Третя рота

XI

Ось Сьома Рота і також моя любов — дочка диякона. Тільки перша дочка диякона була худенька, струнка, а ця — рум'яна товстушка, як просфора, залита вечірньою зорею, з темними, як і перша, очима.

Звичайно, моя любов до цих дочок дияконів обмежувалась зітханнями і мріями, чистими, дитячими.

Ах, Сьома Рота!..

Вона, як і Третя, на березі Донця, на його правому й крутому березі.

Шумливий ліс п'яно хитається на тім березі срібної дороги в Дін. і гребля, а на ній дядьки в широких солом'яних брилях «водять» у глибокій воді щук.

Вудка туго зігнулась, і волосня от-от розірветься од метань хижака, що проковтнув разом з наживою гострий, смертельний гачок. Як бореться за життя щука! Вона туманною блискавкою протинає глибину і то вправо, то вліво, то вгору, то вниз кидається, як оскаженіла… А дядько, примруживши хитре каре око, цей довговусий Сковорода, спокійно то відпустить волосню, щоб дати умовну волю щуці, щоб вона ще дужче стомила себе, то трохи підтягне, аж поки безсила гроза пічкурів і себелів не віддасться на волю переможця в полотняній білій сорочці з незмінною люлькою в зубах.

Дядьки, мої дядьки!

Як я вас любив і люблю!

Чи, може, тому, що в мене родичі такі ж, як ви, селяни, що спокійно живуть, і працюють, і спокійно вмирають, коли треба, на полі бою, під рев гармат, чи в бідній хатині на долівці під плач і голосіння близьких.

Я пішов по воду до колодязя на перехресті двох вулиць. Але в мене не було бичовки. Підійшли з синенькими відрами дві гарненькі дівчинки, подивились на мене, усміхнене переглянулись. Одна сказала другій:

«Давай наберем йому води». Вони витягли води і налили мені в відро, потім витягли собі…

А я, розгублений і вдячний, стояв і, як зачарований, дивився їм услід, як вони стрункими і загорілими ноженятами не йшли, а пливли над землею, повною веселого і зеленого гомону літа.

Хлопчик нашого сусіди пішов зі мною на Дінець. Після купання він повів мене у вишневі сади над Дінцем. Ми ввійшли в їх райдужне марево од сонця, бджіл і квітів, а хлопчик почав весело і голосно співати, розмахуючи руками і всім своїм тілом, показуючи невичерпну радість життя.

Я йому сказав: «Не співай так голосно, бо почують і наб'ють нас!» Але він почав співати ще дужче.

А потім обернувся до мене і каже гордо і незалежно:

«А що? Хіба я на своїй землі не можу співати?!»

І він весело тупнув ногою по землі, що звучала, як голубий акорд щастя…

Батько і тут був писарем.

Якось на подвір'я правління привели зв'язаного і побитого конокрада. Він лежав на дрогах, а дядько тяжко бив його майже непритомного. і ніхто йому не забороняв це робити. Навіть співчутливо дивилися на нього. Ви знаєте, чого вартий на селі кінь і як чорно б'ють за вкраденого коня, так б'ють, що конокрад довго після того і не протягне. Але так, як німці-колоністи б'ють конокрадів, ще ніхто з українців не додумався.

У нас їх б'ють дугами, голоблями, а більше кулаками та підборами, а німці б'ють «культурно», щоб слідів зовні не було.

Вони кладуть на землю боком конокрада, і до спини й живота на довжину всього тіла прив'язують дві дошки, потім підводять конокрада на ноги і з розгону б'ють важкою ломакою по дошці спереду чи ззаду. Конокрад у дошках важко гупаеться об землю. Потім злодія, у якого вже одбиті печінки, знову ж підводять і знову б'ють. Ну, ясно, що після цього людині заспівають «Вічну пам'ять»[18], трави і птиці або летючий і хмурий сніг у глухих степах України.

Я дуже полюбив книжки.

Образи Жюля Верна[19] з «Воздушного корабля» ярко жили в моїй дитячій голові з іменами, як я їх тоді запам'ятав, чомусь «дядя Фрюдан» (а не «Фрюден») і «Філь Евене».

Особливо мене захоплювала книга «Ветхий завіт"[20], написана, як роман, про блукання єврейського народу в гарячих пустелях півдня, коли вони шукали землю Ханаанську[21] (в ці роки я ці шукання з боєм і ордами філістимлян[22] можу порівняти з «Залізним потоком» Серафимовича[23]… Тільки там іще величніше). Я захоплювався героїзмом Гедеона, братів Маккавеїв[24], Самсоном[25], а особливо Ісусом Навіном[26], який одним наказом «Стой, солнце» спинив день, щоб євреї змогли довершити розгром ворога.

Я любив усе героїчне і красиве.

