Третя рота

XLV

В Одесі, в нашому подиві[94], я зустрів свого товариша по заводу. Ми багато з ним говорили, і він дістав мені командировку на політичні курси там же, при подиві.

І я лишився на курсах.

Було синє й чудесне море. На лекціях казали, що «бытие определяет сознание»[95], що душа «продукт производственных отношений…» і мені страшно стало, що я, людина, яка керує своїми думками й поступками, раптом підлягаю якійсь табуретці і взагалі мертвим речам.

Мені перестало хотітися жити, і я умовився з однією курсанткою повіситись…

Але море було таке чудесне, і увечері на Дерибасівській вулиці золотою ниткою тремтіли в небі ліхтарі, а повітря було ніжне, тепле й бархатне, і я роздумав умирати. Я познайомився з одеськими поетами, вони прийняли мене в свій гурток. Раз на тиждень у нас були читки віршів. Я був такни соромливий. Особливо мені було соромно, що у мене білі обмоткп. Одного разу я читав вірші, а через піаніно на мене дивилася смуглява дівчина в буржуазному вбранні, у неї на шиї було янтарне намисто. Взагалі на мене дивилося багато дівчат, і од того мені було соромно ще дужче. Дівчина з янтарним намистом попросила в мене прикурити. Я їй простягаю запалену цигарку через піаніно, але вона не бере, а хоче, щоб я їй дав прикурити з рота. Я взяв цигарку в рот і перехилився до неї через піаніно, а вона до мене, й наші очі майже зійшлися… Коли її цигарка загорілася, вона сказала:

— Как хорошо жить!

І з вечірки проводжала мене до подиву. Тільки, колії ми цілувалися, мене вразило, що в неї великий рот, мій рот зовсім потонув у ньому, й мені стало неприємно. Потім я зовсім розчарувався в ній, коли побачив її голу на пляжі. В неї було повне смугляве тіло, і на ньому, як на тісті, лишилася шорстка печать каменя, до якого вона притулилася. і взагалі всі ці буржуазні жінки, що любили мої вірші, дивилися на мене, як на дикуна, на наївного дикуна, що нагадував їм героїв Гамсуна[96], і це мене одштовхувало од них, бо я ж був червоноарм і в мене душа була зовсім не така, як вони уявляли: я теж любив красу і розумів її. А вони до мене підходили дико й страсно. Їм, мабуть, набридли оті руді жевжики, що їх оточували, бо вони вміли тільки піднімати хустки та говорити французьким прононсом. і їхні кавалери не пахли кров'ю, як мої губи. Вони казали, що у мене «одухотворенное лицо бандита» і не вірили мені, що я ще не вбив ні одного чоловіка. А в місячні ночі вони ходили зі мною до люря. Було вже літо. Природа була така незнайома й чудно мене хвилювала. і закохалася в мене дівчинка. Малюсенька дівчинка. Вона все ходила зі мною до моря, слухала мої вірші і все просила поцілувати мене, а я не хотів, тому що вона така маленька. У цієї дівчинки були всі риси женщини. Вона ревнувала мене, особливо до дівчини з янтарним намистом. Одна поетеса з революційним прізвищем ходила до мене на курси. Я був в окремій кімнаті з малиновим оксамитним меблем, а вікно закривалося ставнями зсередини. За вікном був коридор. і мимо часто бігали курсанти. Так я, щоб вони не заглядали в вікно, закривав його ставнею. і мені було чудно, що поетеса сміялася, коли я брав її… Вона мені казала:

— Товарищ Сосюра, давайте жить вместе. Мені було ніяково:

— Как же мы будем жить вместе, я ж красноармеец — сегодня здесь, а завтра там?

Наближався випуск. Одного разу я пішов до поарму[97] за призначенням. Я ввійшов до вітальні і побачив на канапі… Ольгу… На ній була шкіряна куртка Андрія, його мавзер і лахмата шапка. Тільки чудно було, що в неї верхня половина чоловіча, а нижня жіноча. Чорна юбка і ті ж самі покривлені черевики.

