Третя рота

LIII

Я повернуся ще трохи назад, власне, не трохи, а далеко назад.

Коли ми з Хвильовим прийшли в Жовтневу українську літературу, то були в ній Еллан, Кулик, Коряк, Доленго і почали приходити до нас: Йогансен, потім приїхав із Галичини Валеріан Поліщук, з'явилися Копиленко і Сенченко.

Я не кажу про Київ, де засіяла така зоря Жовтневої поезії, як Василь Чумак (пісню якого — «Більше надії, брати!»-ми співали на робфаці). Чумак і ще Заліївчий[196], що першого покололи багнетом в підвалах денікінської контррозвідки, а другий героїчно загинув під час повстання проти гетьманців у Чернігові. Ну, і звичайно, Тичина. Словом, ми почали творити українську літературу Жовтня, коли нас можна було порахувати на пальцях.

А літвечори в сельбуді! Яке це було щастя, коли наші молоді серця билися, як одне серце, в єднанні з такими ж, як і ми, молодими читачами, що так же, як і ми, любили рідне художнє слово.

Як чудово знав сучасну російську літературу і пропагував її серед нас, письменників, Копиленко, як він вітав все нове і прекрасне в ній, як любив він все нове в літературі України!

А Сенченко іван!

Безумовно, в його перших віршах (та й Копилепко починав, як поет) було дихання геніальності, у віршах про нове, радянське місто, які він вмонтовував у свою прозу зі скульптурними образами.

Жалко, що іван чомусь покинув писати вірші і, зачарований прозою, остаточно закохався в неї, щоб бути вірним їй до кінця.

І тихий, і мудрий Доленго Міша, якого я дуже любив як літературного труженика, трохи чудного і химерного поета, але іменно цим і привабливого, чудесного критика з тонким художнім смаком.

Його я люблю й зараз. і зараз він такий же, як і був, тихий і мудрий.

А Еллан! Перший після Кулика живий поет, якого я, ще початківець, побачив і полюбив всією душею за сталеві сині очі з гострим холодом у зіницях, коли він хвилювався, владно стиснені губи, коли говорив про завдання жовтневої поезії.

Або:

Ну і, звичайно, «Ударом зрушив комунар…» і «Повстання».

Так. Він був і другом, і вчителем для таких, як я. Вічно для других і ніколи — для себе.

Такий Василь чудесний і всім єством відданий комунізму богатир духу, який все особисте підкорив загальному, і таким і пішов від нас, коли його огняне серце перестало битися для революції, щоб битися вічно в рядках його поезій, що він залишив нам і нашим нащадкам.

Як я їх всіх любив! і Хвильового, і Коряка, і Пилипенка, і Йогансена (поета-чародія), і Копиленка, і всіх, хто запалив своє серце огнем любові для народу і світив ним своєму народу на шляхах його героїчних шукань.

Про кожного трудно сказати, майже неможливо, бо нас ставало все більше. Але всі вони злилися для мене в один образ, який мені світить із днів нашої юності, і цей образ ніколи не погасне для моїх очей… А коли мої очі погаснуть, він буде світити для очей мого безсмертного українського народу…

І от Хвильовий застрелився, застрелився Скрипник[197], якого я любив всім серцем і дивився як і на мого комуністичного батька, називаючи «червоним левом Революції».

Нас викликали на бюро Дзержинського райкому — Куліша, Досвітнього[198], Касьяненка[199] і мене, щоб ми сказали про своє ставлення до самогубства Хвильового і Скрипника. Секретарем райкому була висока енергійна жінка (забув її прізвище), що дала нам слово.

Ну, всі виступали, як бог на душу положе. Та от виступає військовий у шинелі, з перев'язаною бинтами головою (я ще не виступав), і каже:

— Кто не знает такого поэта, как Сосюру. У нас есть сведения, что Сосюра имел со Скрыпником связь не только как с наркомом просвещения, а еще и по линиям, которые сейчас выясняются…

І коли мені було дане слово, я сказав:

— Товарищ с перевязанной головой сказал о каких-то «иных» линиях моей связи со Скрыпником. Пусть это остается на его совести. Недаром у него перевязана голова. Кроме писем к т. Скрыпнику, в которых я каялся ему в своих уклонах как поэт, т. к. я смотрел на него, как на партийного руководителя, «математика Революции», как я называл его в письмах, да нескольких посещений его на дому, где я читал ему по его просьбе своп стихи, никаких «иных линий» связи с ним у меня не было. Пусть товарищ с перевязанной головой скажет откровенно, какие еще «иные» связи были у меня со Скрыпником. Все здесь коммунисты и сказать про это надо, не пряча его во мраке, и не пугать меня бессмысленными угрозами, т. к., клянусь, товарищи, что он и другие, даже не с перевязанными головами, будут выяснять эти мифические «иные линии» связи со Скрыпником до второго пришествия, а так как его никогда но будет, то и никогда не выяснят этих глупо выдуманных с чужого голоса «иных линий» связи с так страшно ушедшим от нас человеком.

Я вірив тому, як офіційно трактувалися смерть Хвильового і Скрипника, і щиро сказав, що я любив цих людей і що мені дуже тяжко розчаровуватися в них. Що я засуджую їх самогубство, як жах відповідальності перед Трибуналом Комуни, як ганебне дезертирство. Секретар райкому сказала, що виступи Куліша, Досвітнього і Касьяненка незадовільні, а мій виступ вона визнала щирим, і що він задовольняє її. З цим погодились інші.

І ще я пам'ятаю. Сонячний день, хвіртку двору будинку «Слово», біля якої стояли Досвітній і Епік.

Я чимось був дуже обурений, а вони лагідно мене заспокоювали, казали, що все добре, а над ними, молодими, стрункими і красивими, смерть із тьми вже замахнулася своєю гострою і безпощадною косою… А може, й знали, бо за ними вже ходили її двоногі тіні…