Смерть лорда Еджвера

Розділ другий Вечеря

Моєму бельгійському другові знадобився певний час, щоб оговтатися.

— Але, мадам, — промовив він, блиснувши очима, — позбуватися чоловіків — не моя спеціалізація!

— О, звісно, я це знаю.

— Вам потрібен юрист.

— А тут ви помиляєтесь. Я вже сита по горло тими юристами. Я мала справу і з чесними юристами, і з шахраями, та жоден із них мені не допоміг. Юристи просто знають закон, і вони, здається, позбавлені хоча б якогось здорового глузду.

— А я ні, по-вашому?

Акторка розсміялася.

— Подейкують, мсьє Пуаро, у вас чуття, як у кота.

— Comment?[6] Як у кота? Не розумію.

— Що ж, ви саме той, хто мені потрібен.

— Мадам, маю я чи не маю трохи клепки, — насправді, маю, не прикидатимусь. Але ваша дрібна справа — не мій жанр.

— Не розумію, чому ні. Це ж проблема.

— О, це точно!

— І складна, — продовжувала Джейн Вілкінсон. — Я сказала б, ви не з тих, хто боїться труднощів.

— Дозвольте привітати вас із правильним здогадом, мадам. Але ж знову, я не проводжу розслідувань для розлучень. Воно не зовсім приємне… ce métier là[7].

— Дорогий мій, я не прошу вас шпигувати. Це нічого не дасть. Але я мушу позбутися того чоловіка, і я впевнена, що ви могли б розповісти мені, як це можна зробити.

Пуаро трохи помовчав, а тоді відповів. У його голосі з’явилися нові нотки:

— По-перше, скажіть мені, мадам, чому ви так сильно хочете «позбутися» лорда Еджвера?

Акторка не завагалася з відповіддю, що була швидка і продумана:

— Чому ж, я скажу. Я хочу одружитися знову. Яка ще причина може бути?

Її величезні блакитні очі випромінювали щирість.

— Хіба не легше розлучитися?

— Ви не знаєте мого чоловіка, мсьє Пуаро. Він… Він… — Співрозмовниця здригнулася. — Я не знаю, як пояснити. Він дивакуватий, не такий, як інші.

Вона помовчала, а тоді продовжила:

— Йому не слід було одружуватися… ні з ким. Я знаю, що кажу. Я не можу це описати, та він — дивний. Перша дружина, знаєте, утекла від нього. Покинула тримісячну дитину. Він відмовився давати їй розлучення, і нещасна жінка померла десь за кордоном. Тоді він одружився зі мною. Що ж, я не витримала, злякалася. Я покинула його і поїхала у Штати. У мене немає приводів для розлучення, але навіть якби вони були, він би навіть не помітив їх. Він — якийсь фанатик.

— Мадам, у деяких штатах Америки ви змогли б розлучитися.

— Це не для мене, бо я збираюся жити в Англії.

— Ви хочете жити в Англії?

— Так.

— Хто ж той чоловік, з яким ви прагнете одружитися?

— У цьому й річ. Герцог Мертонський.

Я аж ахнув від несподіванки. Герцог Мертонський досі розбивав надії багатьох матерів, що мали дочок на виданні. Молодик із чернечою вдачею, пристрасний англокатолик, а ще подейкували, що він повністю в руках своєї матері, грізної вдови-герцогині. Молодий герцог вів аскетичне життя, збирав китайський фарфор і, як казали, мав естетичний смак. Говорили, що він не цікавиться жінками.

— Я просто божеволію від нього, — сентиментально мовила Джейн. — Він не схожий на інших, а Мертонський замок такий чудовий. Усе це — найромантичніше, що відбувалося зі мною. Він надзвичайно вродливий, як замріяний чернець.

На мить вона затихла.

— Вийшовши заміж, я покину сцену. Вона вже набридла мені.

— А тим часом, — сухо нагадав Пуаро, — лорд Еджвер стоїть на шляху цих романтичних мрій.

— Так! І це просто виснажує мене, — вона замислено оперлася на спинку крісла. — Звісно, якби ми були в Чикаго, його б легко прибрали, але тут у вас до гангстерів не звертаються.

— Тут, — посміхнувся мій друг, — вважають, що кожен має право на життя.

— Ну, я б не сказала. Гадаю, вам було б краще без деяких політиків, а те, що я знаю про Еджвера, дає мені право думати, що він теж буде невеликою втратою, радше навпаки.

