Смерть лорда Еджвера

Розділ одинадцятий Егоїстка

Не думаю, що Пуаро очікував почути на своє запитання іншу відповідь. І все-таки сумно похитав головою. Він досі перебував у задумі. Дженні Драйвер нахилилася вперед, опершись ліктями на стіл.

— А тепер, — спитала вона, — мені щось розкажуть?

— Мадемуазель, — сказав детектив. — Передусім дозвольте мені похвалити вас. Ваші відповіді на мої запитання були надзвичайно розумні. Очевидно, мадемуазель, у вас є мізки. Питаєте, чи я вам щось розповім. Відповідаю — не багато. Мадемуазель, я розповім вам лише кілька голих фактів.

Він замовк, а потім тихо продовжив:

— Минулого вечора у своїй бібліотеці був убитий лорд Еджвер. Учора о десятій годині леді, — гадаю, це була ваша подруга міс Адамс, — прийшла до будинку і захотіла зустрітися з лордом, назвавшись леді Еджвер. Вона надягла золотисту перуку і нафарбувалася, щоб бути схожою на справжню леді Еджвер, а це, як ви напевно знаєте, міс Джейн Вілкінсон, акторка. Міс Адамс (якщо це була вона) пробула там лише кілька хвилин. Вона вийшла з будинку о п’ять хвилин на одинадцяту, але повернулася додому аж після опівночі. Вона лягла в ліжко, випивши завелику дозу вероналу. Тепер, мадемуазель, ви, мабуть, розумієте, для чого я ставив вам деякі запитання.

Дженні глибоко вдихнула.

— Так, — мовила вона, — тепер я розумію. Мсьє Пуаро, гадаю, ви маєте рацію. Тобто маєте рацію в тому, що це була Карлотта. І ще одне, учора вона купила в мене новий капелюшок.

— Новий капелюшок?

— Так. Сказала, що хоче капелюшок, аби приховати обличчя з лівого боку.

Тут я повинен коротко все пояснити, оскільки не знаю, коли це прочитають. Свого часу я бачив багато фасонів капелюшків — клош, які настільки приховували обличчя, що можна було навіть не впізнати своєї подруги. Нахилені вперед капелюшки, капелюшки, що трималися на потилиці, берети і багато інших. Того червня в моді були капелюшки, схожі на перевернуту тарілку, які кріпилися (наче присоском) над одним вухом, залишаючи інший бік обличчя і волосся відкритими для огляду.

— Ці капелюшки зазвичай носять на правому боці голови? — запитав Пуаро.

Маленька модистка кивнула.

— Але ми маємо кілька, які можна носити на протилежному боці, — пояснила вона. — Тому що є люди, які віддають перевагу своєму правому профілю, а не лівому, або які мають звичку робити проділ на волоссі тільки з одного боку.

— А є якась особлива причина, чому Карлотта хотіла затінити ту частину свого обличчя?

Я згадав, що двері в будинку на Ріджент-ґейт відчиняються наліво, тож дворецький бачив того, хто входить, з лівого боку. Також я згадав, що Джейн Вілкінсон (як я помітив раніше) мала крихітну родимку в кутику лівого ока.

Я схвильовано розповів про це. Пуаро погодився, енергійно киваючи головою.

— Це так. Це так. Vous avez parfaitement raison[24], Гастінґсе. Так, це пояснює купівлю капелюшка.

— Мсьє Пуаро? — раптом випросталася Дженні. — Ви ж не думаєте… не думаєте… що це зробила Карлотта? Я маю на увазі, убила його. Ви ж не можете так вважати? Не через те, що вона так розлючено говорила про нього.

— Я так не думаю. Але все ж таки цікаво, чому вона так говорила. Я хотів би знати причину цього. Що він зробив… Що вона про нього знала, що була змушена так висловлюватися?

— Я не знаю… але вона не вбивала його. Вона… ой! Вона була… ну… надто витонченою.

Бельгієць схвально кивнув.

— Так, так. Ви дуже добре висловилися. Це психологічний момент. Я згоден. Це був науковий злочин, але не витончений.

— Науковий?

— Убивця точно знав, куди завдавати удару, щоб досягти життєво важливих нервових центрів біля основи черепа, там, де той приєднується до хребта.

— Схоже на лікаря, — задумливо сказала міс Драйвер.

— Міс Адамс була знайома з лікарями? Маю на увазі, чи вона дружила з якимсь лікарем?

Дженні похитала головою.

