Смерть лорда Еджвера

Розділ сімнадцятий Дворецький

Наступний день ми провели бездіяльно, а от Джепп багато всього зробив. Він прийшов до нас близько п’ятої вечора.

Він був аж червоний від гніву.

— Я припустився помилки.

— Це неможливо, мій друже, — заспокійливо сказав Пуаро.

— Але це так. Я дозволив тому, — тут він вжив ненормативну лексику, — дворецькому вислизнути у мене з-під рук.

— Він зник?

— Так. Утік. А я ще й подвійний ідіот, бо навіть особливо його не підозрював.

— Заспокойтеся, просто заспокойтеся.

— Вам дуже легко говорити. А ви були б спокійні, якби вас виганьбили в управлінні. О! Він слизький тип. Уже не вперше тікає. Він — тертий калач.

Джепп витер чоло і мав дуже нещасний вигляд. Мій друг говорив йому щось підбадьорливе, що нагадувало квоктання курки, яка несе яйце. Я краще розумів англійський характер, тож налив віскі з содовою і поставив перед похмурим інспектором. Той трохи пожвавився.

— Ну, — сказав він. — Проти цього я не заперечую.

Він почав говорити бадьоріше.

— Навіть тепер я не впевнений, що він убивця! Звичайно, це погано ось так драпонути, але можуть бути й інші причини. Я вам казав, що зайнявся ним. Здається, він походжав у кілька досить сумнівних нічних клубів. І не для того, щоб розвіятися, а з якоюсь значно химернішою й неприємнішою метою. Насправді, цей дворецький іще той мерзотник.

— Tout de même, це не обов’язково означає, що він убивця.

— От власне! Можливо, він замішаний у якихось темних справах чи щось таке, але це не обов’язково вбивство. Ні, я більше ніж переконаний, що це зробила міс Адамс. Хоча я наразі не маю нічого, щоб це довести. Сьогодні мої люди оглянули її квартиру, але вони не знайшли там нічого, що могло б допомогти. Вона була розсудливою. Не зберігала жодних листів, за винятком кількох ділових листів щодо фінансових контрактів. Вони всі ретельно зареєстровані та промарковані. Кілька листів від її сестри з Вашинґтона. Досить простих і поверхневих. Пара старих добрих ювелірних прикрас — нічого нового або дорогого. Вона не вела щоденника. Її банківська розрахункова і чекова книжки теж не допомогли. До біса це все, дівчина, здається, узагалі не мала жодного особистого життя!

— Вона була дуже потайна, — глибокодумно сказав Пуаро. — З нашої позиції, це погано.

— Я говорив із жінкою, яка працювала в неї. Нічого. Також я зустрічався з власницею крамнички капелюшків, здається, вони дружили.

— А! І що ви думаєте про міс Драйвер?

— Вона здавалася досить розумною. Хоча не змогла мені допомогти. Це мене не дивує. Скількох зниклих дівчат мені довелося розшукувати, і їхні родини та друзі завжди говорять те саме: «Вона була милою й ласкавою і не дружила з чоловіками». Це неправда. Це протиприродно. Дівчата повинні дружити з чоловіками. Якщо ні, щось із ними не те. Ця нерозторопна вірність друзів і родичів так ускладнює життя слідчого.

Інспектор перевів подих, а я поповнив його склянку.

— Дякую вам, капітане Гастінґс, я не заперечую. Ну, ось так завжди. Треба ще полювати і полювати. Є близько дюжини молодиків, із якими вона вечеряла і танцювала, але нічого не свідчить, що один із них значив для неї більше, ніж решта. Тут і теперішній лорд Еджвер, і містер Браян Мартін, кінозірка, і ще півдюжини інших — але нічого особливого і конкретного. Ваша ідея, що за нею стоїть якийсь чоловік, неправильна. Мсьє Пуаро, гадаю, ви зрозумієте, що вона діяла сама. Зараз я шукаю зв’язок між нею і вбитим. Зв’язок повинен існувати. Думаю, мені доведеться поїхати в Париж. На маленькій золотій скриньці було написано «Париж», і минулої осені покійний лорд Еджвер кілька разів їздив у Париж на розпродажі та купував рідкісні речі, так мені сказала міс Керрол. Тому, думаю, я мушу поїхати туди. Дізнання призначено на завтра. Звичайно, в ньому буде оголошено перерву до пізнішої дати. Після цього я в другій половині дня сяду на пором.

— Джеппе, ви сповнені енергії. Я вражений.

— Так, а ви стаєте ледачим. Просто сидите тут і думаєте! Як ви кажете, використовуєте маленькі сірі клітинки. Це недобре, потрібно брати і шукати. Ніщо до вас не прийде саме.

Маленька служниця відчинила двері.

— Сер, містер Браян Мартін. Ви зайняті чи зустрінетеся з ним?

— Мсьє Пуаро, я піду. — Джепп підвівся. — Здається, усі зірки театрального світу консультуються з вами.

Пуаро скромно знизав плечима, і інспектор розсміявся.

— Мсьє Пуаро, мабуть, до цього часу ви точно стали мільйонером. Що ви робите з грішми? Накопичуєте?

— Я однозначно практикую ощадливість. І якщо ми вже заговорили про розпорядження грішми, як покійний лорд Еджвер розпорядився своїми?

— Усе майно він залишив своїй дочці. П’ятсот фунтів для міс Керрол. Жодного іншого заповіту. Усе дуже просто.

— А коли було зроблено заповіт?

— Після того, як від нього пішла дружина — трохи більше двох років тому. До речі, він категорично виключив її із заповіту.

— Мстива людина, — пробурмотів Пуаро сам до себе.

— Бувайте! — вигукнув Джепп і пішов.

