Третя рота

XXXVIII

24 грудня. Лозова. Вечоріє. Я вийшов з вагона набрати в котелок води. і тільки підняв ричаг, як враз гориться все стрільбою… Бомби, кулемети, рушниці…

До зброї!

Наш бронепоїзд тихо від'їжджає… А стрільба все йде, йде… і горить електрика… Мені страшно досадно, що вона горить… Але яке їй діло до мене, коли так хотіли робочі або махновці. Я не знаю. У всякім разі, не я.

Ми одступили, потім розсипались в лаву і почали наступати. ідемо по «чавунці», а по боках посадка… Наш сотенний заховався в броньовик, а нас — в лаву. ідемо по полотну залізниці. Хлопці все збиваються в купу… Лячно йти біля посадки… А прямо в вічі залитий електрикою і повний стрільби вокзал. Лягли… Я тільки чую сніг тилом лівої долоні, що під стволом рушниці… Більше нічого… і враз гасне електрика, а з нею й стрільба.

Ми одержали наказ з броньовиком охороняти моста, що на Полтаву. На ранок пішли в обхід махновцям… Був туман… і лава наша далеко-далеко обхопила поле… по боках хмарами — кіннота… Десь стукнув постріл… Переходимо залізницю, і чудно простукотіли мої штиблети об рейки… У дворі будки я побачив забитого… Він одиноко і смутно лежав, на штанах йому були лампаси німецького бранника, а в голові — яма… Це був перший забитий, якого я близько побачив… ідемо в тумані і по команді то спиняємося, то знову йдемо… Входимо в село, власне, передмістя Лозової… Ворога немає, тільки трупи по дорозі. Мене вразив труп дідуся у новому кожушку, який присів біля телеграфного стовпа… Люди гонорили, що він пішов до церкви. Його не пускали, наче чули… а він пішов. і чудно мені було, що дідусь хотів заховатися за стовпом від кулі…

Йдемо до станції й на фоні трупів і ридань наївно й весело співаємо:

Коли ми проходили повз вагон музичної команди, капельмейстер показував нам сурму, яка була майже розплескана і повна дірок від куль.

Павлоградський полк, не прийнявшії бою, втік, і гайдамаки самі ледве вдержали станцію. Махновці заскочили навіть у вокзал, і ми захопили у полон 18 махновців… Вони сиділи в караульному помешканні, і нашій сотні було призначено їх розстрілювати.

Ми підійшли до карпому[70]… Я наче чув і підійшов майже останнім. Наш сотенний Глущенко відчинив двері, і кожного махновця, що виходив з карному, бив кулаком по морді і віддавав козакові, який мав його розстріляти, приговорюючи: «Оце тобі… Оце тобі…» А я все відступаю, все відступаю, щоб він не сказав мені: «Оце тобі…»

Нарешті махновців розподілено. Це були звичайні селянські хлопці. Такі, як і я… Тільки що ми в шинелях, а вони в піджаках. Двох цивільних, що випадково попали до карному, відпустили, і ті, підстрибуючи по-телячому, побігли від нас… Це було ранком 25 грудня 1918 року. В нашому полку був піп. Ми ведемо махновців розстрілювати… Підвели їх до церкви і вистроїли в один шерег біля церковної огради… Вгорі кличе молитися дзвін… А потім йому наче стало соромно, і він замовк…

З хат повиходили баби, дівчата… дивляться… а махновців, по два, підводили призначені до огради, ставили навколішки спиною до нас і по команді: «По зрадниках… огонь!..» — били їх огнями, і ті, як папірці, прибиті до дороги несподіваним вітром, мовчки, без крику падали… Потім по команді їх кололи штиками, та не в спину, а в стегна… Штик, звичайно, застрягне в кістці, і козак, намагаючись його витягти, волоче тіло по снігу, а потім криваве лезо з реготом витирає об сніг… Виходили розстрілювати і добровільно… А один із призначених козаків перед залпом заплакав, перехрестився і сказав:

— Прости мене, божа мати. Це не я роблю…

Мовчки роздягалися і мовчки вмирали махновці… А як вони йшли… їх ніжки наче хитав вітер… Дійсно, ніжки… бо то були хлопці років по 17. І з кожним махновцем я мовчки підходив до стінки, покірно ставав навколішки, і… злісно й недружно гавкали рушниці, і ті звуки впивалися кулями в моє тіло… Я стояв і дивився… Мені було солодко, і я не знаю, чи плакати, чи сміятися хотілося мені… Я стояв. Старшини ходили й добивали в голову… і хто був недобитий козаками, тільки здригав, коли куля старшини розбивала його останні надії… Останній, літній уже, в одязі німецького бранника, коли роздягався, тільки сказав;

— Я сам был три года в плену у немцев…

Його зразу не застрелили. Коли його кололи, він довго, довго кричав тоненьким і далеким-далеким голосом…

А це ж було за кілька кроків від мене…

Потім ми пішли. Сотенний 11 сотні надів синього діагоналевого піджака останнього розстріляного… А сотенний Глущенко йшов, танцюючи, і співав хрипко й радісно… Да, одного, коли кололи, вдарили багнетом у шию… гостряк багнета виліз йому із рота, і він ухопився за нього рукою…

Ми стоїмо ще на Лозовій… Махно має об'єднатися ще з червоними. і чудно було мені, що деякі козаки везуть із собою повні скриньки барахла і дбають, аби його було ще більше… Я ж віддавав залізничникам все зайве з одягу, що мені видавали: фуфайки, теплі штани, білизну… і раз лізе в вагон козак. Спочатку показався його оселедець, а потім жіноча пелерина і тільки сорочка з плямами крові на ній… Далі лізе другий і показує жмут «українок»[71]… Це — злодії ночі… А сотенний каже:

— Робіть що хочете, аби не на моїх очах… Коли ж хто спіймається, то буде кара…

І для виду навіть розстрілювали котрих… Хлопці ходили до проституток. Я не ходив до проституток. Хлопці вмивалися, — я не вмивався. Нащо? Все одно вб'ють… Мені не вірилось, що я вернуся додому, коли навколо стільки смертей. Часто я ходив у вокзал, знову повний цивільних, і дивився в трюмо… На мене дивилося сумне смугляве обличчя козака в лахматій шапці, обірваній шинелі, з німецьким багнетом за поясом і жовтих штиблетах з німецького офіцера… Кажуть, що махновці будуть знову наступати і що з ними йде сам батько Махно… На вокзалі росте тривога… Цивільних все меншає. Вокзал майже порожній… Тільки я в нім з вічною мрією про Констанцію… Та самотній майстровий з гармонією.

І от вів заграв… Заграв мого улюбленого вальса «Пережитое», якого я часто слухав у кіно у нас на базарі… В кіно його грали на мандоліні під акомпанемент гітари й балалайки… іноді я чув на вулиці на гармонії, але його завжди грали неправильно, що мене дуже нервувало… А цей грав ідеально правильно, іменно так, як я хотів.

І в морі ридань, широко і безнадійно, пронеслося все моє життя. Я трохи не вмер од болю…

Де ти, коханий гармоністе?.. Може, ти прочитаєш ці рядки, написані нашою кров'ю.

На ранок ми поїхали пробувати нову тридюймівку для нашого броньовика…

Почали стріляти… і десь далеко обізвався чужий удар… Махно почав бити по Лозовій, Махно наступає.

Наш броньовик став на полтавському мості і почав бити по якомусь хуторі, де метушилися після кожного розриву далекі чорні фігурки махновців… З лівого боку, недалеко від станції, зійшлися лави наші й ворожі… Довго, довго, напружено тривожно й недружно лопотіли рушниці, і невідомо було, чия візьме… Коли ми їхали на бій, вздовж посадки я бачив нашу лаву. Бунчужний, молодий вродливий хлопець, радісно перекидався на снігу, і здавалось, він не бунчужний, а просто собі звичайний хлопчик, якому дуже весело гратися в війну… Махновці не витримали й почали відступати… Скільки їх побили, я не знаю… Але поле було все чорне від їх трупів.

Червона Армія була вже близько… Десь гримів її непереможний крок… Ми отримали наказ покинути Лозову… їдемо на Полтаву.

У всіх така думка, що в Полтаві спочинемо. Тил… Але тилу ніде не було… Кожної хвилини: «До зброї!..» Ми спали в патронташах, не роздягаючись, і від крику вартового хапали зброю і вибігали на смерть.