— Ніколи не чула. Принаймні не тут.

— Ще одне запитання. Міс Адамс носила пенсне?

— Окуляри? Ніколи.

— О! — насупився Пуаро.

У моїй свідомості виник образ: лікар, що пахнув карболом, короткозорий, із сильними лінзами. Абсурд!

— До речі, а міс Адамс була знайома з Браяном Мартіном, кіноактором?

— Ну, так. Вона розповідала мені, що знала його ще малим. Хоча не думаю, що вони часто бачилися. Лише зрідка. За її словами, він став надто самозакоханий.

Вона подивилася на годинник і вигукнула.

— Боже мій, я маю летіти. Мсьє Пуаро, я вам допомогла?

— Допомогли. Я ще звертатимуся до вас по допомогу.

— Звичайно. Хтось вимудрував цю чортівню. Ми повинні з’ясувати, хто це.

Дівчина швидко потиснула нам руки, несподівано зблиснула білосніжною усмішкою і, як це було їй властиво, раптово нас залишила.

— Цікава особистість, — зауважив мій друг, оплачуючи рахунок.

— Вона мені подобається, — зізнався я.

— Завжди приємно спілкуватися з кмітливою людиною.

— Мабуть, це трохи важко, — розмірковував я. — Шок від смерті її подруги не засмутив її настільки сильно, як я собі думав.

— Звичайно, вона не з тих, хто ридма ридає, — сухо погодився Пуаро.

— Ви отримали від розмови те, на що сподівалися?

Він похитав головою.

— Ні, я сподівався — дуже сподівався — отримати ключ до особистості Д., людини, яка подарувала Карлотті Адамс маленьку золоту скриньку. Але мені не вдалося. На жаль, міс Адамс була замкнутою дівчиною. Вона не була з тих, хто пліткує про друзів або про свої любовні справи. З іншого боку, особа, яка запропонувала той розіграш, можливо, зовсім не була другом. Це міг запропонувати знайомий — безсумнівно, через «спортивний» інтерес — на грошовій основі. Можливо, ця особа бачила золоту скриньку, яку дівчина несла з собою, і спробувала дізнатися, що в ній.

— Але як же її змусили випити веронал? І коли?

— Ну, був час, коли двері квартири були відчинені, коли покоївка вийшла відправити листа. Хоча мене це не зовсім задовольняє. Занадто багато залежить від випадку. Але тепер — до роботи. Можливо, у нас є ще дві підказки.

— Які це?

— Перша — телефонний дзвінок на номер у район Вікторії. Мені здається цілком ймовірним, що, повернувшись додому, Карлотта Адамс зателефонувала комусь, аби повідомити про успіх. З іншого боку, де вона була між п’ять хвилин на одинадцяту і північчю? Можливо, у неї була призначена зустріч з організатором розіграшу. У цьому випадку це міг бути просто дзвінок до друга.

— Яка друга підказка?

— А! Я покладаю на нього надії. На лист, Гастінґсе. Лист до її сестри. Можливо — я тільки кажу «можливо» — в ньому вона все розповіла. Вона не розцінювала це як порушення обіцянки, оскільки лист прочитають аж через тиждень, та ще й в іншій країні.

— Дивовижно, якщо це так!

— Гастінґсе, ми не повинні занадто на це розраховувати. Це просто шанс, от і все. Ні, тепер ми повинні зайти з іншого краю.

— Що ви називаєте іншим краєм?

— Ретельне опрацьовування тих, хто хоч якось виграє від смерті лорда Еджвера.

Я знизав плечима.

— Крім його небожа і дружини…

— Та чоловіка, за якого вона хотіла вийти заміж, — додав Пуаро.

— Герцога? Він у Парижі.

— Авжеж. Але не можна заперечувати, що він зацікавлена особа. До того ж у будинку є ще люди: дворецький… інші слуги. Хто знає, які обрáзи вони затаїли? Але я вважаю, що спершу ми повинні поговорити з мадемуазель Джейн Вілкінсон. Вона прониклива. Можливо, щось запропонує.

Ми ще раз подалися в «Савой». Ми застали леді посеред коробок і обгорткового паперу, а зі спинок стільців звисали вишукані чорні драпірування. Вираз обличчя Джейн був глибоким і серйозним, вона приміряла перед дзеркалом черговий маленький чорний капелюшок.

— О, мсьє Пуаро. Сідайте. Тобто якщо є на що сісти. Елліс, зроби, будь ласка, місце.

