Смерть лорда Еджвера

Розділ третій Чоловік із золотим зубом

Через кілька днів, за сніданком, Пуаро кинув мені листа, якого щойно відкрив.

— Ну, mon ami, — сказав він. — Що думаєте про це?

Записка була від лорда Еджвера, у ній холодною офіційною мовою повідомлялося про зустріч об одинадцятій годині наступного дня.

Маю зізнатися, мене це дуже здивувало. На вечері я був сприйняв слова Пуаро, як несерйозні, — у такому розслабленому оточенні — і я й не уявляв, що він насправді зробив певні кроки, щоб виконати свою обіцянку.

Мій друг, який був надзвичайно спостережливий, прочитав мої думки, і його очі засяяли.

— Так, mon ami, то було не тільки шампанське.

— Я не мав цього на увазі.

— Мали, мали… Про себе ви подумали, що бідний старий, піддавшись владі алкоголю, обіцяє те, чого не виконає, тобто не збирається виконувати. Але, мій друже, обіцянки Еркюля Пуаро — священні.

І він величаво підвівся після своїх останніх слів.

— Звісно, звісно. Я знаю, — квапливо сказав я. — Але я подумав, що ваше рішення трохи — так би мовити — піддалося впливу.

— Я не маю звички дозволяти, щоб на мої рішення «впливали», як ви сказали, Гастінґсе. Найкраще і найсухіше шампанське, навіть найспокусливіша красуня із золотистим волоссям — ніщо не вплине на Еркюля Пуаро. Ні, mon ami, я просто зацікавився, от і все.

— Любовним романом Джейн Вілкінсон?

— Не зовсім. Любовний роман, як ви його назвали — щось занадто банальне. Це — лише черговий крок до успішної кар’єри дуже вродливої жінки. Якби герцог Мертонський не мав ні титулу, ні багатства, його романтична схожість на замріяного ченця більше б не цікавила леді. Ні, Гастінґсе, мене інтригує психологічний аспект справи. Взаємозв’язок персонажів. Я радий, що маю можливість вивчити лорда Еджвера зблизька.

— То ви не очікуєте, що виконаєте свою місію?

— Pourquoi pas?[10] У кожного своє слабке місце. Не думайте, Гастінґсе, що оскільки я вивчаю справу з психологічної точки зору, я не докладу усіх зусиль, щоб виконати завдання, довірене мені. Я завжди люблю повправлятися у своїй винахідливості.

Я боявся, що розмова перейде до маленьких сірих клітинок, але, дякувати Богу, обійшлося.

— Тож ми їдемо на Ріджент-ґейт завтра об одинадцятій годині, еге ж?

— Ми? — Пуаро здивовано підняв брови.

— Але, Пуаро! — вигукнув я. — Ви ж не покинете мене. Я завжди складаю вам компанію.

— Якби це був злочин: таємничий випадок отруєння, вбивство — ті речі, що тішать вашу душу… Але простий випадок соціальної адаптації?

— Більше жодного слова, — рішуче сказав я. — Я їду.

Бельгієць тихо розсміявся, і в той момент нас повідомили про приїзд відвідувача.

На наше велике здивування, ним виявився Браян Мартін.

При денному світлі актор здавався старшим. Він досі був красенем, але то була в’януча краса. Мені спало на думку, що він, імовірно, вживає наркотики. У ньому відчувалася якась нервова напруженість, що вказувала на цю можливість.

— Доброго ранку, мсьє Пуаро, — бадьоро сказав він. — Тішить, що ви з капітаном Гастінґсом ще снідаєте о такій порі. До речі, ви, певно, зараз досить зайняті?

Пуаро привітно всміхнувся:

— Ні, — мовив він. — Наразі у мене практично немає важливих справ.

— Та ну, — засміявся Браян. — Вас не викликали в Скотленд-Ярд? Жодних делікатних справ, які ви розслідуєте для королівської сім’ї? Не можу повірити.

— Ви поєднуєте фантазію і реальність, мій друже, — сказав Пуаро, усміхаючись. — Можу вас запевнити, що на цю мить я цілком без роботи, хоча допомоги по безробіттю ще не потребую. Dieu merci[11].

— Що ж, мені пощастило, — промовив відвідувач, знову сміючись. — Можливо, ви зробите дещо для мене.

Пуаро задумливо подивився на молодика.

— У вас є справа для мене, так? — запитав детектив через хвилину чи дві.

— Ну… як сказати? І є, і нема.

Цього разу він засміявся досить нервово. Досі задумливо розглядаючи його, Пуаро вказав чоловікові на стілець. Він сів навпроти нас, бо я влаштувався біля друга.

— А тепер, — мовив Пуаро. — Розказуйте все, що знаєте.

Браян Мартін ніяк не наважувався почати розповідь.

— Проблема в тому, що я не можу розповісти стільки, скільки б хотів. — Він вагався. — Це складно. Бачте, уся історія почалася в Америці.

— В Америці? Так?

— Мою увагу привернула проста оказія. Так от, я їхав потягом, коли помітив одного типа — потворного коротуна, гладко поголеного, в окулярах та із золотим зубом.

