Третя рота

LXVI

Часто я ходив і ходжу повз Софіївський собор, золотий гомін якого ще колись лунав над Києвом разом із гомоном Лаври (дзвони…), що оспівав у чудесних віршах молодий Тичина[273], і згадую веселого, з світлими й сміливими очима, як у сільських парубків, Григорія Косинку[274], що жив у флігелі соборського подвір'я разом із своєю високогрудою жіночкою.

Я до них часто ходив, коли в 1925 році відпочивав у Дарниці.

Я так любив Григорія, золоте і співуче життя якого обірвала куля ката, і не фашистського одвертого ката, а ката, що підступно, кривавою гадюкою заліз у наші лави і як багато і смертельно покусав він жалами куль серця нашого цвіту!..

і ще я згадував, як я листувався з Грицем, які прекрасні українські листи він мені писав. Якби він жив, він став би нашим Тургенєвим у прозі, бо, як і Тургенев, він був поетом у прозі.

Ленін…

З іменем цим так багато зв'язано в нас. Це ім'я підтримувало наш дух у тяжкі години відступу і окрилювало в години гніву і відплати.

Я знов лечу у споминах назад.

Був призов ударників у літературу, по суті, шкідлива і непотрібна справа, яка пошкодила і виробництву, і робітникам (молоді робітничій), яким задурили голову, що вони одразу стануть геніями.

Щоправда, найталановитіші з них лишилися в літературі (одиниці), а багато, багато були тільки скалічені духовно, і нічого з них не вийшло.

Між ударників, призваних в літературу, походжали, як єгипетські жерці, і «священнодіяли» між них, хизуючись знанням Маркса, Леніна і Сталіна, цитуючи їх твори (така-то сторінка і такій-то абзац, згори чи знизу) критики Коряк, Щупак[275] і Коваленко[276].

Я запропонував їм при ударниках зачитати уривок з статті одного критика: «Його всі цитують, не друкують, а я вважаю, що це — хороший критик».

Вони поблажливо усміхнулись:

— Просим, просим!

Я їм зачитав цей уривок російською мовою, де йшлося про право людини на фантазію.

Коряк сказав: «Целевое ребячество».

Щупак: «Це правий ухил».

А Коваленко: «Та це і— справжня контрреволюція».

Я сказав: «Товариші! Це — з Леніна».

Картина.

Але я знов повертаюсь до себе і знов лечу на чарівному коні уяви в близьке минуле, в Київ 1944 року, з якого я полетів у Харків тридцятих років.

Та чогось мій норовистий кінь, як тільки побачив золоту башню Лаври (їх було дві — одну разом із тілом церкви зірвали німецькі фашисти), метнувся на Донбас, правда, на мить, а потім знов у Харків, щоб уже в Києві продовжувати свій біг у вічність, щоб я сам собі (був) яснішим і для себе, й для своїх читачів.

Колись моя мати, побачивши, що я складаю вірші на папері, гнала мене на шахти збирати вугілля:

– Іди, сукин син, на шахти, нічим уже топити в хаті. А вірші хліба не дадуть.

Потім, пізніше, у Харкові, коли я став відомим поетом і коли в мене не було настрою писати, вона мені казала:

— Синочок! Чого ти не пишеш? Я тобі вже й чорнила і бумаги приготовила…

І я тоді написав «Дніпрельстан».

(і ще кінь метнувся на Донбас).

Мати мене часто била, коли я був підлітком, за сестру Зою, що мала дуже поетичну уяву і гіперболізувала все, що я робив із нею, перед матір'ю, а та, не розібравшись, у чім справа, і вірячи тільки Зої, люто накидалась на мене і била поліняками або полумиском по голові.

Нарешті мені набридло наставляти свою бідну голову під полумиски та поліняки, і я почав утікати від матері.

Та спочатку вона мене повертала під свої удари, удаючи, що хоче розірвати кофту на грудях, і істерично гукаючи мене.

Та потім я не повертався уже, бо коли побіг раз і мати кофти не порвала, більше вже не вірив їй.

Мені дуже не подобалось, що вона на мене кричала:

— Сукин син!

Якось я їй сказав:

— Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш!

У матері було довге й чорне, аж до сині воронячого крила, волосся, і мій улюблений братик Олег дивився якось на нього задумано-захопленими карими оченятами і сказав:

— Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!..

І знов Київ… Перон, дзвінки…

Ми їдемо в Москву для проведення декади української літератури та мистецтва.

Скільки радості!

В Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали — поетів, співаків, артистів…

Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати.