— Здравствуйте.

Вона дивиться на мене і не пізнає. Нам повидавали костюми з мішків, і в мене ще була французька шапочка з маленькою червоною зіркою.

Я вже був член партії.

А це було тоді, коли поляки захопили Київ[98].

— Не узнаєте?

Її очі стали зразу теплими й ясними, і вона вся аж подалась до мене. Але їй треба було йти на прийом, і ми тільки встигли умовитись про зустріч. Я сказав їй свою адресу. Вона обіцяла прийти до мене о другій годині дня.

Та мені не вірилося, що вона прийде до мене, вона ж така аристократична і з вищою освітою, а я тільки червоноарм. і я не пішов на курси о другій годині, а до вечора блукав по місту. Було вже темно, коли я ввійшов до кімнати. В кутку сиділа Ольга, а біля неї на столі хтозна-скільки недокурків.

— Что же вы меня обманули?

Я сказав їй, що мені не вірилось. Вона засміялася, і ми одразу ж перейшли на «ти». Вона курила цигарку за цигаркою, я теж почав курити цигарку за цигаркою. Ми дуже хвилювалися і все говорили про любов. Вона про свою любов до Андрія, а я до Констанциї. На другий день я не пішов на лекцію. Ольга знову прийшла до мене. Коли вона дивилася на мене, у неї губи наче наливалися кров'ю. Вона казала мені, що з заплющеними очима може узнати людину, коли візьме її за руку, і брала мене за руку. Нам разом треба було їхати в поарм на Жмеринку.

Ольга казала:

— С тобой опасно ехать, — і сміялась.

Чомусь вона почала гладити моє волосся, а я був такий пасивний і почував себе неначе дівчина, її лице близько нахилялося до мого, і мені стало жутко її солодко, коли вона почала мене цілувати. Вона мене цілувала так довго, що мені аж нічим було дихати. Ми встали з канапи й як сонні ходили по кімнаті, перекидали стільці, а Ольга все цілує мене: і шию й руки. Вона стала на коліна переді мною і почала цілувати мою одежу. Я подумав: «Рівність і братерство» — і теж став на коліна. Вже вечоріло, і ми вийшли з готелю. Ольга зайшла до свого помешкання переодягтися. Але вона вийшла в тій же шкіряній куртці, і я думав, як же вона переодяглась. Ми пішли вниз до моря. На Ніколаєвському бульварі вгорі шуміли кроки публіки. Це ж був південь з теплими огнями города й вечірніми шумами моря. Ми підійшли до зруйнованого муру над морем. Внизу була безодня. Море било в руїни якогось будинку, де лякливо хитався огонь; Я сів на мур. Ольга сказала:

— Давай ляжем.

Я чув, як кущ коле мені щоки, і Ольга знову почала мене цілувати. Це був якийсь огненний ураган. Він закрутив мене у своєму вирі. Ольга розпахнула свою куртку, а під нею мені блиснуло молоде, біле і туге тіло. і чогось ми почали тремтіти. Все дужче й дужче. А потім я все забув. Я потонув у гарячому тумані. Мене зовсім не було. Були тільки розширені очі Ольги, її швидке дихання, і все… А потім ми знову почали цілуватись і тремтіти. Це було щось божевільне. Я аж злякався. Може, це од моря?

Ольга:

— Я хочу выстрелить.

Я:

— Зачем тратить патроны — они пригодятся для панов.

Але Ольга вистрелила в ніч, в море, прямо в огонь зруйнованого будинку… Огонь злякано заметушився й погас. Втомлені й щасливі ми йшли нагору. А Ольга все цілувала мої руки. А я не цілував її рук. Я тільки, як дівчина, дозволяв їй цілувати свої.

Приїхали італійці, привезли полонених солдатів колишньої царської армії. Одна італійська міноноска наскочила на міну. На Куликівському полі ховали італійців. Виступав Серраті[99]. Ми не розуміли мови, але ми чули революційний огонь її, кричали «ура» і «дайош» під траурні залпи гармат.

