Смерть лорда Еджвера

Розділ двадцять шостий Париж?

За кілька хвилин ми вже застрибували у таксі.

Обличчя Пуаро було похмуре.

— Мені страшно, Гастінґсе, — сказав він. — Мені страшно.

— Ви ж не думаєте, що… — почав я, але не договорив.

— Ми маємо справу з кимось, хто вже двічі вбивав, і він не вагатиметься, щоб зробити це знову. Вбивця крутиться і вивертається, наче щур, що хоче врятувати свою шкуру. Росс — загроза для нього. З цього випливає, що Росса буде усунуто.

— Чи було так важливо те, що хотів сказати Росс? — з сумнівом запитав я. — Мабуть, він так не думав.

— Отже, він помилявся. Очевидно, те, що він хотів повідомити, було надзвичайно важливо.

— Але звідки кому знати?

— Ви сказали, що він говорив із вами, там, у «Клеріджі». Навколо повсюди були люди. Безглуздя, цілковите безглуздя! Ах! Чому ви не взяли його з собою, не пішли з ним, не дозволили нікому бути біля нього, поки я не почув би, що він хотів сказати.

— Я зовсім не думав… уявити не міг… — затинаючись, пролепетав я.

Пуаро махнув рукою.

— Не виніть себе — звідки вам було знати? Я… я мав би знати. Розумієте, Гастінґсе, убивця подібний до тигра: він такий же підступний і нещадний. Ах! Ми колись приїдемо туди?

Нарешті ми прибули на місце. Росс мешкав у квартирі з окремим входом на другому поверсі котеджу на великій площі в Кенсінґтоні. Ми дізналися це з іменної картки біля дверного дзвінка. Вхідні двері були відчинені, а всередині ми побачили велику сходову клітку.

— Сюди так легко увійти. Ніхто й не побачить, — пробурмотів детектив, перестрибуючи через сходинки.

На другому поверсі ми побачили щось схоже на перегородку та вузькі двері з англійським замком. Іменна картка Росса висіла на дверях.

Ми зупинилися. Навколо стояла мертва тиша.

Я штовхнув двері, і, на моє здивування, вони відчинилися.

Ми зайшли у квартиру.

З одного боку у вузькому коридорі двері були відчинені, інші двері, навпроти нас, вели, мабуть, у вітальню.

Туди ми й увійшли. Це була відділена половина великих покоїв. Кімната виявилася комфортною, хоча і обставлена недорогими меблями. У ній не було нікого. На маленькому столику стояв телефон, а слухавка лежала поруч.

Пуаро швидко підійшов уперед, озирнувся і похитав головою.

— Не тут. Ходімо, Гастінґсе.

Ми вийшли тим самим шляхом і через коридор увійшли в інші двері. Ця кімната була невеличкою їдальнею. Збоку біля столу, упавши зі стільця і розпластавшись на підлозі, лежав Росс.

Мій друг нахилився біля тіла.

Коли він підвівся, його обличчя побіліло.

— Він мертвий. Удар в основу черепа.

Ще довго після подій того дня у моїй голові залишався цей кошмар. Я не міг позбутися жахливого відчуття провини за те, що трапилося.

А того фатального вечора, коли ми з Пуаро пізніше були самі, я, затинаючись, розповів йому про своє гірке самоїдство. У нього знайшлася швидка відповідь.

— Ні, ні, не виніть себе. Як ви могли передбачити? Бог наділив вас недалекоглядною натурою.

— А ви б точно передбачили?

— Зі мною все інакше. Розумієте, усе своє життя я займався пошуками вбивць. Я знаю, щоразу бажання вбивати стає сильнішим, допоки, зрештою, з банальних причин… — Він не договорив.

Після нашого страшного відкриття детектив став дуже тихим. Упродовж усього часу, коли приїхала поліція, коли допитували інших мешканців будинку, коли проводили тисячу й один рутинний момент процедури, яку виконують після виявлення вбивства, Пуаро залишався замкнутим, на диво тихим, а його погляд далеким і замисленим. Тепер, коли його версія не підтвердилася, у мого друга знову з’явився цей далекий, замислений погляд.

