Смерть лорда Еджвера

Розділ двадцять третій Лист

— А тепер підемо обідати, — сказав Пуаро.

Він узяв мене під руку і всміхнувся.

— У мене з’явилась надія, — пояснив він.

Я зрадів, що він став схожим на себе, однак це не змінило мого переконання, що молодий Рональд був винний. Мені подумалося, що після аргументів Джеппа, можливо, мій друг і сам дійшов того висновку. А пошук покупця скриньки був, мабуть, останньою спробою зберегти свою репутацію.

Ми по-товариськи пішли обідати разом.

Я був трохи здивований, помітивши у дальньому кінці ресторану Браяна Мартіна та Дженні Драйвер, які разом обідали. Пригадавши те, що сказав інспектор, я запідозрив, що між ними, можливо, роман.

Вони побачили нас, і Дженні помахала нам.

Коли ми попивали каву, вона покинула свого супутника і підійшла до нашого столика. Як і завжди, вона мала яскравий та енергійний вигляд.

— Можна мені сісти і поговорити з вами хвилинку, мсьє Пуаро?

— Звичайно, мадемуазель. Я радий вас бачити. А містер Мартін не приєднається до нас?

— Я попросила його залишитися там. Розумієте, я хотіла поговорити з вами про Карлотту.

— Так, мадемуазель?

— Ви питали, чи не було в неї якогось чоловіка, близького друга. Правда ж?

— Так, так.

— Я багато про це думала. Іноді не можна згадати про все одразу. Треба повернутися назад, щоб прояснити все — пригадати багато дрібних слів та фраз, на які, можливо, у той час не звернула уваги. Отже, саме це я й робила. Міркувала, роздумувала і пригадувала те, що вона говорила. І я дійшла певного висновку.

— Так, мадемуазель?

— Мені здається, що чоловік, до якого вона була небайдужа чи який почав їй подобатись — Рональд Марш, той, що отримав титул.

— Чому ви вважаєте, що це був він, мадемуазель?

— Через те, що Карлотта одного разу почала загалом розповідати про людину з тяжкою долею і про те, як це може вплинути на характер. Людина може бути насправді порядною, а потім змінитися на гірше. «Не стільки грішник, скільки жертва гріха», — знаєте про що я. Це перше, чим жінка себе обманює, коли починає закохуватись у чоловіка. Я стільки разів чула цю банальну фразу! Карлотта була розумною дівчиною, а тепер вона говорила таке, мов повна дурепа, ніби тільки вчора народилася. «Так, — сказала я собі, — тут щось не те». Вона не називала імені, говорячи про все загалом. Але майже одразу після цього вона заговорила про Рональда Марша і вважала, що до нього погано ставилися. Вона дуже байдуже і невимушено говорила про це. Тоді я не пов’язала ці дві речі. Але тепер мені цікаво. Мені здається, вона мала на увазі саме Рональда. Як вважаєте, мсьє Пуаро?

Вона підвела очі й глянула просто на нього.

— Здається, мадемуазель, ви надали мені надзвичайно цінну інформацію.

— Я рада, — відповіла Дженні й заплескала в долоні.

Детектив ласкаво подивився на неї.

— Ви могли цього не чути, але джентльмена, про якого ви говорите, — Рональда Марша, лорда Еджвера, саме заарештували.

— О! — від здивування дівчина роззявила рот. — Отже, я трохи запізнилась зі своїми роздумами.

— Ніколи не буває запізно, — прорік Пуаро. — Принаймні для мене, ви ж розумієте. Дуже дякую, мадемуазель.

Вона підвелася і повернулася за столик до Браяна Мартіна.

— Ну як, Пуаро, — сказав я. — Це, без сумніву, змінює ваші судження.

— Ні, Гастінґсе. Навпаки, це ще більше їх підтверджує.

Попри таке доблесне ствердження, я сподівався, що потайки він засумнівався.

Кілька днів по тому Пуаро ні разу й словом не обмовився про справу Еджвера. Коли я говорив про неї, він відповідав лаконічно і відчужено. Словом, умив руки. Яка б думка не з’явилася у його блискучому мозку, тепер він мусив визнати, що вона не підтвердилася і що його перша версія у цій справі була правильна, а Рональда Марша таки справедливо звинуватили у злочині. Оскільки він — Пуаро, то не міг відкрито це визнати! Тому і вдавав байдужість до справи.