Радісно ми поверталися до Києва…

Та от, як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного неба, редакційна стаття «Правди»[277], в якій мене за вірш «Любіть Україну», за любов до України «в стягів багряному шумі» названо, по суті, націоналістом за те. що я нібито пишу за Україну поза часом і простором (а «знамен червоний шум!..» «Зойки гудків») і що Україна («між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками!»)… Справа в тому, що «Правда» критикувала перший варіант «Любіть Україну», написаний у 1944 році, сім років тому, де був рядок:

«Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами», і цей варіант переклав Прокоф'єв, А в збірці «Щоб сади шуміли», за яку я був нагороджений Сталінською премією 1-го ступеня, був надрукований вірш «Любіть Україну», в якому рядок: «Без неї-ніщо ми…» я замінив рядком: «між братніх народів…», щоб показати Україну не ізольовано од своїх соціалістичних побратимів і посестер.

Але «Правда» почала мене бити за перший варіант «Любіть Україну», що під цим віршем підписалися б такі недруги українського народу, як Петлюра і Бандера[278]…

І скільки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, — всі організації!.. — і навіть у всесоюзному — шукали в кожній республіці свого «Сосюру» — ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні), і скільки я не казав, що я виправив «Любіть Україну», мені не вірили і били до самозабуття.

Корнійчук на пленумі письменників України кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно і в міру):

— За який націоналістичний гріш ви продалися?

А Малишко вмістив в газеті «Радянська Україна» цілий підвал, у якому «доводив», що раз я був у петлюрівських бандах, то мені не можна вірити, що я на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні «був не з нами».

Його стаття була, по суті, ідеологічним ордером па мій арешт.

І теж Малишко робив це, як і Корнійчук, щоб одвести вогонь крптпкп од себе і сконцентрувати на мені, бо його, як і Корнійчука, своїм крилом зачепила критика.

Прожогін шукав націоналізм в моїй поемі «Вітчизна» і «знайшов» його там, де я писав про Україну, хоч у тій же поемі я з такою любов'ю писав про Білорусію, про Росію і Москву, як серце Вітчизни!..

Н.[279] дописався до того, що «Сосюра вже перестав бути прикладом для літературної молоді!».

Одразу ж після появи статті в «Правде» «Об идеологических извращениях» мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников[280].

Він мені говорив, що я «представитель рабочего класса в украинской поэзии», що «у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам».

Внаслідок розмови з ним я написав покаянного листа[281], що був надрукований у «Правде».

А ще перед тим кореспондент прогресивної газети українців в Канаді приїхав, щоб перевірити, чи я ще є на світі, бо націоналістичні газети в Канаді писали, що я заарештований, і мене з цим кореспондентом у ВОКСі[282] сфотографували.

Коли я приїхав у Сталіне[283], ішла конференція молоді, на якій виступав секретар Сталінського обкому КСМУ.

Він говорив про «Любіть Україну», про те, що під цим віршем підписалися б Петлюра і Бандера.

Закінчивши промову, він сказав:

— А теперь слово имеет товарищ Сосюра!

Мене зустріла електрична буря аплодисментів. Якось я сумно ішов по Червоноармійській біля Бессарабки[284].

Вулицею переходив юнак у міському костюмі з чемоданом у руках. Мабуть, студент. Він підійшов до мене і спитав:

— Ви — Володимир Сосюра?

— Я.

— Дозвольте потиснути вашу руку!..

Він потиснув мені руки і, не сказавши більше ні слова, швидко і схвильовано пішов від мене.

Я так розгубився від радісних сліз, що залили мою душу, що навіть забув спитати його, хто він такий.

То мені потиснула руку українська молодь.

І тільки це мене втримало від божевілля або самогубства, сталінські[285] аплодисменти і цей потиск руки…

Але серце не витримало, і в мене почалися спазми коронарних судин, а потім досягла свого апогею гіпертонія.

Тільки це вже галузь медицини, а не ідеології, і за це я прошу пробачення у вас, мої золоті читачі!

Тільки медицина все ж зв'язана з ідеологією, власне, з ідеологічною боротьбою і любов'ю.

Серце почало протестувати уже після арешту моєї дружини[286], яку викликали в Міністерство Державної Безпеки телефоном, коли мене не було дома.

Так. Серце не витримало і почало давати грізні сигнали.

Муки особисті не такі вже й цікаві, тільки у нас трудно сказати, де починається особисте і де кінчається громадське.

Наскільки чудесний наш соціалістичний лад, що в ньому злиті з «ми» воєдино «я» кожного з нас.

Колись мені одна стара більшовичка сказала:

— Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если горе — оно будет меньшим.

І в цьому моє щастя, а може, й сила, що я ще до поради старої більшовички переживав завжди (і переживаю) з народом.

Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вірив, що НКВС — меч диктатури пролетаріату, і раз заарештували Марію — значить, було за що.