— А! Золотий зуб!

— Саме так. У цьому головна проблема.

Детектив закивав головою.

— Я починаю розуміти. Продовжуйте!

— Так от, як і казав, я просто звернув на того чоловіка увагу. До речі, я тоді їхав до Нью-Йорка. Через півроку я був у Лос-Анджелесі і знову побачив того типа. Не знаю, як це можливо, але це сталося. Поки що нічого такого.

— Продовжуйте.

— Через місяць я випадково поїхав у Сієтл. І кого я невдовзі бачу? Старого знайомого. Тільки цього разу він відпустив бороду.

— Трохи цікавіше.

— А хіба ні? Звичайно, тоді мені й на думку не спало, що це якось пов’язано зі мною. Та коли я знову побачив його в Лос-Анджелесі без бороди, в Чикаго з вусами та іншими бровами, а потім у якомусь гірському селі, перевдягненого в бурлаку, я почав запитувати себе.

— Само собою.

— Зрештою, хоча це здається дивним, та сумнівів у мене не було. За мною, як ви здогадалися, стежили.

— Дивовижно!

— А що, ні? Пізніше я переконався в цьому. Хай куди я їхав, десь неподалік у різних маскуваннях був мій «хвіст». На щастя, завдяки золотому зубові, я завжди помічав його.

— О, із золотим зубом вам просто пощастило.

— Саме так.

— Вибачте, мсьє Мартіне, але ви ніколи не говорили з ним? Не запитували його про причини постійного стеження?

— Ні, — завагався актор. — Раз чи двічі я думав про це, але відмовився від цієї ідеї. Мені здалося, що це зробить його обережнішим і я нічого не дізнаюся. Можливо, якби вони довідалися, що я помітив його, до мене приставили б когось іншого, кого я не впізнав би.

— En effet[12], когось без такого корисного золотого зуба.

— Точно. Я можу помилятися, але так мені здається.

— Мсьє Мартіне, ви сказали «вони». Кого ви мали на увазі?

— Я просто образно висловився, для зручності. Припускаю, не знаю чому, що за цим стоять якісь туманні «вони».

— Маєте конкретну причину, щоб так вважати?

— Ні.

— Тобто, ви не маєте уявлення, хто може переслідувати вас і з якою метою?

— Ані найменшого уявлення. Хіба що…

— Continuez[13], — підбадьорив його Пуаро.

— У мене є ідея, — повільно вимовив Браян Мартін. — Пам’ятайте, це лише припущення.

— Мсьє, іноді припущення бувають дуже успішні.

— Це стосується певного випадку, що стався в Лондоні приблизно два роки тому. То був незначний випадок, але я не можу ні пояснити, ні забути його. Я часто думав про нього, намагаючись якось розібратися… І оскільки на той час я не знайшов жодного пояснення, то схиляюся до думки, чи не замішана тут певним чином справа зі стеженням, але, життям присягаюся, я не бачу причин, чому чи як.

— Може, я побачу.

— Так, але розумієте… — До молодика повернулася розгубленість. — Мені незручно розповідати вам про це… зараз. Через день чи два, сподіваюся, я зможу.

Та вимушений продовжувати під запитальним поглядом детектива, він відчайдушно повів далі:

— Розумієте, це стосується дівчини.

— Ah! parfaitement![14] Англійки?

— Так. Принаймні… А як це ви?

— Дуже просто. Ви не можете мені сказати, але сподіваєтесь, що зробите це через один-два дні. Це означає, що ви хочете отримати дозвіл молодої леді. Отож, вона в Англії. Також, вона мала б бути в Англії, поки за вами стежили — інакше ви б розшукали її ще там. Так от, оскільки вона не виїжджала з країни впродовж останніх 18 місяців, вона, мабуть, хоча й не точно, англійка. Це ж логічно, еге ж?

— Цілком. А тепер скажіть мені, мсьє Пуаро, якщо я отримаю її згоду, візьметеся за мою справу?

Запала тиша. Здавалося, Пуаро обдумував цю справу. Нарешті він запитав:

— Чому ви прийшли до мене, перш ніж прийти до неї?

— Я думав… — відвідувач вагався. — Я хотів переконати її… прояснити дещо… Тобто, щоб це прояснили ви. До чого я хилю: якщо ви розслідуватимете справу, ніщо не вийде назовні, чи не так?

— Це залежить, — спокійно сказав мій друг.

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо постане питання про злочин…

— О! Тут жодного злочину.

— Ви не знаєте напевне. Це можливо.

— Але ви зробите все для неї… Для нас?

— Так, звичайно.

Пуаро на мить замовк, а потім запитав:

— Скажіть мені, той чоловік, який стежив за вами, якого він віку?

— О, зовсім молодий, близько тридцяти.

— О! — вигукнув детектив. — Це справді дивовижно. Так, усе стає набагато цікавішим.

Я витріщився на нього. Як і Браян Мартін. Ця заувага мого друга, я впевнений, була незбагненна для обох нас. Браян зиркнув на мене, запитально піднявши брови. Я похитав головою.

— Так, — пробурмотів Пуаро. — Історія стає надто цікавою.