— Ми не можемо витрачати час на докори сумління, Гастінґсе, — тихо промовив він. — Немає часу на різні «якщо». Загиблий юнак мав щось сказати нам. І тепер ми знаємо, що це «щось» було надзвичайно важливим, інакше його б не вбили. Оскільки він уже не може нам розповісти, доведеться здогадатися. Ми мусимо відгадати, і у нас є лише одна маленька підказка.

— Париж, — сказав я.

— Так, Париж. — Пуаро підвівся і почав ходити сюди-туди. — Париж згадується кілька разів у цій справі, але, на жаль, у різних ситуаціях. Слово «Париж» було вигравіюване на золотій скриньці. Париж, листопад минулого року. Тоді міс Адамс була там, і, можливо, Росс теж. Чи був там ще хтось, кого він знав? Хтось, кого він бачив із міс Адамс за якихось особливих обставин?

— Ми можемо так ніколи й не дізнатися, — сказав я.

— Навпаки, ми можемо дізнатися. Ми дізнаємося! Гастінґсе, сила людського мозку практично безмежна. Коли ще Париж згадувався у стосунку до справи? Була жінка низького зросту в пенсне, яка забрала скриньку з ювелірного магазину. Чи була вона знайома Россу? Герцог Мертонський був у Парижі, коли сталося вбивство. Париж, Париж, Париж. Лорд Еджвер збирався у Париж. Ах! Можливо, у цьому щось є. Його вбили, щоб він не поїхав у Париж?

Чоловічок знову сів і насупив брови. Я ніби відчував, з якою силою думки вирують у його голові.

— Що сталося на тому обіді? — пробурмотів він. — Якесь випадкове слово чи фраза мали б дати йому зрозуміти, наскільки важливим було те, що він знав, навіть не підозрюючи про це. Щось згадувалось про Францію? Про Париж? Я маю на увазі, на вашому краю столу.

— Слово «Париж» прозвучало, але не було пов’язане з цим.

Я розповів йому про «gaffe» Джейн Вілкінсон.

— За цим, можливо, і криється розгадка, — задумливо сказав Пуаро. — Слова «Париж» було б достатньо… у поєднанні з чимось іще. Але що це могло бути? На що дивився Росс? Або про що він говорив, коли прозвучало це слово?

— Він говорив про шотландські забобони.

— А куди був спрямований його погляд?

— Я не впевнений, але гадаю, що він дивився у кінець столу, де сиділа місіс Відберн.

— Хто сидів поруч із нею?

— Герцог Мертонський, тоді Джейн Вілкінсон і ще якийсь незнайомець.

— Мсьє le Duc[64]. Чи може бути, що він дивився на мсьє le Duc, коли прозвучало слово «Париж»? Пригадуєте, що герцог був у Парижі чи мав би там бути у час вбивства? Можливо, Росс раптом пригадав щось таке, що могло довести, що Мертон не був у Парижі.

— Мій любий Пуаро!

— Так, ви вважаєте це абсурдом. Усі так думають. Чи був у мсьє le Duc мотив для злочину? Так, дуже вагомий. Але припустити, що він його скоїв — о, це абсурд! Він такий багатий, з таким становищем, і всі знають його гордий норов. Ніхто не буде розглядати цей варіант надто ретельно. І алібі у великому готелі не так уже й важко зробити. Пройти повз слуг під час обіду — повернутися — так можна було зробити. Скажіть, Гастінґсе, чи Росс нічого не казав, коли прозвучало слово «Париж»? Він не виявив жодних емоцій?

— Пам’ятаю, як він досить глибоко вдихнув.

— А як він пізніше говорив із вами? Він був розгубленим? Збитим з пантелику?

— Ви поцілили в десятку.

