Смерть лорда Еджвера

Розділ вісімнадцятий Інший чоловік

Я пропоную не описувати дізнання ані у справі лорда Еджвера, ані Карлотти Адамс. У справі акторки вердикт був такий: смерть від нещасного випадку. У справі лорда розгляд було відкладено; лише заслухали докази опізнання та медичний висновок. Аналіз шлунка показав, що смерть настала не менше ніж за годину після вечері, можливо, упродовж наступної години. Десь між десятою і одинадцятою годиною, ймовірніше, ближче до десятої.

Жоден із фактів, які стосувалися Карлоттиного перевтілення у Джейн Вілкінсон, не виплив. Газети надрукували прикмети втікача-дворецького, і загальне враження було, що саме дворецький і є злочинцем. Його розповідь про візит Джейн Вілкінсон сприймалася як нахабна фальсифікація. Про аналогічні свідчення секретарки не згадували. Про вбивство писали у всіх газетах, але суттєвої інформації було мало.

А тим часом, як мені було відомо, Джепп активно працював. Мене трохи дратувало, що Пуаро обрав таку інертну позицію. У мене закралася підозра, що це пов’язано з наближенням старості, і вже не вперше. Мій друг шукав виправдання, які не здавалися мені достатньо переконливими.

— У моєму віці потрібно берегтися, — пояснив він.

— Але, Пуаро, мій дорогий друже, ви не повинні думати про себе, як про старого, — обурився я.

Я відчував, що йому потрібна підтримка. Лікування навіюванням — це, наскільки мені відомо, сучасна методика.

— Ви такі ж енергійні, як і завжди, — щиро сказав я. — Пуаро, ви в самому розквіті сил. На вершині своєї наснаги. Якби ви лишень вийшли з дому, то одразу б вирішили цю загадку.

Детектив відповів, що вважає за краще вирішити її, сидячи вдома.

— Пуаро, але ви не можете цього зробити.

— Це не зовсім правда.

— Я хочу сказати, що ми нічого не робимо! Джепп робить усе.

— Це чудово мене влаштовує.

— Мене це взагалі не влаштовує. Я хочу, щоб ви щось робили.

— Я теж.

— Що ви робите?

— Чекаю.

— На що?

— Pour que mon chien de chasse me rapporte le gibier[47], — відповів Пуаро і підморгнув.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі Джеппа. Навіщо утримувати собаку і гавкати самому? Джепп принесе нам результати тієї фізичної енергії, якою ви захоплюєтеся. У його розпорядженні є різноманітні засоби, яких у мене немає. Дуже скоро у нього для нас будуть новини, я в цьому не сумніваюся.

І справді, завдяки своїй наполегливості інспектор потроху збирав матеріал. З Парижа він повернувся ні з чим, але за кілька днів прийшов до нас задоволений собою.

— Це повільна робота, — визнав він. — Але нарешті у нас щось є.

— Вітаю вас, мій друже. Що сталося?

— Я довідався, що того вечора о дев’ятій годині світлокоса дівчина здала на зберігання портфель у камеру схову в Юстоні. Коли показали портфель міс Адамс, працівник підтвердив, що це він. Це американський портфель, і він трохи відрізняється.

— Ах! Юстон. Так, найближчий до Ріджент-ґейт вокзал. Безсумнівно, вона поїхала туди, нафарбувалася в туалеті, а потім залишила валізу. Коли її забрали?

— О пів на одинадцяту. Службовець каже, що забрала та ж леді. — Пуаро кивнув. — І я натрапив на дещо інше. У мене є підстави вважати, що Карлотта Адамс була в «Лайонз-Корнер-гаус» на Стренді об одинадцятій годині.

— Ах! C’est très bien ça![48] Як ви про це дізналися?

— Ну, насправді випадково. Бачте, в газетах була згадка про маленьку золоту скриньку з рубіновими ініціалами. Якийсь репортер написав про це — він робив статтю про вживання наркотиків молодими акторками. Недільна романтика. Фатальна маленька золота скринька зі смертоносним вмістом — і зворушлива постать молодої дівчини, перед якою відкритий увесь світ! І розмірковування, як і де вона провела свій останній вечір, як вона почувалася, і так далі і таке подібне.

Ну, здається, офіціантка з «Корнер-гаусу» прочитала це і згадала, що леді, яку вона обслуговувала того вечора, тримала в руках таку скриньку. Вона згадала, що на ній були ініціали «К. А.» І вона розхвилювалась і почала розповідати про це усім своїм друзям — а раптом газети щось дадуть їй за це?

