Смерть лорда Еджвера

Розділ двадцять п’ятий Званий обід

Я пригадую, що наступного дня ми пішли на званий обід до Відбернів у готелі «Клерідж».

Ні я, ні Пуаро не надто прагнули туди йти. Власне кажучи, це було вже десь шосте запрошення, яке ми отримали. Місіс Відберн була украй настирлива і любила знаменитостей. Вона дуже вперто не приймала відмови і зрештою запропонувала такі дні, коли ми просто не змогли їй відмовити. За таких умов, що швидше ми пішли і пережили б це, то краще.

Мій друг був не дуже говіркий, відколи прийшли новини з Парижа. У відповідь на мої коментарі у цій справі він завжди говорив те саме:

— У цьому є щось, чого я не можу зрозуміти.

Він кілька разів пробурмотів собі:

— Пенсне. Пенсне в Парижі. Пенсне у сумці Карлотти Адамс.

Я щиро радів, що ми йдемо на обід, бо це був привід освіжити голову.

Там був молодий Дональд Росс, який підійшов і радісно привітався зі мною. Чоловіків було більше, ніж жінок, і його посадили за стіл поруч зі мною.

Джейн Вілкінсон сиділа майже навпроти нас, а поруч, між нею та місіс Відберн, примостився молодий герцог Мертонський.

Мені здалося, і, звісно, це могло бути лише моєю здогадкою, що він почувався трохи незручно. Оточення, у якому він опинився, подумалось мені, не дуже йому подобалося. Він був дуже консервативним молодиком із трохи реакційними поглядами — персонажем, який наче через якусь прикру помилку з’явився із доби Середньовіччя. Його пристрасне захоплення надзвичайно сучасною Джейн Вілкінсон було одним із тих давніх жартів, які зіграла Природа.

Споглядаючи красу цієї акторки й беручи до уваги чарівність її витончено хрипкого голосу, яким вона видавала найбанальніші фрази, я й не сумнівався, що він не зможе встояти. Але хіба не можна звикнути до ідеальної краси та п’янкого голосу? Мені спало на думку, що навіть у цей момент промінь здорового глузду намагався розвіяти туман хмільної любові. Причиною став випадковий коментар, досить принизливий gaffe[62] з боку Джейн, що змусив мене так думати.

Хтось, я вже не пам’ятаю, хто саме, згадав у якомусь контексті про троянського принца Паріса, і тієї ж миті почувся приємний тембр голосу Джейн:

— Париж[63]? — сказала вона, не розчувши. — Ну, Париж цими днями не має жодного впливу. Лондон і Нью-Йорк відіграють тепер важливу роль.

Як це часом буває, ці слова прозвучали під час короткої паузи в розмові. На мить запанувала незручна тиша. Я почув, як праворуч від мене Дональд Росс зробив глибокий вдих. Місіс Відберн різко заговорила про російську оперу. Усі почали поспіхом щось казати одне одному. Лише Джейн незворушно дивилася то на стіл, то вгору, без найменшої думки, що вона бовкнула щось не те.

Тоді я звернув увагу на герцога. Він міцно стиснув губи, його обличчя спалахнуло, і здавалось, наче він трохи відсунувся від акторки. Він, мабуть, уявив собі, що одруження з Джейн Вілкінсон могло мати низку незручних непередбачуваних ускладнень для чоловіка з його статусом.

І як це часто буває, я сказав перше, що спало на думку, моїй сусідці ліворуч, огрядній титулованій леді, яка організовувала свята для дітей. Я пам’ятаю, що запитання було таке: «Хто ця дивакувата жінка у фіолетовому наприкінці столу?» І, звичайно, як виявилося, це була її сестра! Я, затинаючись, вибачився і повернувся, щоб поспілкуватись із Россом, який відповідав дуже коротко.

І тільки після невдачі зі співрозмовниками обабіч мене я помітив Браяна Мартіна. Він, мабуть, прийшов пізніше, бо я не бачив його перед цим.

Той сидів трохи далі за столом з мого боку, захоплено розмовляючи з якоюсь гарненькою білявкою.

Пройшло трохи часу, відколи я востаннє бачив його так близько, і мене вразило те, що він мав набагато кращий вигляд. Худорлявість практично зникла. Він наче помолодшав і загалом був здоровішим. Він сміявся і жартував зі своєю співрозмовницею і, здавалося, перебував у відмінному настрої.

У мене не було часу спостерігати за ним далі, тому що моя огрядна сусідка, прийнявши вибачення, граційно дозволила мені послухати довгий монолог про красу свят для дітей, які вона організовувала на благодійній основі.

Пуаро змушений був піти раніше, оскільки у нього була зустріч. Детектив розслідував дивне зникнення черевиків посла і домовився про зустріч о пів на третю. Він попросив мене попрощатися за нього з місіс Відберн. Поки я чекав, щоб це зробити, — а це було непросто, адже її оточили друзі, щоб на прощання сказати різні «приємності» — хтось торкнувся мого плеча.

Це був молодий Росс.

— А мсьє Пуаро ще тут? Я хотів поговорити з ним.