Саме так я розумів його ставлення. Здавалося, факти підтверджували це. Детектив анітрохи не цікавився перебігом справи у суді, який у будь-якому разі був простою формальністю. Він займався іншими справами і, як я кажу, не виявляв жодного інтересу, коли йшлося про цю.

Лише через два тижні після подій, описаних мною в попередньому розділі, я збагнув, що цілком хибно оцінив ставлення друга до справи.

Був час сніданку. Як зазвичай, біля тарілки Пуаро лежала солідна купа листів. Він вправними рухами пальців перебирав їх. Потім видав задоволений звук і витягнув конверт із американською маркою.

Чоловічок відкрив його своїм маленьким канцелярським ножем. Я дивився з цікавістю, позаяк він здавався таким зворушено задоволеним. У конверті був лист та досить товстий додаток до нього.

Пуаро двічі перечитав послання, а потім подивився на мене.

— Хочете поглянути на це, Гастінґсе?

Я взяв лист. Ось, що там було написано:

Дорогий мсьє Пуаро!

Я була дуже зворушена Вашим доброзичливим, дуже люб’язним листом. Я відчувала себе у такій безвиході. Окрім страшного горя, мене дуже образили речі, якими натякали про Карлотту — найріднішу, наймилішу сестру, яку тільки можна було мати. Ні, мсьє Пуаро, вона не вживала наркотики. Я впевнена. Вона панічно боялася таких речей. Я часто чула, як вона це казала. Якщо вона і була причетна до смерті того нещасного чоловіка, то зовсім безневинно, і, звісно, її лист до мене є доказом цього. Надсилаю його Вам, як Ви і просили. Мені нестерпна думка, що треба розлучитися з останнім у її житті листом, але я знаю, що Ви подбаєте про нього і я зможу повернути лист, а якщо він допоможе прояснити хоч якісь таємничі моменти, пов’язані з її смертю, а Ви сказали, що це можливо — що ж, тоді, звісно, лист повинен потрапити до Вас.

Ви запитуєте, чи Карлотта згадувала про якогось друга з особливою привітністю у своїх листах? Вона писала про багатьох людей, але про жодного не згадувала по-особливому. Думаю, вона найчастіше зустрічалася з Браяном Мартіном, якого ми знали багато років, дівчиною на ім’я Дженні Драйвер і капітаном Рональдом Маршем.

Я б дуже хотіла пригадати щось, що могло б Вам допомогти. Ви пишете так доброзичливо і з таким розумінням, і я думаю, Ви розумієте, ким ми з Карлоттою були одна для одної.

З вдячністю

Ваша Люсі Адамс

P.S.: По лист щойно приходив офіцер поліції. Я сказала, що вже відіслала його Вам. Звісно, це неправда, але я відчувала, що так чи інакше важливо, щоб Ви першим його побачили. Здається, у Скотленд-Ярді він потрібен як доказ проти вбивці. Ви передасте його їм. Але, будь ласка, переконайтесь, що вони найближчим часом повернуть його Вам. Розумієте, це останні слова, які Карлотта написала мені.

— Отже, ви самі їй написали, — мовив я, відкладаючи лист. — Для чого ви це зробили, Пуаро? І чому ви попросили оригінал листа Карлотти?

Він схилився над сторінками розкритого листа, про який я щойно згадав.

— Правду кажучи, мені важко відповісти вам, Гастінґсе, хіба що, я без надії сподівався, що справжній лист може якось пояснити незрозуміле.

— Я не розумію, як ви можете робити висновки з тексту цього листа. Карлотта Адамс сама віддала лист покоївці, щоб та його відіслала. Жодних хитрощів з ним не було. І текст написаний як найзвичайнісіньке послання.

Пуаро зітхнув.

— Я знаю, знаю. Саме в цьому і полягає його складність. Тому що, Гастінґсе, таким, яким він є, цей лист не може існувати — він неможливий.

— Безглуздя.