Це говорила моя свідомість, а серце кричало, і плакало, і билось об ребра кривавими крилами, як підстрелена птиця.

І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина…

Це дало право С. сказати на поетичній секції про мене: «Сосюра — вже смердючий труп».

Правда, товариші, і навіть Малишко (він іноді буває хорошим), всипали С. за мене.

А він щось белькотів, що він так сказав для користі літератури…

Та товариші в переносному смислі зробили із С. «смердючий труп».

Це було ще за доби «культу».

До Києва приїжджали російські письменники, і з ними приїхав Назим Хікмет[287].

І теж цо було ще за Сталіна.

Хікмет попросив Малишка познайомити його зі мною і при товаришах сказав мені:

— Я читал ваше стихотворение «Люби Украину» и никакого национализма в нем не нашел.

Після Сталіна почалося оздоровлення літературної атмосфери.

Стало легше дихати і співати.

Але за кілька днів до розгрому Берії[288] і його бандитів уночі — дзвінок.

Дзвонив той же, що заарештував дружину:

— Зайдите в министерство. За вами придет машина (з таким-то номером), вы садитесь в неё и приезжайте к нам.

Я вийшов.

Машина з указаним номером уже чекала на мене. В ній був один в чорному. і я з ним поїхав в Міністерство безпеки.

Ще до цього за мною вже ходила тінь смерті. В неї були жовті штиблети, світло-шоколадний костюм і безбарвне обличчя нальотчика.

В міністерстві той, що мене привіз, завів до одного кабінету і зник.

В кабінеті було двоє в військовому. Один стояв, а другий сидів за столом.

Я показав свою перепустку, і той, що сидів за столом, забрав її в мене і замкнув до шухляди.

Ясно.

Мені сказали, щоб я почекав.

Сиджу, чекаю…

А вони, ті двоє, про щось жваво і весело розмовляють, здається, про концерт, про гру артисток…

Мовляв, вжиття уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в клітці», Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, ніби я — порожнє місце.

Очевидно там, нагорі, по прямому проводу питали згоди на мій арешт одну людину, що простягла благовісну руку над моєю головою і сказала:

— Сосюру не трогать!

І чорна рука, що вже добиралась до мого серця, щоб стиснути його смертно своїми гострими, закривавленими кігтями, одійшла в морок…

Тоді зроблено було такий крен.

Заходять двоє у військовому, рангом вищі за тих, що застосовували до мене прийом «психологической пытки», і один з них сказав:

— Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр.

Ми пішли нагору.

Зайшли до кабінету міністра.

Це був Мешік[289], потім розстріляний разом із Берією й іншими претендентами на криваву владу над тероризованим народом. Вони хотіли навалити Гімалаї трупів до тих, що вже навалили, але… не вийшло!

Мешік, коли я привітався з ним, запросив мене сісти.

Я сів.

Він дивиться на мене і мовчить.

Я теж мовчу.

Мешік:

— Чого ви мовчите?

— Я жду, що ви мені скажете. Мешік:

— Чого ви не даєте до друку ваших віршів? Ви що, протестуєте проти критики?! Я:

— Ні, я не протестую. Вірші я пишу, але мене не друкують. Мешік:

— Хто вас не друкує?

Я:

— Газети, і журнали, і видавництва. Я вже давно, давно дав у «Радянський письменник» велику збірку поезій «За мир», але її й досі маринують.

Мене. між іншим, уже не друкували два роки ніде і не дозволяли виступати перед народом.

Тобі кажуть «виправляйся», а не друкують, як же я буду виправлятись?

Смілянський правильно говорив, коли його били:

— Коли шахтьор помилився, то його ж не виганяють із забою, а дають йому змогу там же, в забої, і виправлятися!..

Мешік:

— До вас ніхто не заходив з націоналістичного підпілля? Я:

— Ні! Навпаки. Мені присилали загрозливі листи. Мешік:

— А як ви живете матеріально? Я:

— Не вилажу з ломбарду. Здав речей на 10 000 крб. Мешік:

— Так ви мені напишіть листа про те, хто вас не друкує, і завтра у вас буде наш товариш. Ви передайте йому лііста до мене і дасте йому переписати номери ломбардних квитанцій.

Я попрощався з ним і пішов.

А той, що відібрав у мене перепустку і замкнув її в шухляду письмового столу, з такою люттю і темною ненавистю у східних очах дивився на мене, а рука, рука ката, віддавала мені перепустку.

Я, не попрощавшись із ними, вийшов.

А через деякий час та рука, що сказала своїм благовісним жестом: «Сосюру не трогать», повернула мені з далекої засніженої тайги мою дружину.

Це вже було після розгрому Берії.