Третя рота

XXXІX

Полтава. 5 січня 1919 року.

Тільки-но ми приїхали. От, думаю, хоч раз спокійно засну. Як зирк у вікно, а всі люди біжать із базару…

Повстання…

Місцеві більшовики повстали. Вони поставили кулемета на соборі, і наш броньовик почав бити по собору то шрапнеллю, то гранатами: на удар…

Вечоріє… Зірки розривів обсипають собор… Коли ж після удару зірка біля собору не блискає, значить, снаряд у соборі, де золото іконостаса, де бог, в якого я перестав вірити… Ми ж з попом, а піп нічого не каже, що ми б'ємо по собору нашого бога, піп нічого не сказав, коли ми на різдво біля церковної огорожі розстрілювали 18… Я перестав вірити в бога… і па людей я став дивитися як на папірці… Особливо зневажав і жалів я цивільних.

До вечора був бій… А увечері в наш вагон вскакує сотенний Глущенко:

— Полтава наша. Слава!

Йому ніхто не відповів…

Тільки чому ж це — «Полтава наша», а з київського вокзалу почало бити поважно й грізно… Наш броньовик вийшов за товарну станцію. Праворуч ліс, у лісі село чи передмістя… На мутному снігу чорніють козацькі лави…

Наш броньовик — тільки по назві броньовик, а це звичайний пульман, стіни якого обкладено мішками з піском. Коли стріляти, то треба висувати голову… Значить, коли — куля, то тільки в голову…

Наступає регулярна (Червона) армія… Наша сотня по черзі вартова, і ми — на броньовику… До нас прислали січових стрільців 1 у касках і з кулеметами… Ждемо… А в селі гавкотять стурбовані собаки, без кінця гавкотять… То… ідуть…

Прибігли козаки з розвідки… Наткнулись на дозор «7-го советского полка…» і от близько, близько од нас показалися лави червоних… Вони сміливо й просто йшли у ввесь зріст прямо на нас…

— Огонь!

Гармата скажено вдарила прямо по лаві, і я закрутився в огні бою.

Біля мене строчили кулемети, рушниці, і після кожного удару гармати рот мій механічно підстрибував… Хорунжий не ховав голови і трохи не застрелив мене, коли я ніяк не міг відчинити цинки з патронами… Наші кулемети били з перебоями («засєчка»), теж і більшовицький кулемет гарно застрочив, навіть якимось мотивом… Ну так же тонко й гарно, що ми всі аж засміялися… Я пік пальці об гаряче од стрільби дуло моєї рушниці…

А кулі співають тонко й солодко…

Наші рушниці б'ють гулко, а більшовицькі — наче паперові хлопушки: пак, пак… Це звукова омана… Всі рушниці б'ють однаково…

Червоні почали стріляти вже з тилу… Броньовик наш відступає… Що ж ті, що в лаві, що лежать самотньо на снігу, коли броньовик відступає?.. Коли ми проїжджали мимо водокачки, червоні били вже по нас прямо з неї… Як вони не засипали нас бомбами з моста, я й досі не знаю. А вони ж були на мосту, над нашою головою…

Броньовик підійшов до станційного перону, на якому спокійно і поважно стояли кулемети, а мимо швидко й тривожно, колонами, відступала наша піхота… Чулись голоси старшин:

— Не хвилюйтесь, панове козаки…

— Не хвилюйтесь, панове козаки…

А козаки з сумками й рушницями за плечима йшли в тьму… Наш броньовик став на мосту на Ворсклі. Ми прикриваємо відступ. Нашу сотню змінили, і я мертво заснув у вагоні… Констанція мені не снилась. Враз, крізь сон… гарматний удар… один і другий… Злякано застрочив кулемет, і я під крики «До зброї!» схопився з ліжка…

Чую… їдемо… Стрільба замовкла…

А було от що.

Потомлені боєм вартові на броньовику заснули, а червоні колонами підійшли до нас і вже почали братися за ручки броньовика, як їх випадково побачив наш чотовий, що вийшов із вагона оправитись, і крикнув: «До зброї!..»

Червоні під нашим огнем одхлинули за насип і залягли в лаву.

Сніги… ніч… поле… і сум коліс… Куди ми їдемо?.. Старшини нам кажуть, що ми воюємо за Радянську владу, а селяни через кожні п'ять верстов рвуть пам залізницю… В Кременчуці наш полк (2-й курінь, наш 3-й) роззброїв Балбачана, а газети писали, що це зробили січові стрільці[72]. Балбачан хотів нашу армію подарувати Денікіну[73].

В Кременчуці ми пішли в баню… Попереду йшли бунчужний і гармоніст… Вони якось смішно хиталися у валянках… Коли ми підійшли до лазні, помилися козаки 1-го куреня… (до лазні всі йшли при зброї), і чітко під хитання багнетів вони заспівали:

«За нарід?..» Ще багато було телят, які думали, що ми йдемо за нарід. Я теж думав, що ми йдемо за нарід… Що більшовики — шовіністи. Особливо нас обурювало, що нас за те, що ми говоримо своєю мовою, взивали буржуазними лакеями. А наш полк у нивах був весь більшовицький… Того він і був самий бойовий з усієї петлюрівської армії, і більшовики завжди не витримували нашої штикової атаки… Того і (не) любив нас дуже улюблений полк Петлюри, мазепинський полк… Кілька разів доходило майже до бою з мазепинцями, яким ми зривали погони. Того ми й не відступали через Київ… Того й ніколи не приїжджав до нашого полку Петлюра, який спокійно почував себе тільки між мазепинцями та січовими стрільцями…

З Кременчука ми поїхали бронепотягом у розвідку в напрямі на Полтаву. Було тяжко й лячно сидіти у вагонах і чекати на смерть. Бо скрізь же партизани, і щохвилі нас можуть одрізати од Кременчука. Ми сидимо у вагоні, у всіх настрій неможливий. А один козак так жалко й жалісно матюкався і нив перед мене, що я не витримав і сказав: «Та замовчи ти. Тут і так тошно й без тебе…» А він усе ниє… і було противно дивитись на його перелякане, повне болю, спітніле обличчя. Бунчужні нашої та 9-ї сотні були більшовицькі агітатори. Бунчужний И-ї сотні, низький і русявий, казав: «Надо не ныть, а делать дело». Почувалося щохвилі, що всі схопляться за зброю і почнуть бити старшин. Сотенний Глущенко попередив нас. Він вихопив свою кубанську шаблюку і, махаючи нею перед нами, почав кричати;

— Я не хочу бути за сотенного у бандитів!

Хлопці не були ще готові, без зброї, і ми кинулися од нього тікати, але в дверях застрягли. Бунчужний нашої сотні спокійно став на дверях із рушницею і чекав. Курінний Ліневський заспокоїв Глущенка, і той його послухав. Коли ми приїхали в Кременчук, наші бунчужні зникли: був даний наказ їх заарештувати, але вони про це зарані довідалися і зникли.