Смерть лорда Еджвера

Розділ двадцять сьомий Щодо пенсне

А за хвилину його настрій змінився. Він схопився на ноги.

Я теж зірвався з місця, цілком не розуміючи, що відбувається, але готовий допомогти.

— Ми візьмемо таксі. Зараз дев’ята. Не надто пізно для візиту.

Я кинувся за ним вниз сходами.

— Кого ми відвідуватимемо?

— Ми їдемо на Ріджент-ґейт.

Я вирішив, що краще прикусити язика. Пуаро явно не мав настрою відповідати на запитання. Та я помітив, що він був дуже схвильований. Коли ми сиділи в таксі, він нервово постукував пальцями по колінах, що було зовсім не схоже на його звичну спокійність.

У думках я прокручував слово за словом лист Карлотти Адамс до її сестри. На той час я знав його майже напам’ять. Я постійно повторював слова Пуаро про вирвану сторінку.

Але це не допомогло. На мою думку, вони не мали жодного сенсу. Навіщо комусь виривати сторінку? Ні, я не розумів цього.

На Ріджент-ґейт двері нам відчинив новий дворецький. Детектив запитав, чи прийме нас міс Керрол, і коли ми піднімалися сходами за дворецьким, я, мабуть, уп’ятнадцяте подумав про те, куди ж дівся «грецький бог». Поліція й досі не знайшла його слідів. Тілом раптом пройшов мороз, коли я подумав, що він, імовірно, теж був мертвий…

Поява міс Керрол, енергійної, охайної та надзвичайно розважливої, відірвала мене від тих неймовірних домислів. Без сумніву, вона була здивована візитом Пуаро.

— Я радий, що ви досі тут, мадемуазель, — сказав мій друг, схилившись над її рукою, — я боявся, що ви вже покинули будинок.

— Джеральдін і чути про це не хотіла, — пояснила міс Керрол. — Впросила мене залишитися. Та й справді, в такий час бідолашці потрібен хоч хтось. Їй не потрібно нічого, окрім когось, хто захистив би її від зла. А я, запевняю вас, можу стати чудовим буфером, коли потрібно.

Її уста склалися в сувору лінію. Я відчув, що вона швидко розбирається з репортерами та іншими мисливцями за новинами.

— Мадемуазель, для мене ви завжди були взірцем цілеспрямованості. Я надзвичайно ціную цю рису. Це рідкість. А от мадемуазель Марш, здається, не така практична.

— Вона — мрійниця, — мовила міс Керрол. — Цілковито непрактична, завжди такою була. Пощастило, що їй не треба заробляти на хліб.

— Так, справді.

— Але, гадаю, ви завітали сюди не обговорювати практичність чи непрактичність людей. Що я можу зробити для вас, мсьє Пуаро?

На мою думку, детективу не сподобалася прямота, з якою його змусили перейти до суті візиту. Він був прихильником більш ухильного підходу. З міс Керрол таке було нездійсненно. Вона підозріло дивилася на нього крізь товсті скельця.

— Є кілька питань, щодо яких мені необхідна точна інформація. Я знаю, міс Керрол, що можу довіряти вашій пам’яті.

— Інакше яка була б із мене користь, як із секретарки, — кинула міс Керрол похмуро.

— Лорд Еджвер був у Парижі минулого листопада?

— Так.

— Можете пригадати дату його поїздки?

— Треба поглянути.

Вона підвелася, відімкнула шухляду, витягла невеличкий переплетений записник, прогортала кілька сторінок і зрештою оголосила:

— Лорд Еджвер виїхав у Париж третього листопада і повернувся сьомого. Він також їхав туди двадцять дев’ятого листопада і повернувся четвертого грудня. Ще щось?

— Так. Із якою метою він їхав туди?

— Спершу хотів оглянути деякі статуетки, які збирався купити. Їх пізніше мали виставити на аукціон. Удруге, наскільки мені відомо, він не мав конкретної мети.

— Чи мадемуазель Марш супроводжувала батька в цих поїздках?

— Вона ніколи не супроводжувала свого батька, мсьє Пуаро. Лорд Еджвер ніколи навіть не думав про таке. Тоді вона була в Парижі, в пансіоні при жіночому монастирі, але не думаю, що батько відвідував її чи вивозив на прогулянку. Якщо це так — мене б це дуже здивувало.

