуазель, нічого, — сказав Пуаро з усмішкою. — Ба більше, того ж дня я побачив, як ви обідали з мсьє Мартіном, і невдовзі доклали зусиль, щоб підійти і спробувати переконати мене, що вашу подругу міс Адамс більше цікавив Рональд Марш, а не Браян Мартін, як вважав я.

— Це взагалі не так, — уперто наполягав кіноактор.

— Ви, можливо, й не знали про це, мсьє, — тихо вів далі детектив, — але я гадаю, це правда. Це чудово пояснює неприязнь міс Адамс до леді Еджвер. Та неприязнь була через вас. Ви розповіли їй, як вам відмовили, еге ж?

— Ну, так… я мусив комусь сказати, а вона…

— …така співчутлива. Так, вона дуже співчувала вам, я й сам помітив. Eh bien, що стається далі? Рональда Марша заарештовують. Ваш настрій одразу ж піднісся. Уся стривоженість зникає. Хоча ваш план і зазнав невдачі, оскільки в останню хвилину леді Еджвер передумує і йде на вечірку, але інший став цапом-відбувайлом, знявши із вас усі клопоти. А потім, під час званого обіду, ви почули, як Дональд Росс, той милий, але трохи нерозумний юнак, каже Гастінґсові дещо, і ви розумієте, що зовсім не в безпеці.

— Це неправда, — вигукнув актор. Піт котився його обличчям. В очах палахкотів страх. — Кажу ж вам, я нічого не чув, нічого… Я нічого не зробив.

Тієї миті, здається, сталася найбільша несподіванка того ранку.

— Це правда, — тихо підтвердив Пуаро. — Сподіваюся, тепер ви достатньо покарані за те, що приїхали до мене, Еркюля Пуаро, з отою вигаданою історією…

Ми всі ахнули. А він задумливо продовжував:

— Бачте, я показую вам усі свої помилки. Я поставив собі п’ять запитань. Гастінґс знає про них. Відповіді на три з них я знайшов. Хто приховав листа? Звісно, відповідь «Браян Мартін» чудово пасувала. Інше запитання: що ж змусило лорда так раптово змінити свою думку і погодитися на розлучення? Була у мене одна ідея. Або він хотів знову одружитися — але я не знайшов жодних доказів, що вказували б на це — або йдеться про якийсь шантаж. Лорд Еджвер був чоловіком із особливими смаками. Можливо, пролилися деякі факти про нього, і хоча вони не давали його дружині право на розлучення в Англії, вона могла скористатися ними, як важелем, погрожуючи публічним скандалом. Гадаю, саме це й сталося. Лорд Еджвер не хотів, щоб із його іменем пов’язували скандал. Він уступив, але його лють через це проявилася на обличчі в ту мить, коли він думав, що за ним не спостерігають. Це також пояснює підозріливу швидкість, з якою лорд сказав: «Це не стосується її листа», перш ніж я встиг припустити, що це могло б бути причиною.

Залишилося два запитання. Запитання про дивне пенсне у сумочці міс Адамс, яке їй не належало. І останнє: чому телефонували леді Еджвер, коли та вечеряла в Чизіку. Я ніяк не міг пов’язати мсьє Браяна Мартіна з жодним із цих запитань.

Отож я був змушений дійти висновку: або я помилявся щодо містера Мартіна, або помилявся щодо запитань. У відчаї я знову перечитав листа міс Адамс дуже уважно. І дещо знайшов! Дещо знайшов!

Самі погляньте. От. Сторінка обірвана. Нерівно, так часто буває. А тепер припустімо, що сполучник «а» у фразі «а тоді каже…» — насправді не сполучник, а частина слова, яке вказує на стать співрозмовника міс Адамс…

О! Ви вже бачите! Це слово «та». Карлотті Адамс запропонувала розіграш жінка! Я склав список жінок, пов’язаних зі справою. Окрім Джейн Вілкінсон, їх іще четверо: Джеральдін Марш, міс Керрол, міс Драйвер та герцогиня Мертонська.

З цих чотирьох мене найбільше зацікавила міс Керрол. Вона носила окуляри, була в будинку у вечір убивства, надала неточні свідчення через своє бажання звинуватити леді Еджвер, і до того ж вона — жінка надзвичайно ділова та зі сталевими нервами, що дозволило б їй скоїти такий злочин. Мотив був не дуже зрозумілий, та зрештою, вона працювала у лорда Еджвера кілька років, тому міг існувати невідомий нам мотив.