Невдовзі про це дізнався молодий журналіст, тож у сьогоднішній «Івнінґ Шрік» буде хороша слізлива стаття. Останні години талановитої акторки. Очікування на чоловіка, який так і не прийшов — і хороший шматок про інтуїцію офіціантки, яка відчула, що з її сестрою по крові щось не так. Мсьє Пуаро, ви ж знаєте, що це буде за писанина?

— І як ви так швидко про це дізналися?

— О! Ну, ми в дуже хороших стосунках з «Івнінґ Шрік». Я дізнався про це, коли особливо метикуватий молодик спробував вивідати в мене новини про дещо інше. Тож я одразу помчав у «Корнер-гаус».

Так, саме так усе і повинно робитися. Мені стало жаль Пуаро. Ось Джепп із новинами з перших уст — хоча цілком можливо, тут відсутні цінні деталі, а от мій друг безтурботно задовольняється не надто свіжими новинами.

— Я зустрічався з тією дівчиною, тож не думаю, що можуть бути якісь сумніви. Вона не змогла впізнати фотографію Карлотти Адамс, але потім сказала, що не роздивилася обличчя тієї леді детально. Ще вона сказала, що та леді була молода, темнокоса і струнка, а також дуже добре одягнена. На ній був один із нових капелюшків. О, якби жінки трохи більше дивилися на обличчя і трохи менше на капелюшки.

— Обличчя міс Адамс не просто розгледіти, — заперечив Пуаро. — Воно ставало різним, змінювалося, мов рідина.

— Гадаю, ви маєте рацію. Я про це не думав. Леді була одягнена в чорне, як сказала дівчина, і у неї з собою був портфель-дипломат. Дівчина це зауважила, оскільки їй здалося дивним, що така добре одягнена леді носить із собою такий портфель. Вона замовила омлет і каву, але дівчина думає, що вона просто вбивала час і на когось чекала. Леді мала наручний годинник і постійно дивилася на нього. Коли офіціантка підійшла, щоб дати їй рахунок, то помітила скриньку. Леді витягла її з сумочки, поставила на стіл і дивилась на неї. Вона відкривала і закривала кришечку. Мрійливо всміхалася. Дівчина роздивилася скриньку, тому що вона була така прекрасна. «Я теж хотіла б мати золоту скриньку з рубіновими ініціалами на ній!» — сказала вона.

Мабуть, сплативши рахунок, міс Адамс ще якийсь час там сиділа. Потім, нарешті, вона ще раз подивилася на годинник, здалася і пішла.

Пуаро насупився.

— Це було rendezvous[49], — пробурмотів він. — Rendezvous з кимось, хто не прийшов. Цікаво, пізніше Карлотта Адамс зустрілася з тією людиною? Чи не зустрілася, пішла додому і спробувала зателефонувати їй? О, як шкода, що я цього не знаю! Як шкода…

— Мсьє Пуаро, це ваша теорія. Таємничий «чоловік-за-кулісами». Цей «чоловік-за-кулісами» — міф. Я не кажу, що дівчина ні на кого не чекала — це можливо. Можливо, вона домовилася про зустріч, щоб побачитися з кимось після того, як справа з його світлістю була б успішно вирішена. Ну, ми знаємо, що трапилося. Вона втратила голову і заколола лорда ножем. Але вона не з тих, хто надовго втрачає голову. На вокзалі Карлотта змінює зовнішність, бере валізу, йде на rendezvous, а потім у неї настає те, що називають «реакцією». Дівчину охоплює жах від скоєного. І коли її друг не приходить, це її добиває. Можливо, це хтось, хто знав, що того вечора вона збиралася на Ріджент-ґейт. Вона відчуває, що гра скінчилася. Тож дістає маленьку скриньку з вероналом. Передозування, і все закінчиться. У будь-якому разі її не повісять. Це зрозуміло так само, як і те, що у вас на обличчі ніс.

Рука мого друга невпевнено потяглася до носа, потім його пальці опустилися на вуса. Він із гордим виразом ніжно їх погладив.

— Нема жодних ознак існування загадкового «чоловіка-за-кулісами», — уперто наполягав Джепп. — У мене немає доказів зв’язку між нею та його світлістю, але вони будуть — це тільки питання часу. Маю визнати, я розчарований щодо Парижа, але дев’ять місяців тому — це доволі давно. Моя людина робить там запити. Щось може ще прояснитися. Здогадуюся, ви так не думаєте. Ви вперті на всю голову, самі знаєте.