Ольга ходила зі мною по місту. До неї причепився італійський лейтенант, але вона щось сказала йому пофранцузьки і він, як обпечений, одскочив од неї. Якось сумно любила мене Ольга. Вона все одкидала волосся Андрійовим рухом і мутно дивилася перед собою.

Одного разу вона не прийшла, хоч і говорила, що прийде. Мені було так тяжко, наче хтось мене посік на шматки і я весь сочуся кров'ю… Я вже не знав, кого я дужче люблю — чи Ольгу, чи Констанцію. Другого дня прийшла Ольга. Але я був весь час сумний з нею. Вона спитала мене — чого я сумний? Я довго не хотів їй говорити, а потім сказав: того, що не було її. Вона радісно й щасливо засміялася, схопила мене в обійми і знову був той огонь… Вона сказала, що була в портнихи. Наближався день від'їзду. Вийшло, що Ольга їде раніше, ніж я. Надходив вечір. Ми пішли до моря через Олександрівський парк. Був золотий серпень. В парку було так гарно, що ми лишилися в ньому.

У Ольги вже не було юбки. Вона справила собі синє галіфе й червоні чоботи. Коли я давав їй свою шинелю, вона мені нагадувала юнкера з тонкою, динамічною фігурою. Ми лягли під деревами. В парку нікого не було. Десь горіли в вечірньому небі золоті руїни, і мені здавалося, що то середньовічний замок, а ми з Ольгою — молоді феодали, що повернулися з далекої мандрівки, і той замок у вечірньому золоті — наш. Проходили іноді перекупки, і ми в них купували дині. У нас не було ножика, і Ольга тонкими й ніжними пальцями розламувала їх. Ми цілувались з нею — два хлопці. Я розстібав їй одежу і пестив її, а з кущів хтось у иолосатих штанях підглядав нас і так захопився цим, що необережно зашелестів. Ольга схопилася і вдарила в кущі з мавзера. Кущі з ляком аж зашелестіли, і знову був порожній парк, янтарні килими листя, червоні губи Ольги і її молоде, 19-ти весен тіло. Вона розказувала про червону Венгрію, де вона працювала. Як там роздавили радянську владу[100]. Про своє перше кохання до венгерського революціонера, про підпілля й тюрму. Вона з жахом і мукою казала, як гвалтував її жандарм. Ми пішли до моря. Було вже темно. Прожектор огненними пальцями мацав ніч. Ми підійшли до муру. І одчинили вузеньку чавунну хвіртку. За муром свіжо дихало море, і внизу на руїнах Сіла коза. Мп идійшли трохи вбік од хвіртки і лягли в траву на моїй шинелі. Тільки ми почали цілуватися, як розчинилася хвіртка і прямо на нас налетіла юрба людей. Я скотився з Ольги прямо в ярок, і ми тихо лежали, поки пройшли люди.

Завтра Ольга від'їжджає. Сумний, проводжав я її на станцію. Душу мою палили огнем останні дзвінки. Коли я підсадив Ольгу в вагон, у неї лопнуло на коліні галіфе, і я на прощання поцілував його. Кругом сміялися люди, а я не звертав на них уваги, я бачив тільки Ольгу та її теплі очі під лахматою шапкою. Одгриміли прощально вагони, а я все стояв і бачив бліду тонку руку в південній синяві.

…Швидко й ми вирушили на фронт. Під стук коліс, що летіли на далекий голос смерті, ми співали революційні пісні. Вони були такі яркі й хороші. Це нас так захоплювало… В відчинені двері вагону міріадами дальніх і вічних очей дивилася ніч… Юні голоси тремтіли, наче сльози, що ними було залито «мир безбрежний»… Потяг мчав, і в ньому ми радісно несли в огонь cвоє життя, щоб осушити ці сльози.

В поармі я зустрів мого товариша дитинства — Павку квсеєнка. Він був вже наподивом[101] і, коли знайомив мене з своїми товаришами, трохи іронічно рекомендував мене:

— Знакомьтесь, это бывший петлюровец.