Увійшов Браян Мартін. Він був бездоганно одягнений і дуже красивий. Але я подумав, що молодик якийсь змарнілий і не надто щасливий.

— Мсьє Пуаро, боюся, я довго до вас йшов, — винувато сказав той. — І, зрештою, взагалі даремно забрав у вас час.

— En verité?

— Так. Я зустрічався з леді, про яку ми з вами говорили. Сперечався з нею, благав її, але все намарно. Вона навіть чути не хоче про те, щоб я залучив вас до цього питання. Тому, боюся, нам доведеться усе залишити, як є. Мені дуже шкода, дуже шкода, що потурбував вас.

— Du tout — du tout[44], — добродушно мовив Пуаро. — Я цього й очікував.

— Е-е? — здавалося, актор сторопів. — Ви очікували цього? — спантеличено запитав він.

— Mais oui. Коли ви казали, що мусите поговорити з вашою подругою, я припускав, що все буде саме так.

— Отже, у вас є якась теорія?

— Мсьє Мартіне, у детектива завжди є теорія. Цього якраз і очікують від нього. Сам я не називаю це теорією. Я кажу, що у мене є ідейка. Тобто перший етап.

— А другий етап?

— Якщо ідейка виявиться правильною — значить, я знаю! Бачите, це досить просто.

— Розкажіть мені вашу теорію, чи то пак ідейку.

Мій друг ледь похитав головою.

— Це ще одне правило. Детектив ніколи не розповідає.

— То хоча б натякніть.

— Ні. Скажу тільки, що я виробив свою теорію, щойно ви згадали про золотий зуб.

Браян Мартін витріщився на нього.

— Я зовсім збитий з пантелику, — повідомив він. — Я не можу зрозуміти, до чого ви хилите. Просто натякніть.

Пуаро всміхнувся і похитав головою.

— Краще змінімо тему.

— Так, але спочатку… ваш гонорар… дозвольте мені.

Бельгієць владно помахав рукою.

— Pas un sou![45] Я нічого для вас не зробив.

— Я забрав у вас час…

— Коли справа цікавить мене, я не торкаюся до грошей. Ваш випадок мене вельми зацікавив.

— Я радий, — зніяковіло сказав Браян.

Він мав дуже нещасний вигляд.

— Ну, — люб’язно мовив Пуаро. — Поговорімо про щось інше.

— Той чоловік, якого я зустрів на сходах, часом не зі Скотленд-Ярду?

— Так, інспектор Джепп.

— Світло було таке тьмяне, що я не був упевнений. До речі, він заходив до мене і розпитував про ту бідну дівчину, Карлотту Адамс, яка померла від передозування вероналом.

— Ви добре її знали… міс Адамс?

— Не дуже. Я знав її ще дитиною в Америці. Тут я зустрічався з нею раз чи двічі, але ми не часто бачилися. Мені було дуже прикро почути про її смерть.

— Вона подобалася вам?

— Так. З нею було надзвичайно легко спілкуватися.

— Дуже доброзичлива особистість — так, я погоджуся з вами.

— Думаю, вважають, що це могло бути самогубство? Я нічого не знаю, що могло б допомогти інспекторові. Карлотта завжди була дуже потайною.

— Я не гадаю, що це було самогубство, — заявив детектив.

— Я згоден, набагато імовірніше, що це нещасний випадок.

Запала пауза.

Потім Пуаро сказав з усмішкою:

— Справа про смерть лорда Еджвера починає інтригувати, чи не так?

— Вона надзвичайно чудернацька. Вам відомо… чи поліція підозрює… хто це зробив… бо Джейн уже точно не під підозрою, чи не так?

— Mais oui — поліція дуже сильно підозрює одну особу.

Браян Мартін був схвильований.

— Справді? Кого?

— Дворецький зник. Ви розумієте… втеча — це те саме, що і зізнання.

— Дворецький! Справді, ви мене дивуєте.

— Надзвичайно красивий чоловік. Il vous ressemble un peu[46]. — Він уклонився на знак компліменту.

Звичайно! Тепер я зрозумів, чому обличчя дворецького здалося мені дуже знайомим, коли я вперше його побачив.

— Ви мені лестите, — зі сміхом промовив актор.

— Ні, ні, ні. Хіба не всі молоді дівчата, покоївки, друкарки, дівчата з вищого товариства, хіба не всі вони обожнюють мсьє Браяна Мартіна? Хіба існує та, хто може перед вами встояти?

— Думаю, багато хто може, — сказав молодик. Він різко підвівся. — Ну, мсьє Пуаро, дуже вам дякую. Дозвольте мені ще раз вибачитися за те, що вас потурбував.

Він потиснув руки нам обом. Раптом я помітив, що він здавався набагато старшим. У нього був дуже втомлений погляд.

Мене з’їдала цікавість, і щойно двері за ним зачинилися, я запитав про те, що мені кортіло знати.

— Пуаро, невже ви думали, що він повернеться і відмовиться від ідеї розслідування тих дивних речей, які відбувалися з ним в Америці?

— Гастінґсе, ви ж чули, що я сказав.

— Але ж тоді… — я зробив логічний висновок. — Тоді ви повинні знати, хто ця таємнича дівчина, з якою він радиться?

Він посміхнувся.

— Мій друже, у мене є ідейка. Як я вже казав, вона сяйнула мені після згадки про золотий зуб, і якщо моя ідейка правильна, то я знаю, хто ця дівчина, і знаю, чому вона не дозволяє мсьє Мартінові радитися зі мною. Я знаю правду про усю цю історію. І ви могли б дізнатися, якби використовували мізки, які вам дав Бог. Іноді мене дійсно спокушає думка, що через свою необережність він оминув вас.