— Спершу ви образили мого носа, а тепер мою голову!

— Це мовний зворот, — заспокійливо сказав інспектор. — Не ображайтеся.

— Відповідь на це, — вставив я, — така: «не ображаюся».

Пуаро спантеличено позирав то на мене, то на Джеппа.

— Будуть якісь накази? — грайливо поцікавився інспектор, уже на порозі.

Мій друг вибачливо йому всміхнувся.

— Наказів немає. Пропозиція — є.

— Ну і яка? Кажіть.

— Пропозиція обійти всі таксі. Знайти того, хто у вечір убивства взяв пасажира — або, ймовірніше, двох пасажирів — так, двох пасажирів — від району Ковент-Ґарден до Ріджент-ґейт. Це було, мабуть, десь за двадцять хвилин до одинадцятої.

Джепп пильно подивився. У нього був погляд розумного тер’єра.

— А що, це ідея, еге ж? — сказав він. — Добре, я це зроблю. В будь-якому разі це не зашкодить, а ви іноді знаєте, про що кажете.

Не встиг він піти, як Пуаро підвівся і заходився енергійно чистити свого капелюха.

— Мій друже, нічого мене не питайте. Краще принесіть мені бензину. Вранці шматочок омлету впав мені на жилет.

Я приніс.

— Цього разу, — сказав я, — не думаю, що мені потрібно щось запитувати. Це здається досить очевидним. Але як гадаєте, це справді так?

— Mon ami, на даний момент я зайнятий виключно своїм одягом. Ви пробачите, якщо я скажу, що ваша краватка мені не подобається.

— Це гарна краватка, — заперечив я.

— Можливо, колись була. Відчувається, що вона така ж стара, як і я, на що ви досить люб’язно звернули мою увагу. Благаю вас, візьміть іншу, а також почистіть свій правий рукав.

— Ми йдемо до короля Ґеорґа? — саркастично запитав я.

— Ні. Але сьогодні вранці я побачив у газеті, що герцог Мертонський повернувся в Мертон-гаус. Наскільки я розумію, він елітний англійський аристократ. Хочу виказати йому своє шанування.

Соціалістом Пуаро точно не був.

— Чому ми їдемо до герцога Мертонського?

— Я хочу зустрітися з ним.

Це було все, що я зумів витягнути з нього. Коли моє вбрання нарешті було достатньо гарним, щоб задовольнити критичне око Пуаро, ми вирушили.

У Мертон-гаусі лакей запитав мого друга, чи йому призначена зустріч. Той відповів, що ні. Лакей узяв візитку і незабаром повернувся й повідомив, що його світлість дуже шкодує, але сьогодні вранці він дуже зайнятий. Пуаро відразу ж сів у крісло.

— Très bien[50], — сказав він. — Я почекаю. Якщо треба буде, чекатиму кілька годин.

Однак у цьому не було необхідності. Ймовірно, щоб якомога швидше позбутися настирливого гостя, Пуаро запросили зустрітися з джентльменом, якого він так прагнув побачити.

Герцогові було близько двадцяти семи років. Його вигляд не вражав, чоловік був надто худий і хворобливий. Він мав тонке волосся незрозумілого кольору, що почало випадати біля скронь, невеликі озлоблені вуста та невиразні мрійливі очі. В кімнаті було кілька розп’ять і різні твори мистецтва на релігійну тематику. На широкій книжковій полиці не було нічого, крім богословських праць. Цей чоловік значно більше скидався на недолугого молодого галантерейника, аніж на герцога. Він, наскільки мені було відомо, отримав домашню освіту, оскільки був дуже слабкою дитиною. Це був чоловік, який з першого погляду закохався у Джейн Вілкінсон! Це було надзвичайно неймовірно. Він був педантичний і зустрів нас дуже ввічливо.

— Ви, напевно, знаєте моє ім’я, — почав було Пуаро.

— Воно мені незнайоме.

— Я вивчаю психологію злочинів.

Герцог мовчав. Він сидів за письмовим столом, перед ним лежав незакінчений лист. Він нетерпляче постукував ручкою по столу.

— З якого приводу ви хотіли зі мною зустрітися? — холодно запитав він.

Детектив сидів навпроти нього, спиною до вікна. Герцог сидів лицем до світла.