Мені було дуже важко, що я «бывший петлюровец», і хотілося, щоб мене ранило на фронті. В Кам'янці я віддав у подив свої документи й пішов гуляти. До мене підійшов хлопець з рушницею і спитав мої документи.

Я сказав, що у мене немає документів, я оддав їх до подиву, і просив його піти зі мною до подиву, а він не схотів і повів мене в ЧК.

В ЧК спокійний робітник з залізним обличчям подивився на мого партквитка, сказав: «Це наш», — і одпустив мене.

Мене призначили співробітником дивізійної газети «Красная звезда». Недалеко від Гусятина стояв наш ешелон, а десь далеко гриміли гармати. То наступала наша дивізія. Ми у пастухів міняли яблука на газети, влаштовували мітинги й кіносеанси в селах, звільнених од панів. Були холодні місячні ночі зі срібними тополями і довгими тінями од них. Нарешті ми підійшли до Гусятина. Він був зовсім зруйнований ще огнем імперіалістичних армій. Я ходив вночі на руїни і все марив про Ольгу. В поармі в анкетах я знайшов її прізвище, але куди вона призначена — невідомо. Мимо пролітали ешелони з новими частинами, а я дивився, чи не блиснуть під лахматою шапкою теплі очі Ольги. Ворог спинив наші армії, і на фронті стало тривожно. Мене посилають на фронт. Я хотів в полк Андрія, але його полк не був ще в розпорядженні подиву, і мене послали завідувачем бібліотеки в саперній роті. Я трохи не плакав, того що я хотів до Андрія, а мене посилають бібліотекарем тільки тому, щоб зберегти як поета.

Рота стояла десь під Монастириськами. Я ледве знайшов її. Тільки почав я писати каталог книжок, як набої почали бити по нас із тилу і розриватися під моїм вікном біля уніатської часовні. Був поганий зв'язок, наші частини вночі відступили. і ми опинились під польським і нашим огнем. Не було ні підвод, нічого. Ми перекинули гарбу з сіном, що віз один дядько, поклали туди дещо з телефонного майна і вибігли на гору. За горою стояли наші батареї і кулемети, але треба ж визволяти ротне майно. Про бібліотеку я й не думав, вона лишилася в кімнаті з моїм недописаним каталогом. Пішло сім чоловік на чолі з военкомом і командиром роти Прокоповпчем на коні. Вони були там недовго. Прибігли з блідими обличчями, без командира роти, у воєнкома була розірвана шинель і налите кров'ю од бігу лице. На них налетіла кінна розвідка чорношличників. Це було так: хлопці тільки що спустилися з гори, як на горизонті показалися рухливі чорні точки. Вони швидко наближалися. Це було вісімнадцять кавалеристів. Почали одстрілюватись, але рушниці японського зразка після другого пострілу стали майже негідні до стрільби. Затвор наче прикипав, і його треба було одбивати ногою, а ворог казково наближався. Тільки й чорношличникам довелося зле. Після пострілу кавалериста кінь спиняється й крутиться на місці. Тоді буває нерухома мішень, і кіннотник летить на землю. Чорношличники спішились і залягли в лаву. Під їх огнем наші хлопці почали відступати. Перескочили через тин, а командир роти не міг, бо він був на коні. Чотири кіннотники летілп на них. Два червоноарми не витримали і почали тікати… За ними погналися два кіннотники. Перший кавалерист пролетів повз комроти, але не встиг ударити шаблюкою, яку він вихопив, коли пролітав мимо. Другий кіннотник кричить комроти: — «Кидай рушницю!» Прокопович кинув рушницю, вихопив нагана, але чомусь наган не стріляє, комроти забув, що наган не самозвод, і чорношличник рубнув його по голові, комроти впав, хлопці не могли нічого зробити, бо вони одстрілювалися од петлюрівців, що залягли за домами. Чорношличник підскочив прямо до тину, він струнко й гарно сидів на коні, з клинка його шаблюки ще стікала кров комроти. «Панове більшовики, кидайте зброю!» Але товариш із правого флангу замість віддати зброю вдарив його з японської карабінкп в голову.

