Смерть лорда Еджвера

Розділ двадцять перший Рональдова розповідь

Мені важко було зрозуміти Пуаро. Безсумнівно, усе виявилося так, як він і передбачав.

Усю дорогу до Ріджент-ґейт він сидів приголомшений та насуплений і не звертав уваги на Джеппові самовихваляння.

Нарешті він вийшов із задуми і зітхнув.

— У всякому разі, — пробурмотів детектив, — послухаймо, що він скаже.

— Нічого, якщо він розумний, — мовив Джепп. — Багато хто сам одягає на себе зашморг, бо був занадто нетерплячий і хотів зробити заяву. Ну, не можна сказати, що ми людей не попереджуємо! Все по-чесному. І що більша провина людини, то балакучішою вона стає і розповідає побрехеньки, які вона продумала, щоб ті були правдоподібними. Люди не знають, що спершу завжди потрібно розповісти свою брехню адвокатові.

Інспектор зітхнув і продовжив:

— Адвокати і коронери — от найлютіші вороги поліції. Скільки разів коронери псували абсолютно прозорі випадки, через що доводилося відпускати винних. Гадаю, адвокатам закинути професійне нехлюйство не так просто. Їм бо платять за вправність та перекручування фактів.

Приїхавши на Ріджент-ґейт, ми застали нашого суб’єкта вдома. Сім’я досі сиділа за обіднім столом. Джепп попросив дозволу поговорити з лордом Еджвером наодинці. Нас провели в бібліотеку.

За хвилину чи дві молодик приєднався до нас. На його обличчі грала легка посмішка, яка зникла, щойно він побачив нас. Його губи стиснулися.

— Вітаю, інспекторе, — мовив він. — Що все це означає?

Джепп йому пояснив у традиційній поліцейській манері.

— То ось воно що, — сказав Рональд.

Він підсунув до себе крісло, сів і витяг портсигар.

— Думаю, інспекторе, я хочу зробити заяву.

— Як вам завгодно, мілорде.

— Гадаю, це дуже нерозумно з мого боку. І все-таки, думаю, я це зроблю. «Не маю причин боятися правди», як завжди говорять персонажі у книжках.

Інспектор нічого не сказав. На його обличчі не було жодного виразу.

— Ось хороший зручний столик і стілець, — продовжував молодик. — Ваш помічник може сісти там і стенографувати.

Не думаю, що Джепп звик, що до його приходу так ретельно готуються. Він прийняв пропозицію лорда Еджвера.

— Що ж, почнімо, — сказав Марш. — Маючи хоч якісь крихти розуму, я підозрюю, що моє прекрасне алібі щезло. Зникло в диму. Корисні Дортгаймери йдуть зі сцени. Таксист, я вгадав?

— Ми знаємо все про ваші пересування того вечора, — застиглим голосом заявив інспектор.

— Я дуже захоплююся Скотленд-Ярдом. Усе ж таки, ви знаєте, якби я справді планував акт насильства, то не брав би таксі, що відвезло б мене просто туди, і не змусив би водія чекати. Ви про це не думали? А! Бачу, мсьє Пуаро подумав.

— Так, мені спадало це на думку, — визнав маленький бельгієць.

— Умисні злочини скоюють не так, — вів далі Рональд. — У таких випадках одягають руді вуса й окуляри в роговій оправі, їдуть на сусідню вулицю і розраховуються. Сідають на метро… ну… ну, я не буду в це заглиблюватися. Мій адвокат за декілька тисяч гіней зробить це краще за мене. Звичайно, я вже чую відповідь. Злочин був імпульсивним. Я сидів у таксі, всяке таке. І раптом мене осяяло: вставай і зроби це.

Ну, зараз я розповім вам правду. Мені вкрай потрібні були гроші. Думаю, це досить зрозуміло. Ситуація була безвихідна. До наступного дня я повинен був або знайти гроші, або мав би велику халепу. Я пробував попросити у дядька. Він не любить мене, але я подумав, що йому, можливо, не байдужа честь свого імені. У чоловіків середнього віку іноді таке є. Мій дядько виявився, на жаль, жахливо сучасним і цинічно байдужим.