У двері постукали, увійшов офіціант із вечерею. Джейн Вілкінсон продовжувала обговорювати свою проблему, не звертаючи уваги на його присутність.

— Мсьє Пуаро, я не хочу, щоб ви вбивали його.

— Дякую, мадам.

— Я подумала, що ви можете якось розумно поговорити з ним. Переконайте його прийняти розлучення. Я впевнена, ви зможете.

— Мадам, гадаю, ви переоцінюєте мене.

— О, мсьє Пуаро, але ж ви можете щось вигадати. — Жінка нахилилася вперед. Її блакитні очі знову широко розплющилися. — Вам же хотілося б, щоб я була щасливою, чи не так?

Її голос був ніжним, приглушеним і надзвичайно спокусливим.

— Я хотів би, щоб усі були щасливі, — обачно промовив детектив.

— Звісно, та я говорила не про всіх. Я думала лише про себе.

— Я сказав би, мадам, ви завжди так робите.

Він посміхнувся.

— Вважаєте мене егоїсткою?

— О, мадам, я такого не говорив.

— Визнаю, так і є. Але, бачте, я просто ненавиджу бути нещасливою. Це навіть впливає на мою акторську гру. І я буду такою нещасною, допоки він не погодиться на розлучення… або помре. Загалом, — задумливо продовжувала Джейн, — було б набагато краще, якби він помер. Тоді я почувалася б цілковито вільною від нього.

Вона глянула на Пуаро, шукаючи співчуття.

— Ви ж допоможете мені, мсьє Пуаро, еге ж? — Жінка підвелася, підібрала білу накидку й стояла, благально дивлячись на маленького бельгійця. Я почув гул голосів у коридорі. Двері були привідчинені. — Якщо ви цього не зробите… — продовжувала вона.

— Якщо я цього не зроблю, мадам?

Та розсміялася.

— Тоді я викличу таксі, поїду до нього й сама приберу його.

Сміючись, вона зникла в сусідній кімнаті саме тієї миті, коли в номер увійшов Браян Мартін з американкою, Карлоттою Адамс, та її супутником, а також ті двоє, що вечеряли з ним та Джейн Вілкінсон. Їх відрекомендували як містера та місіс Відберн.

— Мої вітання, — промовив Браян. — А де Джейн? Хочу повідомити їй, що я виконав доручення.

Джейн з’явилася на порозі спальні з помадою в руці.

— Ти привів її? Як чудово! Міс Адамс, я така захоплена вашим виступом! Я відчула, що просто мушу познайомитися з вами. Проходьте, поговоріть зі мною, поки я трохи підправлю обличчя. У мене надзвичайно жахливий вигляд.

Карлотта Адамс прийняла запрошення, а Браян Мартін сів у крісло.

— Ну, мсьє Пуаро, — почав він, — і ви потрапили в пастку. І що, наша Джейн переконала вас захищати її інтереси? Рано чи пізно, ви здастеся. Слово «ні» їй незрозуміле.

— Мабуть, раніше вона не чула його.

— Джейн — дуже цікава особистість, — сказав Браян. Він відкинувся у кріслі та ліниво видихнув цигарковий дим до стелі. — Для неї немає табу чи якоїсь моралі. Не скажу, що вона саме аморальна, ні. Вона радше не знає, що таке мораль. У житті для Джейн існує лише одне — те, що хоче вона.

Він розсміявся.

— Гадаю, вона б доволі безжурно скоїла вбивство, але її б ранило до болю, якби її зловили й захотіли повісити за це. Проблема в тому, що її справді зловлять. У неї немає голови на плечах. Джейн уявляє вбивство так: під’їхати в таксі, зайти, назвавши своє ім’я, і застрелити когось.

— Цікаво, навіщо ви це розповідаєте? — пробурмотів Пуаро.

— Даруйте?

— Ви добре знаєте її, мсьє?

— Я сказав би, що знав…

Браян Мартін знову засміявся, і мене вразило, що його сміх виявився незвично болючим.

— Погоджуєтеся? — він звернувся до інших.

— О, Джейн егоїстична, — мовила місіс Відберн. — Хоча, акторка має бути такою. Тобто якщо хоче показати свою індивідуальність.