Одступаємо на Гусятин. Але в Гусятині вже поляки. Ми, розбиті й злі, стоїмо біля шосе, а мимо проходить з музикою триста шістдесят другий полк, що його командиром Андрій Мінський. Майже всі червоноарми були, що приїхали з французького полону. В кінці на тачанці їхав Андрій. На ньому була звичайна ватяна фуфайка і старий солдатський кашкет без зірки.

— Ты чего тут? — кричить він на мене. — Едем со мной!

Його полк ішов на ліквідацію прориву. Я вже заніс ногу на тачанку, але на плече мені опустилась рука мого воєнкома.

— Нельзя.

Я сумно дивився услід Андрієві. Десь за поворотом зникли сині колони, і тільки чути було приглушені звуки оркестру. Ми одступаємо через ліси на Сатанове. У тьмі ночі батареї загрузають у глині, і ми їх витягуємо руками, освітлюючи собі дорогу смолоскипами із соломи. От вискоче із кущів ворог, і почнеться смерть. Вогко пахло глиною. Ми йшли майже останніми, і я декламував про себе вірші, що присвятив Ользі.

Була велика тривога. Частини збились і переплутались. Казали, що у поляків є жіночі кінні загони, — почувалося, що вони переживають нашу керенщину[102], що ми повернемось назад. Перейшли Збруч, і уже в Саганові хтось не витримав і крикнув:

— Тепер ми на своїй землі, хай живе Радянська влада!

Але і на своїй землі ми панічно відступали. Мимо пролітали обози. По дорозі котилися хлібини, а ми йшли в пилу, голодні, босі і сміялися з боягузів.

Всі насторожувалися, коли на горизонті холодно блистіла зброя і пролітали крики: «Поляки!» З нами відступало багато галицьких жовнірів, а вночі, в клуні, під тривожні, близькі удари гармат і регіт кулеметів, я розказував товаришам про свою любов до Ольги, вони слухали мене і ласкаво сміялися з мене. Так і зверталися до мене:

— Тов. Ольга, ходім у розвідку.

Мене знову одкликали до подиву співробітничати в «Красной Звезде».

Був жовтень. Ми стояли в вагоні на Вапнярці. По ночах було страшно холодно. Білизну я проміняв на хліб, і у мене лишилися тільки галіфе і гімнастерка, що я взяв у полоненого петлюрівця. Ще змалку я привик спати голим. і в вагоні з плачем і матюками я роздягався догола, простилав на газети гімнастерку й штани і укривався дірявою шинеллю. За ніч разів двадцять я просипався, а коли одягався, знову плакав од холоду і нарікав на свою долю. А поруч, в вагоні політосвіти, під пальцями піаніста в постолах гримів марш Гінденбурга[103].

Після змирення з поляками[104] мене посилають на військово-політичні курси при поармі. Завідуючим курсами був товариш Скворчевський.

Курси стояли в клисаветі. Був уже листопад. Після голодовки на фронті (по п'ять день ми нічого не їли, а коли доводилось їсти, то більше яблука із панських садів) в мене почалась дизентерія. Я кажу завхозові, щоб він дав візника до лікарні, бо я босий, а надворі грязь і йде сніг. Але він не дав мені візника, і я пішов босий до лікарні. Це було далеко, десь за вокзалом. Я йду і шіачу, а мимо проходять червоноарми, гримить «інтернаціонал», і мені ще дужче жалко себе. Перехожі дивляться на мене і жалісно хитають головами. Коли я проходив через вокзал, до мене підійшов спекулянт і хотів купити мою шинелю. Це було так дико й страшно, я ж босий, а він мене хоче ще зовсім роздягнути.

Доки мене поклали на койку, я вісім день лежав і мучився на брудній і запльованій підлозі в ізоляторі. Одного разу в ізолятор зайшла жінка — военком шпиталю. Я глянув на неї — це була наша дивізійна політробітниця. Вона пізнала мене і дала мені постоли.