— Si, si, так і є. Бачте, як я пояснив, деякі речі повинні статися, бо вони виходять одна з одної методично, послідовно та цілком зрозуміло. Але потім з’являється цей лист. Він не вписується. Хто ж тоді помиляється? Еркюль Пуаро чи лист?

— Гадаєте, неможливо, щоб Еркюль Пуаро помилявся? — промовив я, наскільки міг тактовно.

Той із докором подивися на мене.

— Є випадки, коли я помилявся, але не тут. Зрозуміло, оскільки лист здається неможливим, він неможливий. Є щось пов’язане з ним, про що ми не знаємо. Я шукаю, що саме.

І він продовжив вивчення підозрілого листа з допомогою маленького кишенькового мікроскопа.

Закінчивши вивчати кожну сторінку, детектив передав лист мені. Певна річ, я не знайшов жодних невідповідностей. Він був написаний упевненим і розбірливим почерком, та дослівно відповідав тексту телеграми.

Пуаро глибоко зітхнув.

— Тут немає жодних ознак підробки. Усе написано одним почерком. І все ж таки я стверджую, що він неможливий у такій формі.

Раптом мій друг зупинився і поспішним жестом попросив сторінки, які я тримав. Я віддав, і він ще раз повільно їх проглянув.

Зненацька Пуаро вигукнув.

Я вже вийшов з-за столу і стояв, дивлячись у вікно. Почувши вигук, я різко обернувся.

Чоловічок справді аж тремтів від хвилювання. Його очі були зелені, як у кота, а вказівний палець дрижав.

— Бачите, Гастінґсе? Подивіться сюди… швидко… ідіть і погляньте.

Я підбіг до нього. Перед ним лежала одна сторінка з середини листа. Нічого особливого я не зміг побачити.

— Ви не бачите? Усі інші сторінки мають ідеально прямі краї — вони одинарні. А ця — погляньте на її відірвану сторону — ця була розірвана. Ви розумієте, що я маю на увазі? Цей фрагмент листа було написано на подвійному аркуші, отже, ви розумієте, одна сторінка листа відсутня.

Без сумніву, я дивися безглуздим поглядом.

— Це справді так. Але як це можливо?

— Так, Гастінґсе, це дійсно так. Саме в цьому і полягає вся хитрість задуму. Прочитайте і побачите самі.

Гадаю, найкраще, що я можу зробити, це приєднати точну копію сторінки, про яку йдеться.

— Тепер ви розумієте? — запитав Пуаро. — Лист переривається там, де вона розповідає про капітана Марша. Їй шкода його, і потім вона каже: «Він похвалив мій виступ». Після цього, з нової сторінки вона продовжує: «а тоді каже…» Але, mon ami, сторінка відсутня. Той, про кого йдеться на новій сторінці, може і не бути «ним» з попередньої. Справді, це не той самий «він» з попередньої сторінки. Це зовсім інший чоловік, який і запропонував цей розіграш. Зверніть увагу, з цього місця ім’я Рональда Марша більше не згадується. О! C’est épatant![58] Так чи так, наш убивця потрапляє у цей лист. Лист викриває його. Безперечно, вбивця думає про те, щоб повністю його знищити, а потім, перечитуючи ще раз, бачить спосіб, як по-іншому з ним повестися. Вистачить забрати одну сторінку, і лист можна перетворити на викривальне обвинувачення для іншої людини, також чоловіка, який має мотив для вбивства лорда Еджвера. О! Це була удача! Як ви кажете, гроші на конфітюр! Він відриває листок і спотворює зміст листа.

Я захоплено дивився на Пуаро. Я не був до кінця переконаний, що його версія правильна. Існувала велика ймовірність, що Карлотта взяла вже надірваний листок. Однак Пуаро переповнювала така радість, що я не наважувався поділитися своєю досить прозаїчною думкою. Бо все-таки він міг мати рацію.

Утім, я насмілився вказати Пуаро на одну-дві слабини в його теорії.

— Але як цей чоловік, хай хто це був, дістав листа? Міс Адамс узяла його просто з сумочки й особисто віддала покоївці, щоб та відправила його. Покоївка сама нам про це сказала.

— Через це нам слід прийняти одну з двох речей. Або покоївка збрехала, або того вечора Карлотта Адамс зустрічалася з убивцею.