Мені потрапила до рук непоказна і не дуже велика за розміром книжечка — «В тумане тысячелетий»[27] — (забув автора), і вона мене так захопила, коли я читав її у траві нашого подвір'я, що все, що було в книзі, жило й сіяло в моїй уяві так сильно і гостро, що здавалось реальним, і я поринув у нього всім своїм маленьким єством, а все, що навколо, не існувало для мене.

Я не чув, як мати кликала мене на обід. Буря восторгу вхопила мене на свої огняні крила і понесла мене туди, де:

де:

і герой роману… Чомусь я запам'ятав його ім'я як «Святослав», а це, як потім я прочитав через багато, багато років у продовженні нього роману — «Гроза Візантії», був Всеслав, автор — Красновський.

І цей могутній і страшний нерук, і старий кудесник, і любов Всеслава до Любуші, і його ворог Вадим, і друг, північний витязь, якого Всеслав зарубав… Усе це так владно і сонячно захопило мене, що й зараз, сивим юнаком, я можу розповісти в деталях про роман «В тумане тысячелетий», що так полонив мою дитячу уяву і, безумовно, в тисячу разів кращий «Грози Візантії», що сподобався мені тільки своєю інтригуючою назвою. Така назва більше підходила б до другого мого улюбленого героя, до Святослава.

В густій траві нашого подвір'я я так зачитався «Ветхим завітом», що забув про навколишній світ, а так у книзі блукав по жовтій од піску безкінечній пустелі під гарячим, безжальним сонцем з героїчним єврейським племенем і захоплено дивився на Гедеона, коли він виділяв хоробрих од боягузів по тому, як вони пили воду в річці, — чи губами, чи жменями.

А юнак Давид з його пращею, якою він знищив велетня Голіафа[28], а потім його ж мечем відрубав йому голову…

Ну і, звичайно, мій улюблений Самсон, що ослячою щелепою перебив п'ятнадцять тисяч філістимлян. Як я ненавидів ту сучку Далілу, що через неї Самсонові відрізали його довге волосся, в якому була вся його сила, і осліпили героя.

І печально радів я, як відплатив Самсон ворогам, коли відросло його волосся.

Жалко тільки, що він і сам загинув на купах трупів під уламками роздавлених його богатирськими руками колон і стелею храму.

А чудо з ієрихонськими трубами[29], коли від одного їх реву розсипались у прах мури ворожої фортеці і євреї взяли її голими руками…

Мати мене кличе обідати, а я не чую, потопаючи в уявному світі золотої легенди людства.

І от батько мій захворів на запалення шлунка. Довго й тяжко боровся він зі смертю, а мати сиділа біля нього на долівці і рушником або його шляпою, як віялом, навівала йому свіжого повітря, бо батькові було нічим дихати.

Мати купувала батькові церковного вина. Я це вино потай покуштував, і воно мені здалось таким чудесним, що більше ніколи в житті я такого вина не пив. Тільки коли причащався. Але тоді піп у золотій ложечці давав його так мало, що тільки розчаровано облизувався. Доктор сказав, щоб батько покинув пити горілку, а коли він не кине, то помре.

Батько одужав.

Але горілки пити не кинув.

Якби ж він знав!

Я дружив з сусідськими хлопчиками, старший брат яких був ковалем. Часто я ходив до його кузні і любив слухати, як він весело і віртуозно видзвонював по ковадлу молотком або допомагав його батькам на гармані.

Я змагався з своїми маленькими друзями, хто швидше працюватиме.

Ми переносили великими корзинами полову. Я переносив майже бігом, а мене, щоб я працював ще краще, дорослі хвалили:

— От молодець!

— От молодець!

А я стараюсь, а я стараюсь…

Була епідемія скарлатини. Нам у школі зробили прищеплення од неї.

Ми, хлопчаки, хизувалися перед дівчатками, ніби нам не болить, коли голка шприца тонко і гостро входила під шкіру на спині, а дівчатка, коли їх кололи, кривились і плакали.

Ми ж ходили як герої.

У мого друга захворів на скарлатину менший братик. Була зима, і по залізній од морозу землі його братика, хворого, смертельно блідого, повели до церкви, що була недалеко від хати сусідів.

А потім його вели по великих кам'яних плитах церкви під руки назад. Він ішов, весь наче прозорий і нетутешній, і хитався, задихаючись од нестачі повітря… Так і стоїть перед моїми очима його бліде, покірне і приречене личко…

Потім його хоронили.

І ще.

В однієї жінки умерло двоє близняток-малят.

До хати, де вони лежали на столі, заходили мовчки і урочисто люди… Стояв печальний кашель і траурний шепіт у кімнаті…

Я підійшов до маленьких мерців. Вони лежали як крейдяні ляльки, воскові й тихі.

Я доторкнувся до ручки одного з них.

Рука була холодна як лід.

Сьома Рота!

Я не забуду тебе, колиска радості й горя в мої далекі й неповторні дні.