— А самі ви їздили з ним?

— Ні.

Секретарка з цікавістю дивилася на чоловічка, а потім різко запитала:

— Чому ви ставите мені всі ці запитання, мсьє Пуаро? Яка їхня мета?

Той не відповів, але продовжив:

— Міс Марш дуже ніжно ставиться до свого двоюрідного брата, чи не так?

— Мсьє Пуаро, я справді не розумію, яке вам до цього діло.

— Ви знали, що вона днями відвідала мене?

— Ні, не знала, — здавалося, вона стривожилася. — Що вона говорила?

— Вона сказала, — хоча і не напряму, — що дуже ніжно ставиться до свого двоюрідного брата.

— Тоді чому ви питали мене?

— Тому що хотів дізнатися вашу думку.

Цього разу міс Керрол вирішила відповісти:

— Вона аж занадто прив’язана до нього. І завжди була.

— Здається, теперішній лорд Еджвер вам не до вподоби.

— Я такого не казала. Я просто не хочу мати з ним справ, от і все. Він несерйозний. Хоча в ньому є щось приємне, не заперечуватиму. Він може заговорити вас. Однак я хотіла б побачити, як Джеральдін зацікавиться кимось із сильнішим характером.

— Кимось, як герцог Мертонський?

— Я не знаю герцога. Хай там як, він, здається, серйозно ставиться до обов’язків свого соціального статусу. Але він упадає за тією жінкою… тією безцінною Джейн Вілкінсон.

— Його мати…

— О, наважуся стверджувати, що його мати хотіла б, щоб він побрався з Джеральдін. Але що можуть удіяти матері? Сини ніколи не хочуть одружуватися з дівчатами, які до вподоби матерям.

— Як гадаєте, а кузен міс Марш відповідає на її почуття?

— Це не має значення в його теперішній ситуації.

— То ви переконані, що його засудять?

— Ні, звичайно. Я не думаю, що це зробив він.

— Та все ж таки його можуть засудити?

Міс Керрол не відповіла.

— Я більше вас не затримуватиму. — Пуаро підвівся. — До речі, ви знали Карлотту Адамс?

— Бачила її виступ. Дуже талановито.

— Так, вона була талановита. — Він ніби занурився в свої думки. — Ой! Я виклав свої рукавички.

Він потягнувся, щоб узяти їх зі столу, куди поклав раніше, та манжета зачепила ланцюжок пенсне міс Керрол і різко смикнула його. Мій друг підняв пенсне і рукавички, збентежено перепрошуючи.

— Ще раз перепрошую, що потурбував вас, — закінчував розмову він. — Я просто подумав, що, можливо, існує якась підказка щодо суперечки лорда Еджвера з однією людиною торік. Тому і розпитував про Париж. Марна надія, боюся, але мадемуазель здавалася настільки впевненою, що її кузен не вчиняв того злочину. Надзвичайно впевненою. Що ж, добраніч, мадемуазель, і безмежно перепрошую, що потурбував вас.

Ми вже були біля виходу, коли нас знову окликнув голос міс Керрол:

— Мсьє Пуаро, це не мої окуляри. Я нічого крізь них не бачу.

— Comment? — Пуаро вражено витріщився на неї. Раптом його обличчя розтяглося в усмішці. — Який же я дурень! Мої власні окуляри випали, коли я нахилився, щоб підняти рукавички та ваші окуляри. Я сплутав їх. Бачте, вони такі схожі.

Обмінявшись окулярами та усмішками з міс Керрол, ми з Пуаро пішли.

— Пуаро, — сказав я, коли ми опинилися на вулиці, — ви ж не носите окулярів.

Він привітно всміхнувся мені.

— Як проникливо! Як швидко ви це зрозуміли.

— То було пенсне з сумочки Карлотти Адамс?

— Саме так.

— Чому ви подумали, що воно може належати міс Керрол?

Мій друг знизав плечима.

— Вона — єдина людина, пов’язана зі справою, яка носить окуляри.

— Але вони не її, — задумливо сказав я.