Я пояснив, що той щойно пішов.

Росс здавався розгубленим. Я уважніше придивився до нього і побачив, що той чимось засмучений. Був блідий і напружений, а в його очах застиг дивний незрозумілий погляд.

— Ви хотіли побачити особисто його? — запитав я.

Він повільно відповів:

— Я… я не знаю.

Відповідь була такою незвичною, що я від подиву витріщився на нього. Росс почервонів.

— Знаю, що це може здатися смішним, але правда в тому, що сталося щось досить дивне, щось, чого я не можу зрозуміти, тому я хотів би порадитись із мсьє Пуаро. Розумієте, я не знаю, що робити… і не хотів би турбувати його, але…

Юнак був такий спантеличений і невеселий, що я поспішив обнадіяти його.

— Пуаро пішов на заплановану зустріч, — мовив я. — Але має повернутися до п’ятої. Чому б вам не зателефонувати йому або прийти і зустрітись із ним?

— Дякую. Знаєте, гадаю, я так і зроблю. О п’ятій?

— Краще спершу зателефонуйте і переконайтеся перед тим, як прийти, — порадив я.

— Гаразд. Я так і зроблю. Дякую, Гастінґсе. Розумієте, я думаю, що це могло б… просто могло б… бути дуже важливим.

Я кивнув і знову повернувся в той бік, де місіс Відберн розсипалася теплими словами до своїх гостей і тиснула їм руки.

Попрощавшись із нею, я попрямував до виходу, і тоді хтось узяв мене під руку.

— Не залишайте мене, — почув я веселий голос.

Це була Дженні Драйвер, до речі, вона мала надзвичайно вишуканий вигляд.

— Добридень, — привітався я. — Звідки ви з’явилися?

— Сиділа за сусіднім столиком.

— Я вас не бачив. Як справи?

— Процвітають, дякую.

— Тарілки для супу добре продаються?

— З тарілками для супу, як ви грубо їх називаєте, справи дуже добре. Коли вони всім набриднуть, доведеться вигадати щось інше. Наприклад, бульбашку, яка буде кріпитись до чола за допомогою пір’їни.

— У вас немає совісті, — сказав я.

— Зовсім ні. Хтось має виступити на захист страусів. Вони зараз безробітні.

Дженні засміялася і відійшла.

— До побачення. У другій половині дня мене не буде, прокатаюсь у справах за місто.

— Чудова ідея, — схвально відгукнувся я. — Сьогодні у Лондоні страшенно душно.

Я повільно пройшовся парком і повернувся додому близько четвертої години. Пуаро ще не прийшов. Була вже за двадцять п’ята, коли той повернувся. Друг підморгнув мені і явно був у гарному настрої.

— Усе зрозуміло, Голмсе, — зауважив я. — Я бачу, ви знайшли черевики посла.

— Ця справа була пов’язана з контрабандою кокаїну. Дуже винахідливо. Останню годину я провів у жіночому салоні краси. Там була дівчина із каштановим волоссям, яка одразу захопила б ваше чутливе серце.

У Пуаро було незмінне враження, що я відчував особливу слабкість до каштанового волосся. Я не мав наміру сперечатися про це.

Задзвонив телефон.

— Мабуть, це Дональд Росс, — сказав я, прямуючи до телефону.

— Дональд Росс?

— Так. Юнак, якого ми зустріли у Чизіку. Він хотів побачитися з вами у якійсь справі.

Я підняв слухавку.

— Вітаю. Це капітан Гастінґс.

Це справді був Росс:

— О, це ви, Гастінґсе? Мсьє Пуаро вже повернувся?

— Так, він зараз тут. Ви хочете поговорити з ним чи зайдете, щоб зустрітись?

— Це не щось особливе. Я можу сказати йому і по телефону.

— Гаразд. Зачекайте хвильку.

Пуаро підійшов і взяв слухавку. Я був так близько, що міг віддалено чути Россів голос.

— Це мсьє Пуаро? — Голос був нетерплячий і схвильований.

— Так, це я.

— Дивіться, я не хочу вас турбувати, але є дещо, що мені здається трохи дивним. Це стосується смерті лорда Еджвера.

Я побачив, як мій друг напружився.

— Продовжуйте, продовжуйте.

— Вам це може здатися дурницею…

— Ні, ні. Скажіть мені, в чім річ.

— Згадка про Париж спровокувала мене. Розумієте… — Зі слухавки пролунав слабкий звук дзвінка. — Хвилинку, — сказав Росс.

Було чутно, як слухавку відклали. Ми чекали… Пуаро зі слухавкою в руці, а я біля нього.

Кажу вам, ми чекали…

Минуло дві хвилини, потім три, чотири, п’ять хвилин.

Пуаро неспокійно топтався з ноги на ногу. Він подивився на годинник, потім опустив і підняв гачок слухавки і подзвонив на телефонну станцію. Після цього повернувся до мене.

— Слухавка на тому боці лінії досі відкладена, але ніхто не відповідає. Вони не можуть додзвонитися. Гастінґсе, швидко знайдіть адресу Росса у телефонній книзі. Нам негайно треба до нього!