— Précisément[65]. У нього з’явилась ідея. Він вважає її безглуздою! Абсурдною! І все ж таки він вагається, чи сказати про неї. Спершу він поговорить зі мною. Але, на жаль! Коли він наважився, я вже поїхав.

— Якби він хоч трохи більше мені розповів, — з жалем промовив я.

— Так, якби ж. Хто стояв біля вас у цей момент?

— Ну, можна сказати, що всі, більш-менш. Люди прощалися з місіс Відберн. Я не помітив когось конкретно.

Пуаро знову підвівся.

— Хіба я весь цей час помилявся? — пробурмотів він і знову почав поспіхом ходити сюди-туди по кімнаті. — Я весь час був на хибному шляху?

Я дивився на друга зі співчуттям і не мав жодного уявлення, які думки вирували у його голові. Він «мовчав, як риба», — саме так влучно й точно описав його інспектор Джепп зі Скотленд-Ярду. Я знав лише одне — у цей момент Пуаро вів внутрішню боротьбу з самим собою.

— Хай там що, — зазначив я, — це вбивство не можна повісити на Рональда Марша.

— Це плюс на його користь, — розсіяно сказав Пуаро. — Але наразі нас це не цікавить.

Він знову сів так само різко, як і перед цим.

— Неможливо, щоб я повністю помилявся. Гастінґсе, ви пам’ятаєте, як я одного разу ставив собі п’ять запитань?

— Здається, щось таке пригадую.

— Я запитував: Чому лорд Еджвер змінив свою думку про розлучення? Як пояснити лист, якого, як він стверджує, написав своїй дружині, а вона його так і не отримала? Чому в нього був розлючений вираз обличчя, коли ми виходили з будинку того дня? Що робило пенсне у сумочці Карлотти Адамс? Чому хтось дзвонив леді Еджвер у Чизік і кинув слухавку?

— Так, саме ці запитання ви ставили, — підтвердив я. — Тепер я пригадую.

— Гастінґсе, у мене в голові увесь цей час крутиться одна маленька думка. Хто той чоловік, який стояв за всім цим? Я знайшов відповіді на три запитання, і вони збігаються з моєю версією. Але два запитання, Гастінґсе, залишаються загадкою.

Ви розумієте, що це означає: або я помиляюся щодо особи, і це не може бути ця людина, або ж відповіді, яких немає, насправді, увесь цей час відомі. Які ж вони, Гастінґсе? Які?

Він підвівся і пішов до свого столу, відкрив його і взяв лист, який Люсі Адамс надіслала йому з Америки. Детектив попросив Джеппа залишити лист на день чи два, і той погодився. Пуаро поклав його на стіл перед собою і почав зосереджено дивитися.

Пройшли хвилини. Я позіхнув і потягнувся по книжку. Я не думав, що від такого вивчення мій друг отримає багато результатів. Ми вже багато разів знову і знову перечитували лист. Таємничим співрозмовником Карлотти з листа точно був не Рональд Марш, але там більше нічого не вказувало на особу невідомого.

Я гортав сторінки у книжці…

Можливо, я задрімав…

Раптом Пуаро викрикнув. Я різко підскочив від здивування.

Його вираз обличчя неможливо було описати, а зелені очі блищали.

— Гастінґсе, Гастінґсе!

— Так, що там?

— Ви пам’ятаєте, як я сказав вам, що коли б убивця мав план і засоби, то він би відрізав цю сторінку, а не вирвав?

— Так, і?

— Я помилявся. Весь злочин був скоєний дуже сплановано і методично. Сторінка мала бути вирвана, а не відрізана. Погляньте самі.

Я подивився.

— Eh bien, бачите?

Я похитав головою.

— Ви маєте на увазі те, що вбивця поспішав?

— Поспішав чи не поспішав, це не має значення. Хіба ви не бачите, мій друже? Сторінку треба було відірвати.

Я похитав головою.

Тихим голосом Пуаро промовив:

— Я був дурнем. І сліпцем. Але тепер… тепер… ми впораємося!