Мій друг не говорив. Він розглядав обличчя Браяна, вивчаючи його з цікавим, допитливим виразом, який я не міг зрозуміти.

Цієї миті з сусідньої кімнати випливла Джейн, а за нею Карлотта Адамс. Я припустив, що Джейн «підправила обличчя», хай що там означала ця фраза, і була задоволена. Та, як на мене, лице було таким же, як раніше, адже його просто неможливо було зробити красивішим.

Вечеря, яка відбулася опісля, пройшла весело, хоча іноді у мене виникало відчуття чогось прихованого, яке я не міг пояснити.

Джейн Вілкінсон не була з цим пов’язана, як я гадав. Вона, без сумніву, була молодою жінкою, що діяла напролом. Вона хотіла поговорити з Пуаро, тож негайно перейшла до справи і добилася свого, не відкладаючи. Тепер вона була у надзвичайно гарному настрої. Її бажання запросити Карлотту Адамс на вечерю було простою примхою. Її дуже потішила, як тільки може втішити дитину, талановита пародія на себе.

Ні, це відчуття чогось прихованого не стосувалося Джейн Вілкінсон. А кого ж?

Я почав вивчати гостей по черзі. Браян Мартін? Він, звичайно, не поводився природно. Та це, сказав я собі, мабуть, пов’язано з тим, що він кінозірка. Надмірна впевненість зарозумілого чоловіка, що звик грати роль і не міг цього позбутися.

Хай там як, Карлотта Адамс поводилася доволі природно. То була скромна дівчина з приємним тихим голосом. Тепер, скориставшись можливістю бути в безпосередній близькості від неї, я взявся уважніше вивчати її. Безперечно, в ній був певний шарм, але радше зі знаком «мінус». Він виражався у відсутності якоїсь риси, що виділялася, звертала на себе увагу. Карлотта була втіленням м’якої злагодженості. Навіть її зовнішність була непримітною. М’яке темне волосся, очі блідо-блакитні, майже безбарвні, бліде обличчя та рухливий і чутливий рот. Таке обличчя вам сподобається, але навряд чи ви впізнали б його, зустрівши дівчину в іншому одязі.

Її, здавалося, задовольняли люб’язність та схвальні приповідки Джейн. Як і будь-яку дівчину, подумав я, і тоді, саме тієї миті сталося дещо, що змусило мене переглянути свої поспішні висновки.

Карлотта Адамс поглянула на Джейн Вілкінсон, яка сиділа по той бік столу і саме повернулася до Пуаро, щоб сказати йому щось. Карлотта зацікавлено вивчала акторку, здавалося, вона цілеспрямовано оцінювала її, і водночас мене вразила достеменна ворожість у цих блідо-блакитних очах.

Можливо, це моя уява. А може, справжнісінька професійна заздрість. Джейн була успішною акторкою, що добилася визнання, тоді як Карлотта лише починала підніматися щаблями.

Я подивився на інших трьох присутніх. Містер і місіс Відберн? Як щодо них? Чоловік був високий, зовсім худий, а жінка — повновида білява щебетуха. Вони виявилися заможними людьми з тягою до всього, що стосувалося сцени. Власне, вони не бажали обговорювати жодну іншу тему. На їхній превеликий жаль, через мою нещодавню відсутність в Англії вони визнали мене не надто поінформованим співрозмовником, і зрештою місіс Відберн повернулася до мене своїми широкими плечима й більше не згадувала про моє існування.

Останнім гостем був смаглявий молодик із життєрадісним обличчям, який супроводжував Карлотту Адамс. Із самого початку у мене закралися підозри, що він не настільки тверезий, як мав би бути. Коли він випив ще трохи шампанського, це стало очевидно.

Здавалося, він страждав від глибокого почуття провини. Першу половину вечері він провів у похмурій тиші. Та потім вилив свою душу переді мною, напевно, під враженням, що я один з його найдавніших друзів.

— Що я хочу сказати… — говорив він. — Це не так. Ні, друзяко, усе не…

Я навмисно оминаю певну невиразність його слів.

— Я хочу сказати… — продовжував він. — Я питаю тебе? Тобто, візьмімо дівчину, що, скажімо, усюди пхає свого носа. Тиняється тут і все псує. Не те, щоб я сказав їй те, чого не слід було. Вона не з таких. Сам знаєш, батьки-пуритани, «Мейфлавер», усе таке. Та чорт з ним, дівчина порядна. Тобто… А про що я говорив?