Що ж, мені довелося стиснути зуби і змиритися. Я вже було хотів спробувати і попросити грошей у Дортгаймера, але знав, що надії на це нема. І я не міг одружитися з його донькою. У будь-якому разі вона занадто розсудлива дівчина, щоб вийти за мене заміж. Потім, випадково, я зустрів в опері свою кузину. Ми не часто зустрічаємося, але вона завжди була доброю душею, коли я мешкав у їхньому будинку. Я про все їй розповів. Вона дещо вже чула від батька. Потім вона показала свій характер. Запропонувала мені взяти її перли. Вони належали її матері.

Молодик замовк. У його голосі вчувалося хвилювання. Або ж він чудово це вдавав.

— Тож я пристав на пропозицію цієї благословенної дитини. За ці перли я міг отримати необхідні мені гроші, і я поклявся, що викуплю їх, навіть якщо мені доведеться працювати, щоб зробити це. Але перли були вдома на Ріджент-ґейт. Ми вирішили, що найкраще буде відразу поїхати і взяти їх. Ми заскочили у таксі й поїхали.

Зупинилися на протилежному боці вулиці, щоб ніхто не почув, як таксі під’їжджає під двері. Джеральдін вийшла і перейшла дорогу. У неї з собою був ключ. Вона мала тихенько піти, узяти перли і принести їх мені. Вона не сподівалася когось там зустріти, крім, можливо, покоївки. Міс Керрол, секретарка мого дядька, зазвичай лягає спати о пів на десяту. Він сам, ймовірно, був у бібліотеці.

Отож Діна пішла. Я стояв на тротуарі і курив цигарку. Час від часу я поглядав у бік будинку, щоб подивитися, чи вона не йде. І тепер я підходжу до тієї частини розповіді, в яку ви можете повірити чи ні, як вам заманеться. Повз мене по тротуару пройшов якийсь чоловік. Я обернувся, щоб подивитися йому вслід. На мій подив, він піднявся по сходах і зайшов у будинок № 17. Принаймні я думав, що це № 17, однак, звичайно, я стояв трохи віддалік. Це дуже мене здивувало з двох причин. Перша полягала в тому, що він відчинив двері ключем, а друга — я впізнав у ньому відомого актора.

Я був такий здивований, що вирішив у всьому розібратися. Так вийшло, що у мене в кишені був ключ від будинку № 17. Я загубив його або думав, що загубив три роки тому, і випадково натрапив на нього день чи два тому, і вже було хотів віддати вранці дядькові. Однак у запалі нашої дискусії це вилетіло мені з голови. Я переклав його з усім іншим, що у мене було в кишенях, коли переодягався.

Сказавши таксистові зачекати, я квапливо пішов по тротуару, перейшов дорогу, піднявся на ґанок будинку № 17 і відімкнув двері своїм ключем. Хол був порожній. Не було жодних ознак того, що сюди тільки-но хтось увійшов. Я постояв хвилину, роззираючись. Потім попрямував до дверей бібліотеки. Можливо, той чоловік був із моїм дядьком. Якщо це так, то я мав би почути голоси. Я стояв за дверима бібліотеки, але нічого не почув.

Я раптом відчув, що виставив себе дурнем. Звичайно, той чоловік, мабуть, зайшов в інший будинок — напевно в наступний. Вночі на Ріджент-ґейт досить темно. Я відчув себе цілковитим ідіотом. Не міг збагнути, що взагалі змусило мене йти слідом за тим чоловіком. А тепер я опинився тут і матиму досить дурний вигляд, якщо мій дядько раптом вийде з бібліотеки і застане мене. У Джеральдін будуть через мене проблеми, і взагалі буде біда. А все тому, що поведінка невідомого чоловіка здалася мені такою, наче він робив щось таке, про що не хотів, щоб довідались інші. На щастя, мене ніхто не побачив. Я мусив вибратися звідти якомога швидше.