Коли я виходив з лікарні, була вже зима. На політкурсах було весело й бадьоро, тільки коли я їв хліб, чорний глевкий хліб, мені здавалося, що в шлунку каміння. Але це не заважало мені полюбити замість Ольги політекономію. Я навіть хотів покинути писати вірші і бути просто політробітником. Політекономію викладав Скворчевський. Він так чудесно її викладав, що я ще й досі не зустрічав такого лектора, як він. Од моїх постолів лишилися тільки огризки. Дівчата пошили мені з шинелі туфлі, і я в них щоранку вибігав на вулицю, і біг через квартал, і на розі дивився на місцеву газету — чи нема там моїх віршів. Тоді ж виходила анархічна газета «Набат». В «Набаті» було багато повідомлень про вихід комунарів із партії. 3. Т. Скворчевський хвилювався і казав:

— Разогнал бы этих сопляков, а то мы дождемся, что они начнут стрелять нас на каждом перекрестке.

І раз уночі (це було вже після Перекопської перемоги) — «До зброї!» — ми всі вибігли і почали з нервовим сміхом одягатися. У курсисток ентузіастично горіли очі, вони теж були з рушницями й хотіли йти з нами. Махно повстав і хоче захопити клисавет. Частини всі вийшли за місто, йшли колонами. В могутньому ритмі кроків і хитанні рядів я раптом зник… Мене не було. Хвилями встала невимовна сила і залила моє «я». Я відчув міць і порив мільйонів «ми» революції… і було радісно йти на смерть. Мене й ще двох товаришів послали в дозор. Десь далеко були огні города і наша застава. А ми стоїмо в порожньому й тривожному полі, самотньо й страшно гудуть провода, і навколо нікого, нікого. і от із тьми, на білому тлі снігу, наближається невідомий загін. Ми послали товариша повідомити заставу про ворога, а самі стали з рушницями «на огонь» і, майже божевільні, кричимо:

— Стій!.. Виїжджай один! — Загін наче вгруз в сніг… Од загону одділився один кіннотник, їхній командир із наганом у руці, під'їхав до нас.

Ми:

— Какой части?

Він:

— Нашей.

Ми:

— Пропуск.

Він:

— Орел. Отзыв.

Ми:

— Тамбов.

І не встигли ми обернутись, як нас уже оточила кіннота. Отзыв був не «Тамбов», а «Курськ». і ми чекали, що нас почнуть рубати. Мої плечі тоскно щулилися, паче вже чули холодну і страшну крицю.

— Кто начальник гарнизона?

— Не внаем. — і мої плечі ще дужче хилились, і по костях пробігав чорний вітер смерті.

— А ваш военком?

— Скворчевский.

— Ведите нас к вашему военкому.

Це був загін Ревтрибуналу.

Махно пробився на Чорний ліс. Він захопив на півгодини Новоукраїнку. На другий день він захопив її знову, коли працювали установи і все було спокійно, і тримав її п'ятнадцять годин. За цей час він вирізав місцеву міліцію й комсомол. В лісових боях, у тьмі ночі, Махно переплутав наші частини, і свої били своїх… брали в бран комроти наших полків. В полі йшла кінна дивізія. Начдив і воєнком з джурою від'їхали далеко вперед. З лісу виїхало кілька тачанок і кіннота. Начдив носила джуру узнати, хто такі. Той під'їхав до невідомих кіннотників, поговорив з ними. Значить, наші. і воєнком і начдив покійно їдуть їм назустріч. А то були махновці. Вони під загрозою смерті примусили джуру мовчати, і він мовчав. Махновці під'їхали:

— Кто такие?

— Я — воєнком такой-то.

— Я — начдив такой-то.

— Ага. вас нам і треба. Злізаи з коня!

Военкома і начдива поставили на снігу навколюшкп, і на очах майже божевільної дивізії нахилили їм голови — порубали, і чорною блискавкою зникли в лісі. А з околишніх сіл до клисавета все везуть і везуть на селянських фурманках порубаних юнаків. Махно був уже десь під Уманню. Дав бій червоіюармійцям і помчав далі.