Третя рота

L

Ще на фронті я читав вірші Тичини в 1919 році, але, крім «Більше не побачу сонячних очей»[179], нічого не зрозумів. Потім, пізніше, його «Сонячні кларнети» ввійшли в мою душу як море акордів і дня, і ночі, і світання, і заходу. Він чарував і полонив мене. Я жив тільки його образами, повними музики і сонця, а то й трагічними, як трагедія мого народу, як я тоді думав.

Да. Ранній геніальний Тичина був вчителем моєї поетичної юності після Шевченка, Франка, Лесі Українки, Вороного, Чупринки і Олеся, бо я вчився у багатьох, між іншим, і у прозаїків, як поет, а основне, я вчився у мого народу, як і вчусь у його пісень, то трагічних, то ніжних, то повних такої героїки, що серце захлинається од щастя, що я син такого народу. Безкінечно благородного, рицарського, який ніколи нікого не поневолював, а тільки бився за своє місце на землі. Боронив свою рідну Вкраїну.

Так от. Про Тичину.

Коли я познайомився з ним живим, а не в мріях, то моє уявлення лишилося про нього таке, як і у мріях.

Тонкий і стрункий, зеленоокий і ніжний, він немов летів у моїх очах, мов летів у небо слави, якого він, як ніхто з нас, був достоїн.

Це ж був 1923 рік, один з перших років нашої літературної молодості.

Якось ми були на городі диткомуни імені Василя Чумака[180]. Був Іван Кириленко, здається, Божко й інші, яких не пам'ятаю.

У Тичпни, в його геніальному вірші «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея»[181], є такі рядки:

Я ще на фронті, коли читав:

— то думав, що т. Тичина сказав це про мене. А в рядках:

Я просто відчув, чи мені так здавалося, що він звертається до мене, що запльованою і залузаною душею, в суху ніч лежав я з гвинтівкою в руках на кривавому шляху України…

І я душею кричав великому поету нашого народу:

— Якщо я чудом залишусь живим, я встану!

Якось дивно переплітається в мені в часі поезія Тичини.

Але це було так.

Бо в боях десь у глибині душі в мене було передчуття, що мене не вб'ють, що я ще буду жити і співати.

Смерті я не боявся. Мені тільки жалко було моїх віршів.

І буквально так, якось пізніше, сказав про себе Павло Григорович.

Я просто жахнувся. Наче він — я.

Але повертаюсь на город диткомуни.

Павло Григорович лежав у траві і задумано і мрійно дивився своїми зеленими волшебними очима в небо й іноді на нас.

Я спитав його:

— Прийшов той поет, якого ви кликали?

І Тичина відповів:

— Ні.

Та я не повірив йому.

Яка дивна юнацька самовпевненість і віра в свої сили, не тільки ті, що були в мене, а в ті, що будуть!

Потім іще летіли дні.

Павло Григорович бував в сім'ї Дніпровського Івана, куди заходив і я, і читав нам свої харківські вірші про жорстокий годинник над головою, про цвинтар[183]…

І раптом він сказав:

— А що, як я усохну?..

Ми мовчали.

І далеко потім Тичина сам відповів на цей крик його стривоженої душі:

Да. Я любив і люблю Тичину як нашого великого поета.

Хоч і люблю в нім не все.

Багато він дає до друку так звані поетичні відходи з його творчої лабораторії, що непокоїли і непокоять мене, бо я знаю, який це гігант, і стає боляче, коли він іноді, і не зовсім іноді, стріляє з гармат горобців.

Але не дивлячись на це, Тичина — геній, і таким він е не тільки для нас, а таким залишиться і для наших нащадків, коли ми мовно не зникнемо як нація.