Навшпиньки я повернувся до вхідних дверей, і тієї ж миті сходами спустилася Джеральдін із перлами у руках.

Звичайно, кузина була дуже вражена побачити мене. Я вивів її з дому, а потім усе пояснив.

Він замовк.

— Ми поспішили назад в оперу. Приїхали туди якраз, коли піднімали завісу. Ніхто не підозрював, що ми покидали театр. Був теплий вечір, і люди виходили на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям.

Молодий лорд Еджвер замовк.

— Я знаю, що ви скажете: чому я одразу цього не розповів? Скажу вам так: а ви, маючи чудовий мотив убивства, визнали б із легким серцем, що дійсно були на місці вбивства в той вечір, коли воно було скоєне?

Чесно кажучи, я злякався! Навіть якби ви мені повірили, до нас із Джеральдін було б дуже багато запитань. А ми не маємо нічого спільного з убивством, ми нічого не бачили, нічого не чули. Я вважав, що це, очевидно, зробила тітка Джейн. От навіщо в це вплутуватися? Я розповів вам про сварку і відсутність грошей, оскільки знав, що ви нишпорка, і якби я намагався це приховати, ви були б набагато більш підозріливим, і, ймовірно, значно ретельніше вивчили б моє алібі. Тож я подумав, що якщо я розповім вам достатньо, то це матиме на вас майже гіпнотичний вплив, примушуючи думати, що все добре. Я знаю, що Дортгаймери були твердо переконані, що я весь час був у Ковент-Ґардені. Те, що я провів один антракт зі своєю двоюрідною сестрою, не здалося їм підозрілим. І вона завжди зможе сказати, що була зі мною і що ми не покидали театру.

— Міс Марш погодилася на це… приховування?

— Так. Щойно я почув про це, негайно примчав до неї і дуже попросив нічого не говорити про свою поїздку сюди напередодні ввечері. Вона була зі мною, а я був із нею під час останнього антракту в Ковент-Ґардені. Ми трохи поговорили на вулиці, ось і все. Вона зрозуміла і цілком погодилася.

Марш замовк.

— Я знаю, як це погано — коли пізніше все випливає. Але моя розповідь правдива. Я можу назвати вам ім’я та адресу чоловіка, який уранці дав мені гроші за перли Джеральдін. І якщо ви її запитаєте, вона підтвердить кожне моє слово.

Він відкинувся на спинку стільця і подивився на Джеппа.

Обличчя інспектора і далі було невиразне.

— Вважаєте, то Джейн Вілкінсон вбила лорда Еджвера? — запитав він.

— Ну, а хіба ви так не вважаєте? Після розповіді дворецького?

— А що там із вашим парі з міс Адамс?

— Парі з міс Адамс? З Карлоттою Адамс, ви маєте на увазі? А вона який має до цього стосунок?

— Ви заперечуєте, що пропонували їй десять тисяч доларів, щоб того вечора в будинку вона видала себе за міс Джейн Вілкінсон?

Рональд витріщився.

— Запропонував їй десять тисяч доларів? Маячня. Хтось вас дурить. У мене немає десяти тисяч доларів. Що за нісенітниці? Це вона так сказала? О! До біса все, я забув, що вона померла, так?

— Так, — тихо підтвердив Пуаро. — Вона померла.

Молодик переводив погляд від одного з нас до іншого. Раніше він був дуже люб’язний. Тепер його обличчя зблідло. Його очі здавалися переляканими.

— Я не розумію всього цього, — зізнався він. — Я вам кажу правду. Я думаю, ви не вірите мені… ніхто з вас.

А потім, на мій подив, Пуаро зробив крок уперед.

— Так, — сказав він. — Я вам вірю.