Третя рота

XVI

У своїх родичів, Сидора Сосюри і його дружини, тьоті Галі, я ціле літо робив на гармані. За це я одержав на кінець літа пуд борошна.

Борошно я продав на базарі за 75 копійок і за ці гроші купив квиток на право навчання до нашої 2-класної Міністерської школи, в якій треба було вчитись п'ять років.

Але мене прийняли до третього відділення, а не до першого, бо батько мене підготував до нього, ще коли він учителював по селах Донбасу. Я став учнем.

І це для мене було таке щастя, таке щастя!

Коли нам задавали уроки, наприклад, по історії «от сюда — до сюда», то мене не задовольняло читати «до сюда», а я читав далі. Мене цікавило, що далі… Взагалі я дуже багато чиїав маленьким.

Я вже полюбив бронзові образи «іліади», «Одіссеї»[30], плакав над «Кубком Шіллера», захоплювався Зейдліцом і Уландом[31] у перекладах Жуковського і Лєрмонтова, ну і, звичайно, заливав сльозами сторінки «Кобзаря» Шевченка.

Казки Пушкіна мене чарували, як і «Демон» Лєрмонтова, і це поряд із «сищиком» і «Пещерою Лейхтвейса» та «Индейскими вождями»…

Тільки ясно, що в моїй голові цієї мішанини, що я запоєм ковтав, не було.

Мов якась чарівна рука все дбайливо і ніжно розкладала в моїй душі по поличках, а непотріб викидала, і моя душа все росла, росла, і її крила поволі обростали орлиним пір'ям, крила знань і фантазії.

У нас у школі раз на тиждень був спільний урок співів, які нам викладав (теорію і практику) завідуватель школи Василь Мефодійович Крючко. На цьому уроці завжди були присутні учні 3-го, 4-го, 5-го відділень.

Ми часто співали патріотичних пісень і особливо:

Там, у цій пісні, є слова:

Василь Мефодійович спитав, звертаючись до учнів усіх трьох відділень (я тоді був у третьому):

— Кто мне скажет, что такое гномы?

Всі мовчали.

Тоді я підняв руку.

— Ну, Сосюра!

Я сказав:

— Карлик.

А вже в четвертому відділенні, коли Василь Мефодійович біля дошки довів другий випадок рівності трикутників, задаючи на урок на другий день, він раптом спитав:

— А кто мне сейчас докажет эту теорему?

Всі мовчали.

Тоді я простяг руку.

— Ну, Сосюра!

Я вийшов із-за парти і слово в слово, як Василь Мефодійович, довів теорему.

Він казав учням про мене: «Сосюра блестяще владеет литературным русским языком, но он любит иногда задавать такие идиотские вопросы, что у меня просто уши вянут».

А я дійсно іноді задавав йому запитання, тільки у Василя Мефодійовича вуха в'янули не від сорому за мене, а за себе. Бо він не міг відповісти на мої запитання, як колись моя мама, коли я п'ятирічним хлопчиком питав у неї: «Почему Бог создал человека таким непрочным?»

Вані вже не було. І я сам носив воду додому.

Але у нас не було бичовки.

Мені соромно просити бичовки у людей, і я зимою на льоду, що наплыв і замерз од розлитої води, в маминій теплій кофтині й великих на мене батькових чоботях стою біля колодязя і мовчки мерзну.

І от підходить гладка і рум'яна тепло одягнена багатійка. Вона дивиться на мене і, співчутливо хитаючи головою, тягне воду й каже:

— Бідна дитянка! Як вона замерзла! Вже ручки й губенята посиніли!

Витягла воду й пішла.

А ось підходить бідна жінка.

Вона мовчки витягне води, спершу наллє мені, а потім собі й піде, свята й повна сяйва для мого маленького дитячого серця, жінка-тру жениця з великої літери.

А таких мільйони.

Потім уже, на фронтах громадянської війни, ми йдемо, після тифу, в обозі, худі, виснажені, жовті й голодні.

Йдемо через село.

А біля воріт стоять гладкі куркулихи й, склавши хрестом руки на своїх високих, повних сала й молока грудях, співчутливо хитають своїми свинячими головами.

А хліба дадуть?

— Давай білизну!

А де її візьмеш тоді, білизну, коли ми її давно проміняли на хліб.

А бідна жінка мовчки винесе нам з останнього буханку хліба, а то й нагодує кислим молоком із мамалигою.

Святі й прекрасні жінки нашого народу!

Вони мовчки робили своє святе діло.

А куркулихи не жінки нашого народу. То потвора без душі, які не мають ніякісінького права зватися людьми.

Василь Костянтинів, що потім, у війну, був добровільцем батальйонів смерті, мені подобався. Красивий, чорнобривий і хоробрий, він був дуже сильний і запальний.

Мені тільки не подобалось, що він такий жорстокий.

Я бачив, як Василь з волоськими хлопцями (сам він теж волох) убивали на глинищі біля Дінця собаку.

Вони це робили радісно і завзято, а Василь аж гарчав од насолоди, коли забивав ломакою гостру кістку собаці у залите кров'ю око…

І був ще на селі один Василь Костянтинів з могучим басом. Він з усієї сили бив себе кирпичиною в свої груди, що гули, як орган, і доісторичний крик його, мабуть, долітав од нашої хати до заводу. Він потім став червоногвардійцем і тримав себе героєм.

Ми часто купалися на Дінці, майже жили водяним життям.

Особливо ми любили купатися в гарячій воді, що текла з заводських труб під землею і виходила на береги Білої (що впадала в Дінець) і Дінця.

Нам подобалось із гарячої води (Біла, коли підходила до Дінця, ставала гарячою од гарячої води з заводу) запливати в холодні зелені й швидкі води Дінця. Все тіло наше кололо безліччю голок від раптового переходу од гарячого до холодного.

Дінець. Ріка мого золотого дитинства. Ти вічно в мені, в моїх золотих згадках про тебе, про солодке й гірке, що переснилося і одснилося моїм карим і сумним очам, душі моїй тривожній…