Я кивнув.

— Я вважаю, що останній варіант найвірогідніший. Нам досі не відомо, де була Карлотта Адамс між часом виходу з квартири та дев’ятою годиною, коли вона залишила валізу на вокзалі Юстон. Я гадаю, що саме у цей період вона й зустріла вбивцю у якомусь визначеному місці, і, можливо, вони повечеряли разом. Наостанок, він дав їй кілька вказівок. Що точно сталося з листом, нам невідомо. Можна спробувати здогадатися. Карлотта могла тримати його у руці, плануючи відіслати його вже тоді. Вона могла покласти його на столик у ресторані. Убивця бачить адресу і відчуває ймовірну небезпеку. Можливо, чоловік непомітно взяв його, вибачився і відійшов, розкрив, прочитав, вирвав листок, а потім повернув на столик, чи, можливо, віддав його, коли Карлотта йшла, сказавши, що вона не помітила, коли лист упав. Точний перебіг подій неважливий, але дві речі очевидні — Карлотта Адамс зустріла вбивцю того вечора перед тим, як убили лорда Еджвера, або вже після вбивства (для цього було трохи часу, коли вона вийшла з «Корнер-гауса»). Здогадуюся, хоча тут я можу помилятися, що саме вбивця дав їй золоту скриньку як чуттєве нагадування про їхню першу зустріч. У такому разі вбивця — «Д.».

— Не можу зрозуміти, до чого тут золота скринька.

— Послухайте, Гастінґсе. Карлотта Адамс не приймала веронал. Люсі Адамс так стверджує, і я теж вірю, що це правда. Ця здорова дівчина з ясними очима не мала схильності вживати такі речі. Жоден із її друзів, а також покоївка не впізнали скриньку. Чому тоді скриньку знайшли у Карлотти після того, як вона померла? Для того, щоб склалося враження, що вона приймала веронал і до того ж робила це протягом значного періоду часу, скажімо, щонайменше півроку. Припустимо, що на кілька хвилин дівчина зустріла злочинця після вбивства. Вони щось випили разом, Гастінґсе, щоб відсвяткувати свій успішний план. А він підсипав у напій дівчини досить вероналу, щоб вона не прокинулася наступного ранку.

— Жахливо, — сказав я, здригнувшись.

— Так, це було недобре, — сухо додав Пуаро.

— Ви розкажете це все Джеппові? — запитав я через хвилину чи дві.

— Не зараз. Що я можу йому розповісти? Цей бравий поліцейський Джепп скаже, що це «ще одна дурниця! Дівчина просто написала на нерівному аркуші паперу!» C’est tout[59].

Я винувато опустив очі.

— Що я зможу на це відповісти? Нічого. Щось таке справді могло статися. Я лише знаю, що це не сталося, бо не могло статися.

Мій друг замовк. Його обличчя набуло замріяного виразу.

— Уявіть собі, Гастінґсе, якби у того чоловіка був план і засоби, він би відрізав сторінку, а не відірвав її. І ми б нічого не помітили. Нічогісінько!

— Тому ми робимо висновок, що він був недбалий у своїх звичках, — усміхаючись, мовив я.

— Ні, ні. Він міг поспішати. Ви бачите, як неакуратно відірвано. О! У нього точно було мало часу.

Пуаро зробив паузу, а потім сказав:

— Я сподіваюся, ви таки помітили одну річ. Цей чоловік, цей «Д.», у нього мало б бути дуже міцне алібі на той вечір.

— Я не знаю, як у нього взагалі може бути алібі, якщо чоловік спочатку провів час, вчинивши вбивство на Ріджент-ґейт, а потім зустрічався з Карлоттою Адамс.

— Цілком згідний, — мовив Пуаро. — Саме це я і маю на увазі. Йому надзвичайно потрібне алібі, і не сумніваюсь, що він подбав про це. Інша річ, чи справді його ім’я починається на літеру «Д»? Чи «Д» пов’язане з псевдонімом, за яким Карлотта Адамс його знала?

Він замовчав, а потім тихо додав:

— Ми повинні знайти його, цього чоловіка, чиє ім’я чи псевдонім починається на літеру «Д». Гастінґсе, ми мусимо його знайти.