— Що то було важко, — промовив я заспокійливо.

— Так, чорт його забирай, так! І, от чорт, довелося позичити гроші на цю гулянку в мого кравця. Дуже люб’язний хлопака. Я винний йому гроші роками. Такий своєрідний зв’язок між нами. Дружні стосунки — головне, еге ж, друзяко? Як от у нас із тобою. Як у нас. До речі, а хто ти такий?

— Мене звати Гастінґс.

— Не може бути! Я б заприсягся, що тебе звати Спенсер Джонс. Старий добрий Спенсер Джонс. Знаю його ще з Ітона та Гарроу[8]. Позичив у нього п’ять фунтів. Що сказати, як же схоже одне обличчя на інше. От були б ми китайцями, узагалі не розпізнавали б одне одного.

Чоловік сумно похитав головою, а тоді раптом звеселів і випив ще трохи шампанського.

— Мисли позитивно, друзяко! — звернувся він до мене. — Я завжди кажу, мисли позитивно. Прийде день — мені, напевно, стукне років сімдесят п’ять — коли я стану багатим. От помре дядько, то й заплачу кравцеві.

Він сидів і щасливо всміхався цій думці.

Не знаю чому, але в мене склалося позитивне враження про цього молодика. У нього було кругле обличчя і до абсурду малі вусики, через що здавалося, наче то точка посеред пустелі.

Я помітив, що Карлотта Адамс наглядає за ним. Укотре глянувши на нього, вона підвелася, щоб піти.

— Так мило, що ви прийшли до нас! — сказала Джейн. — Обожнюю робити все спонтанно. А ви?

— О ні, — мовила міс Адамс. — Я завжди старанно все планую, перш ніж діяти. Це береже… нерви.

У її тоні було щось не зовсім приємне.

— Що ж, у будь-якому разі результати говорять за вас, — засміялася Джейн Вілкінсон. — Не знаю, чи отримувала я колись стільки задоволення, як на сьогоднішньому вечірньому шоу.

Напруження зникло з обличчя Карлотти.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — тепло сказала вона. — Я дуже ціную ваші слова. Мені потрібне заохочення. Як і всім.

— Карлотто, — пробелькотів молодик із чорними вусиками, — подякуй тітці Джейн за вечерю, потисніть одна одній руки і ходімо.

Те, як прямо він пішов до дверей, було дивом зосередженості. Карлотта швидко рушила за ним.

— Ну, — озвалася Джейн, — що це зайшло сюди і назвало мене тіткою Джейн? Я й не помітила його раніше.

— Любонько, — сказала місіс Відберн, — тобі й не потрібно звертати на нього уваги! Найобдарованіший студент драматичного гуртка Оксфордського університету. А тепер і не віриться, чи не так? Шкода, що такий великонадійний талант зійшов нанівець. Але і нам з Чарльзом час іти!

І, як належить, подружжя Відбернів покинуло номер. Браян Мартін приєднався до них.

— Ну, мсьє Пуаро?

Мій друг посміхнувся акторці.

— Eh bien[9], леді Еджвер?

— Не називайте мене так, заради Бога! Я хочу забути це прізвище! Ви — найбезсердечніший чоловічок у Європі!

— Ні, ні, я не безсердечний.

Я подумав, що Пуаро, напевно, випив шампанського на келих більше, ніж потрібно.

— То ви зустрінетеся з моїм чоловіком? Змусите його зробити те, що я хочу?

— Я зустрінуся з ним, — завбачно пообіцяв мій друг.

— І якщо він відмовиться — а він такий — тоді ви придумаєте якийсь розумний план. Кажуть, мсьє Пуаро, ви найрозумніший чоловік в Англії.

— Мадам, коли я безсердечний, то на всю Європу, а щодо розуму ви згадали лише Англію.

— Якщо ви все влаштуєте, я згадаю про всесвіт!

Пуаро підняв руку, стримуючи її.

— Мадам, я нічого не обіцяю. Це зацікавило мене з психологічної точки зору, і я спробую домовитися про зустріч із вашим чоловіком.

— Психоаналізуйте його, скільки завгодно. Може, це піде йому на користь. Але ви повинні впоратися із завданням, заради мене. Мені потрібне це кохання, мсьє Пуаро.

І мрійливо додала:

— Лишень подумайте, яка це буде сенсація!