— Зараз я займаюся розслідуванням обставин, пов’язаних зі смертю лорда Еджвера.

Жоден м’яз на стомленому, проте наполегливому обличчі аристократа не здригнувся.

— Справді? Я не був із ним знайомий.

— Але ви, гадаю, знайомі з його дружиною — з міс Джейн Вілкінсон, чи не так?

— Так.

— Ви знаєте, що у неї був серйозний мотив бажати чоловікової смерті.

— Нічого такого я не знаю.

— Ваша світлосте, дозвольте вас прямо запитати. Ви незабаром збираєтеся одружитися з міс Джейн Вілкінсон?

— Коли я з кимось заручуся, про це буде оголошено в газетах. Я вважаю ваше запитання зухвалим. — Він підвівся. — На все добре!

Пуаро також звівся на ноги. Він зніяковів. Опустив голову. Пробелькотів:

— Я не маю на увазі… Я… Je vous demande pardon[51]…

— На все добре, — трохи голосніше повторив герцог.

Цього разу мій друг здався. Він махнув рукою від безвиході, й ми пішли. Це був ганебний вихід. Мені було досить шкода Пуаро. Його звична пиха зникла. Для герцога Мертонського великий детектив мав навіть менше значення, аніж чорний жук.

— Не дуже успішно, — співчутливо сказав я. — Який цей чоловік зарозумілий. А для чого насправді ви хотіли з ним зустрітися?

— Я хотів знати, чи вони з Джейн Вілкінсон дійсно збираються одружитися.

— Вона так сказала.

— А! Вона так сказала. Але ж ви розумієте, вона одна з тих, хто говорить усе, що узгоджується з її планами. Можливо, вона вирішила вийти за нього заміж, а він — бідолаха — ще не в курсі цього.

— Ну, він, звичайно, досить різко вас вигнав.

— Він дав мені таку ж відповідь, як і репортеру — так, — хмикнув Пуаро. — Але я знаю! Я точно знаю, у чому річ.

— Звідки ви знаєте? З його поведінки?

— Зовсім ні. Ви бачили, що він писав листа?

— Так.

— Eh bien, коли я тільки почав служити в поліції в Бельгії, я зрозумів, що вміння читати почерк догори дриґом дуже корисне. Сказати вам про що йдеться у цьому листі?

«Моя люба, нестерпно думати, що доведеться чекати ще кілька довгих місяців. Джейн, моя кохана, мій прекрасний янголе, як я можу сказати Вам, що Ви значите для мене? Ви, яка так багато страждала! Ваша прекрасна душа…»

— Пуаро! — обурено вигукнув я, перериваючи його.

— Ось до цього місця він дописав. «Ваша прекрасна душа — тільки я її знаю».

Я почувався дуже засмученим. Він так наївно тішився своїми діями.

— Пуаро, — вигукнув я. — Ви не можете такого робити. Підглядати в особисті листи.

— Гастінґсе, ви говорите дурниці. Абсурдно говорити, що я «не можу робити» того, що я щойно зробив!

— Це не… не за правилами гри.

— Я не граю в ігри за правилами. Ви це знаєте. Убивство — це не гра. Це серйозно. І взагалі, Гастінґсе, не вживайте цей вислів — грати за правилами. Так більше не кажуть. Я дізнавався. Вислів застарілий. Молоді люди сміються, коли його чують. Mais oui, молоді, красиві дівчата сміятимуться з вас, якщо ви скажете «грати за правилами» і «нечесно».

Я мовчав. Мені було смутно від того, що Пуаро так легковажно до всього поставився.

— Не треба було, — мовив я. — Якби ви сказали йому, що поїхали до лорда Еджвера на прохання Джейн Вілкінсон, то він би поставився до вас зовсім по-іншому.

— Ох! Але ж я не міг цього зробити. Джейн Вілкінсон моя клієнтка. Я не можу говорити з іншими про справи моїх клієнтів. Я зобов’язуюсь у конфіденційності. Розповідати про це не гідно.

— Благородно!

— Точно.

— Але вона збирається вийти за нього заміж?

— Це не означає, що у неї немає від нього секретів. Ваші уявлення про шлюб дуже старомодні. Ні, я просто не міг зробити того, що ви пропонуєте. Я повинен думати про честь детектива. Честь — це дуже серйозно.

— Ну, припускаю, у житті можна зіткнутися з різними поняттями про честь.