— Можливо, він був старшим, — нерішуче мовив відвідувач, — але я так не думаю.

— Ні, ні, переконаний, ваше спостереження доволі точне, мсьє Мартіне. Дуже цікаво. Надзвичайно цікаво.

Вражений цими таємничими словами, Браян Мартін, здавалося, не знав, що говорити далі. Він спробував перевести розмову на інше.

— Та вечеря вийшла цікавою, — сказав він. — Джейн Вілкінсон — найзарозуміліша жінка на цьому світі.

— У неї односторонній підхід, — з усмішкою мовив Пуаро. — Вона діє напролом.

— І виходить сухою з води, — додав Мартін. — Не знаю, як люди це терплять!

— Прекрасній жінці багато чого готові пробачити, мій друже, — зауважив мій друг, підморгнувши. — От був би у неї товстий кирпатий ніс, земляниста шкіра та масне волосся. Тоді… вона не виходила б сухою з води, як ви сказали.

— Гадаю, ваша правда, — здався Браян. — Але іноді я просто скаженію від цього. Хай там як, я відданий Джейн, хоча у дечому, майте на увазі, я вважаю, вона не при здоровому глузді.

— Навпаки, я сказав би, вона була собі на умі.

— Я не про те. Вона чудово дбає про свої інтереси й має виняткове почуття бізнесу. Ні, я про моральність.

— Ах, моральність!

— Джейн Вілкінсон, як кажуть, не розуміє моральних норм. Для неї не існує «добре» та «погано».

— Так, пам’ятаю, ви казали щось подібне того вечора.

— Ми щойно говорили про злочин…

— Так, друже?

— Що ж, я не здивувався б, якби Джейн скоїла злочин.

— А ви, мабуть, добре знаєте її, — задумливо пробурмотів Пуаро. — Ви часто грали разом з нею, чи не так?

— Так, гадаю, я знаю її, як свої п’ять пальців. Тому й можу уявити, як вона з легкістю вбиває когось.

— Ага! Вона запальна, так?

— Ні, ні, навпаки. Спокійна, як удав. Якщо хтось стане їй на шляху, вона просто усуне їх, не замислюючись. І її не звинуватиш, я про моральність. Вона просто вважає, що всяк, хто перешкоджає Джейн Вілкінсон, має зникнути.

У його останніх словах відчувалася якась гіркота, якої доти не було. Я почав гадати, який спогад викликав це.

— Думаєте, вона скоїла б… убивство?

Детектив уважно спостерігав за співрозмовником.

Браян глибоко зітхнув.

— Присягаюся. Мабуть, незабаром ви згадаєте мої слова… Я знаю її, розумієте. Вона вб’є так само легко, як вип’є чашку чаю вранці. Кажу вам, мсьє Пуаро.

Він підвівся.

— Так, — тихо сказав Пуаро. — Я розумію, про що ви.

— Я її знаю, — повторив Браян Мартін. — Я бачу її наскрізь.

Якусь мить він стояв, насупившись, а потім зміненим тоном промовив:

— Щодо цієї справи, мсьє Пуаро, я повідомлю вас за кілька днів. Ви ж візьметеся, так?

Мій друг мовчки дивився на нього якийсь час, а тоді відповів:

— Так, — нарешті сказав він. — Я візьмуся. Мене це зацікавило.

Він якось дивно вимовив останні слова. Я пішов провести Браяна Мартіна. У дверях той запитав мене:

— Ви зрозуміли, що він мав на увазі, коли запитав про вік переслідувача? Тобто чому це цікаво, якщо «хвосту» приблизно тридцять? Я взагалі нічого не зрозумів.

— Я теж, — зізнався я.

— Якесь безглуздя. Може, він просто грався зі мною?

— Ні, — заперечив я. — Пуаро — не такий. Відповідно, цей пункт щось важить.

— Та щоб мене, якщо я щось розумію. Радий, що і ви теж не втямили. Не люблю почуватися повним ідіотом.

Він пішов. Я повернувся до свого друга.

— Пуаро, — запитав я, — що там із віком переслідувача?

— Ви не здогадуєтеся? Бідний Гастінґс! — Він засміявся і похитав головою. — Що ви взагалі думаєте про нашу розмову?

— Даних небагато, щоб узятися за це… Важко судити. Якби ми знали більше…

— Навіть із тим, що нам відомо, хіба це не наштовхує вас на певні думки, mon ami?

Телефонний дзвінок урятував мене від сорому визнати, що у мене не з’явилося жодних гіпотез. Я підняв слухавку.

Голос був жіночий — чіткий, дзвінкий, діловий:

— Секретарка лорда Еджвера. Лорд шкодує, але мусить відмінити завтрашню зустріч із мсьє Пуаро. Він повинен терміново вирушити в Париж. Він міг би приділити мсьє Пуаро кілька хвилин сьогодні о 12 : 15, якщо це вам зручно.

Я порадився з Пуаро.

— Звичайно, друже, поїдемо сьогодні.

Я передав його слова в слухавку.

— Дуже добре, — відповів чіткий діловий голос. — О чверть на першу, сьогодні.

Секретарка поклала слухавку.