— Це її слова.

— Ви старий підозріливий чортяка!

— Зовсім ні, не зовсім. Можливо, вона сказала правду. Я навіть упевнений, що вона сказала правду. Інакше, сумніваюся, що вона помітила б заміну. Я зробив це дуже вправно, друже.

Ми йшли вулицею, куди очі ведуть. Я запропонував узяти таксі, але Пуаро похитав головою.

— Мені потрібно подумати, друже. Прогулянка піде мені на користь.

Я нічого на це не відповів. Вечір був спекотний, і я не квапився повертатися додому.

— То ваші запитання про Париж були просто прикриттям? — поцікавився я.

— Не зовсім.

— Ми й досі не розгадали таємницю ініціала «Д.», — задумливо промовив я. — Дивно, що ніхто із пов’язаних зі справою людей не має ініціала «Д.», окрім… — так, це дивно, — окрім Дональда Росса! А він мертвий.

— Так, — понуро погодився детектив. — Він мертвий.

Я пригадав той вечір, коли ми втрьох прогулювалися ввечері. Я згадав ще дещо і різко вдихнув.

— Заради бога, Пуаро. — сказав я. — Пригадуєте?

— Пригадую що, мій друже?

— Коли Росс згадав, що за столом було тринадцятеро людей. І що він першим підвівся.

Пуаро не відповів. Я почувався трохи ніяково, як завжди буває, коли підтверджується якийсь забобон.

— Дивно, — тихо сказав я. — Ви маєте визнати, що це дивно.

— Га?

— Я сказав, що це дивно — щодо Росса і числа тринадцять. Пуаро, як ви гадаєте?

На моє велике здивування, і, маю визнати, невдоволення, чоловічок раптом затрясся зі сміху. Він аж заливався сміхом. Щось, очевидно, надзвичайно розвеселило його.

— Якого чорта ви так смієтеся? — різко запитав я.

— О, о! — мій друг аж задихався. — Нічого. Просто пригадав загадку, яку нещодавно почув. Я розкажу вам. Що має дві лапи, пір’я і гавкає, мов собака?

— Курка, звичайно, — знуджено сказав я. — Я ще в дитинстві таке чув.

— Ви занадто добре освічені, Гастінґсе. Ви мали б відповісти мені: «Я не знаю». Тоді я сказав би: «Курка», а ви сказали б: «Але курка не гавкає, як собака», на що я відповів би: «О, я додав це, щоб ускладнити загадку». Чи можна припустити, Гастінґсе, що літеру «Д» теж можна пояснити схожим чином?

— Яке безглуздя!

— Так, для більшості людей це так. А для декого — ні. Якби можна було запитати когось…

Ми саме проходили повз кінотеатр. Люди саме виходили звідти, обговорюючи власні проблеми, слуг, друзів протилежної статі, і лише дехто згадував фільм, який вони щойно переглядали.

З групою людей ми перейшли Юстон-роуд.

— Мені так сподобалось, — зітхнула якась дівчина. — Гадаю, Браян Мартін зіграв чудово. Я не пропустила жодного його фільму. Як він скакав тими скелями, щоб вчасно привезти документи!

Її супутник був не настільки захоплений.

— Ідіотська історія. Якби ж їм лишень стало клепки одразу розпитати Елліс. Чому ж ніхто не додумався до цього…

Решту я не розчув. Дійшовши до тротуару, я обернувся і побачив Пуаро, що стояв просто посеред вулиці, а з різних сторін на нього рухалися два автобуси. Інстинктивно я затулив очі руками. Почувся писк гальм та кілька непристойних водійських висловів. Не втрачаючи ні на мить гідності, мій друг дійшов до узбіччя. Він нагадував сновиду.

— Пуаро, — запитав я, — ви збожеволіли?

— Ні, mon ami. Просто… до мене дійшло. Саме в той момент.

— У біса неслушний момент, — зазначив я. — І він міг би стати вашою останньою миттю життя.

— Не має значення. Ой, mon ami, я був сліпий, глухий і дурний! Тепер я знаю відповіді на всі запитання — на всі п’ять! Так, мені все зрозуміло… Як просто, Боже, як по-дитячому просто…