— Мадам. У вас чарівний вигляд.

Жінка здавалася серйозною.

— Мсьє Пуаро, я не хочу лицемірити. Але ж треба дотримуватися правил хорошого тону, ви так не вважаєте? Тобто, думаю, я маю бути обережною. О! До речі, я отримала премилу телеграму від герцога.

— З Парижа?

— Так, з Парижа. Обачну, звісно, і зі словами співчуття, але написану так, що я можу все прочитати між рядків.

— Мої вітання, мадам.

— Мсьє Пуаро. — Вона сплеснула руками, її хрипкий голос надломився. Джейн скидалася на ангела, який ось-ось дасть волю найсвятішим думкам. — Я розмірковувала. Усе це здається таким дивовижним, якщо ви розумієте, про що я. Ось так, усі мої біди закінчилися. Жодного виснажливого розлучення. Жодних турбот. Переді мною відкрита дорога, і все гладесенько. Я майже повірила в Господа — якщо ви розумієте, про що я.

Я затамував подих. Пуаро глянув на неї, вона схилила голову трохи набік. Джейн Вілкінсон говорила цілком серйозно.

— Тож, мадам, ви так це сприймаєте?

— Для мене все склалося якнайкраще, — благоговійно прошепотіла вона. — Останнім часом я все думала — а якби Еджвер помер. І ось — він мертвий! Це майже як відповідь на молитву.

Детектив прокашлявся.

— Мадам, я не можу сказати, що сприймаю цю ситуацію так само, як і ви. Хтось убив вашого чоловіка.

Жінка кивнула.

— Так, звичайно.

— Вам не спадало на думку поставити самій собі запитання, хто саме це зробив?

Вона витріщилася на нього.

— Хіба це важливо? Я маю на увазі, як це мене стосується? Мабуть, через чотири або п’ять місяців ми з герцогом одружимося…

Мій друг насилу стримався.

— Так, мадам, я це знаю. Але окрім того, вам не сяйнуло в голову запитати себе, хто вбив вашого чоловіка?

— Ні. — Вона, здавалося, була вельми здивована від цієї думки. Видно було, що вона про це замислилася.

— Хіба вам не цікаво про це дізнатися? — запитав Пуаро.

— Боюся, не дуже, — зізналася Джейн. — Гадаю, поліція розбереться. Там усі дуже розумні, хіба ні?

— Так кажуть. Я теж збираюся все з’ясувати.

— Ви? Як кумедно.

— Чому кумедно?

— Ну, я не знаю. — Вона знову дивилася на одяг. Акторка накинула атласний халат і розглядала себе в дзеркалі.

— Ви не заперечуєте? — запитав Пуаро, і його очі засяяли.

— Ну, звичайно, ні, мсьє Пуаро. Я хочу, щоб ви взялися за це з розумом. Я бажаю вам успіхів.

— Мадам, я хочу більшого, аніж просто побажання. Я хочу почути вашу думку.

— Думку? — розсіяно перепитала Джейн і повернула голову на плече. — Про що?

— Як ви гадаєте, хто, найімовірніше, убив лорда Еджвера?

Жінка похитала головою.

— Уявлення не маю!

Вона знизала плечима і взяла ручне дзеркало.

— Мадам! — гучним, рішучим голосом повторив детектив. — ЯК ГАДАЄТЕ, ХТО ВБИВ ВАШОГО ЧОЛОВІКА?

Цього разу подіяло. Джейн Вілкінсон перелякано глянула на нього.

— Гадаю, що Джеральдін, — сказала вона.

— Хто така Джеральдін?

Але співрозмовниця знову відволіклася.

— Елліс, підніми це трохи на праве плече. Так. Що, мсьє Пуаро? Джеральдін — це його донька. Ні, Елліс, праве плече. Так краще. О! Мсьє Пуаро, ви вже йдете? Я дуже вдячна за все. Я маю на увазі, за розлучення, хоча це вже не потрібно. Я завжди вважатиму вас чудовим.

Після того я бачив Джейн Вілкінсон лише двічі. Одного разу на сцені, і один раз на званому обіді, коли я сидів навпроти неї за столом. Я завжди пам’ятатиму її такою, якою я побачив її тоді, повністю заглиблену в одяг, як вона недбало кидала слова, які потім вплинули на подальші дії Пуаро, а її думки були зосереджені цілком і повністю на собі.

— Épatant[25], — з благоговінням сказав Пуаро, коли ми вийшли на Стренд.