Також я не хотів повністю списувати зі справи Джеральдін Марш. Вона ненавиділа свого батька, сама мені про це розповіла. Вона невротична та надто напружена. Припустімо, що того вечора, повернувшись додому, Джеральдін навмисне заколола батька, а потім холоднокровно піднялася сходами по перли. Уявіть жах дівчини, коли вона побачила, що кузен, якого вона віддано любила, не залишився в таксі, а увійшов у будинок!

Цим можна було чудово пояснити її нервову поведінку. Але аналогічно цим можна було пояснити і її невинність та страх, що саме двоюрідний брат скоїв цей злочин. Проте було ще дещо. Золота скринька, яку знайшли у сумочці міс Адамс, мала на собі ініціал «Д.». Я чув, як Рональд Марш звертався до кузини — Діна. Також у листопаді вона була в пансіоні у Парижі й могла зустріти в місті Карлотту Адамс.

Можливо, вам здається дивним, що я додав до списку герцогиню Мертонську. Але коли вона навідала мене, я побачив у ній фанатичну людину. Вся її любов була віддана синові, і вона могла розробити план знищення жінки, яка збиралася зруйнувати життя її сина.

І нарешті міс Дженні Драйвер…

Пуаро замовк і подивився на неї. Дженні глянула на нього, схиливши голову вбік.

— І що у вас на мене? — запитала вона.

— Не так багато, мадемуазель, за винятком того, що ви подруга Браяна Мартіна і ваше прізвище починається з «Д».

— Не багато.

— Є ще щось. У вас є голова на плечах і сила духу, необхідні для скоєння такого злочину. Сумніваюся, чи інші можуть цим похизуватися.

Дівчина запалила цигарку.

— Продовжуйте, — весело сказала вона.

— Чи було алібі містера Мартіна справжнє, чи ні? Ось що я мав з’ясувати. Якщо так, що за чоловік входив у будинок за словами Рональда Марша? І раптом я дещо пригадав. Красень-дворецький дуже нагадував мсьє Мартіна. То його бачив капітан Марш. У мене одразу ж виникла версія. Згідно з нею, дворецький виявив, що його господаря вбили. Біля покійного лежав конверт із французькими банкнотами, вартістю сто фунтів. Дворецький узяв банкноти, вислизнув із будинку, залишив їх у безпечному місці, у якогось дружка-шахрая, і повернувся, відімкнувши двері за допомогою ключа лорда Еджвера. Він дочекався, щоб злочин виявила покоївка наступного ранку. Чоловік почувався у безпеці, оскільки був твердо переконаний, що леді Еджвер скоїла вбивство, а банкноти були забрані з будинку й переведені у фунти ще до того, як їхню втрату помітили. Та коли виявилося, що леді має алібі, а Скотленд-Ярд почав цікавитися його минулим, дворецький налякався і дав ногам волю.

Джепп згідливо кивнув.

— Залишилося з’ясувати питання про пенсне. Якщо воно належало міс Керрол, справа була зрозумілою. Жінка могла приховати листа, і коли узгоджувала деталі з Карлоттою Адамс чи коли зустріла її у вечір убивства, пенсне через неуважність могло опинитися в Карлоттиній сумочці.

Але виявилося, що пенсне не належало міс Керрол. Я йшов додому з Гастінґсом, трохи пригнічений, і намагався впорядкувати свої думки. А тоді сталося диво!

Спершу Гастінґс заговорив про певний порядок речей. Він згадав, що Дональд Росс був одним із тринадцяти за столом у сера Монтеґ’ю Корнера і йому довелося вставати з-за столу першому. Я тоді саме замислився про дещо інше і не надав цьому зауваженню достатньо уваги. У мене просто промайнула думка, що, правду кажучи, це було не так. Він міг підвестися першим наприкінці ввечері, але, власне, леді Еджвер встала першою, оскільки її покликали до телефону. Думаючи про неї, я пригадав одну загадку, загадку, що, на мою думку, підходила до її дещо дитячого способу мислення. Я розповів про це Гастінґсові, але його, як королеву Вікторію, цим не здивуєш. Потім я гадав, кого б розпитати детальніше про почуття мсьє Мартіна до Джейн Вілкінсон. Сама вона не розказала б мені, я це знав. А тоді, коли ми переходили дорогу, випадковий перехожий сказав просту фразу.

Він сказав своїй подрузі, що «хтось мав би запитати Елліс». У той момент мене осяяло, як усе було!

Пуаро обвів усіх поглядом.

— Так, так, пенсне, телефонний дзвінок, низенька жінка, яка замовила скриньку в Парижі. Елліс, звичайно, покоївка Джейн Вілкінсон. Я простежив за всім крок за кроком — свічки, місіс ван Дюсен, усе. Я знав!