Третя рота

XLI

Проскурів[75]. 15 лютого 1919 року.

Вечір. Старшини сказали, щоб ми не роздягалися і були напоготові. Нас хочуть роззброїти.

і на смутний ранок, коли крикнули: «До зброї!» — я в штиблетах на босоніж вибіг останній. Біля рампи була вже наша лава… Я підліз під вагона і, ставши навколішки, зайняв своє місце. Туман. З правого боку навпростець — пивний завод. Просто в виїмці соша, на якій заліг ворог. Це повстав проти нас за владу Рад наш 15 білгородський кінний полк.

На правому фланзі почалася стрільба… В ділі — кулемети, орудія, бомбомети…

Нам ще нема наказу стріляти… Мені не лячно, тільки дуже напружено, наче мої нерви витягло у прямі лінії і натягло до одказу, як струни на гітарі… Вже не треба, а хтось кілочки крутить та крутить… і, здається, ось-ось мене розірве…і от почалася наша стрільба… Кулемет, що був поруч мене, так дуже бив, що аж лента вискакувала з коробки. Так злісно вискакувала… Хтось із наших почав кидати бомби…

— В атаку!

І коли ми побігли на місце ворожої лави, там не було нікого, тільки лежали трупи козаків…

Один, до якого я підбіг, був ще живий. Біля голови його була чорна яма від розриву бомби… З голови текла кров, а з губ слова:

— Не бийте… я ж — такий, як і ви…

Це ж були козаки, українці, наші…

Старшини агітували більшовиків-українців, щоб вони не воювали з нами, бо ми говоримо однією мовою і діти однієї матері України…

Більшовики не слухали і били нас у хвіст і гриву, пародируючи слова нашого гімну (мотив якого, до речі, дійсно на фоні кошмарного відступу здавався мені похоронним):

— Ще не вмерла Україна, а тільки смердить…

І почали приводити до нашої лави козаків немуштрованої частини білгородського полку, захоплених на станції, які ніякого відношення до повстання не мали, і за моєю спиною розстрілювали…

Білгородські козаки всі були в полушубках, їх роздягли до білизни і по наказу курінного Коломійця купами розстрілювали. Командиром полку був тоді Маслов.

Розстрілювали добровольці. Вони забирали у розстріляних не тільки одіж, а й годинники, ножички… Один сказав: «За що ви нас розстрілюєте? Ми ж такі, як і ви…»

А другий, коли його роздягали і сказали: «Біжи!» — перехрестився й закричав: «Спаси мене, божа мати!..»

— Спасе її мать… — відповів на його крик гайдамака, б'ючи його прямо в потилицю.

і мені було досадно, що від кулі відлітає майже половина голови… Це ж так неестетично… Ну була б собі просто дірочка, як од японської кулі. Японці культурніші за нас… А то лежить розстріляний на снігу, і голова йому, паче скибка кавуна, чудно вгрузає в сніг… Повз мене провели розстрілювати кавалериста. Він у довгій шинелі спокійно і задумано йшов на смерть, і тільки шпори йому одиноко дзвеніли.

Ми йдемо далі. Наступаємо на білгородські казарми…

Залягли в лаву. Позиція погана. Тільки поле рівне та біле.

Ззаду мене лежать розстріляні, і я все одсовуюсь убік, щоб не лежати проти розстріляного (щоб не попала куля…).

Да. Коли ми збили лаву білгородців, був ще туман, і за рогом заводського паркану показався козак з рушницею і в полушубку. Ми думали, що то наш, і кличемо його до себе, махаємо руками… А він несміливо й нерішуче став, потім розгублено пішов до нас. Дозорні підійшли до нього. Він покірно віддав їм рушницю. Вони його роздягли і розстріляли…

Ах! А я ж махав йому рукою…

Лежимо.

І от просто на нас швидко летить хмара… чорна й грізна.

Кіннота.

Ворог наступає…

На лівім фланзі, біля могили, стоїть полковник і командує:

— Приціл двадцять чоти-и-и-ри…

І коли ліва рука тягнеться до прицільної рамки… «Тікай»… кричить моє тіло… Але всі лежать, не тікають, і я вгрузаю, прикидаю до снігу, витягнувши готові до стрільби руки…

То гарматний дивізіон ворога переходив на нашу сторону. Вони поставили ззаду нас на путях батарею і почали бити по казармах… Але перші два рази вони ніби помилково ударили по нашій лаві. Снарядний стакан трохи не зробив мене безногим…

Наступаємо…

Так, як і в Лозовій…

Тільки перед нами з розчиненими вікнами грізно мовчать казарми. Ми йдемо… На три кроки позад од лави з карабінами в руках ідуть старшини… У мене нерви вже не напружені, а наче розстроєна балалайка, мені в'яло й лячно… Позиція ж жахна, а казарми над нами… Думаємо, це нас підпускають ближче… Дивуєшся, чому ворог такий спокійний… Але ми йдемо.

Потім з криками «Слава!» біжимо в атаку на… уже покинуті казарми.

Тільки у дворі стояли виладнані в один шерег ті, що залишилися і здавали зброю.

Якби не саботаж старшин, білгородці нас би розбили. Це ж було так гаряче й несподівано. За мурами залпи розстрілів, козаки виносять із казарм зброю, а білгородський старшина стоїть біля дерева, ковирне носком хромового чобота сніг і, удаючи з себе спокійного, задумано дивиться на нас. Але його ніхто не чіпає.

Я з бойових трофеїв узяв тільки російсько-український словник Курила. Носків мені не дісталося. Старшини казали, що це євреї загітували білгородців. Казали, що козаки першого куреня поклялися під прапором грошей не брати, а тільки різати. Вони пішли до міста і вирізали майже всю проскурівську єврейську… голоту. Кравців та шевців. До буржуазних кварталів вони не заглядали. Був один козак, який знав єврейську мову. Він підходив з товаришами до замкнених дверей і звертався до переляканих мешканців єврейською мовою. Йому відчиняли…

Одній гімназистці застромили між ноги багнета…

А розстрілювали так: стріляють і дивляться не так, аби попасти смертельно, а як-небудь, дають залп і наввипередки біжать до ще живих розстріляних і хапають з одягу те, що перед залпом кожний намітив на своїй жертві…

Один старий єврей перед залпом сказав:

— Вы меня убьете, а из моего пупа выйдет пять мстителей. Стреляйте меня в глаз, а не в пуп…

Залп одгримів, і єврей, майже перерізаний кулями пополовині, упав…

Всі козаки поціляли йому в живіт…

Коли вели юрбу полонених білгородців та цивільних на розстріл, я бачив, як біля конвойних бігав, кричав і ламав руки наш кавалерист. Його ридання розривали мою душу. На очах конвойних тремтіли сльози.

Це був кавалерист нашого полку, а серед тих, кого вели на розстріл, був його рідний брат… Старшини були невблаганні. Я довго дивився услід цій смертній юрбі і на тоскну фігуру кавалериста, що плакав і біг за ними…

Я зняв лахмату гайдамацьку шапку, залиту кров'ю української та єврейської голоти, надів французьку каску і став санітаром…

На ранок скривавлені мури наче ще гули криком:

«Русский?» — і собаки похапливо й жадно долизували кров на тротуарах… Ми розташувалися в білгородських казармах. На кухні на чорних дошках ще були крейдяні написи їжі та її складу. Головний лікар полкового околодку не взяв би мене з муштрової частини, але я почав йому читати свої російські (я писав і російською мовою) поезії, і він мене взяв до околодку.

Місто ось-ось повстане… Оголошено мобілізацію. Козаки поїхали за мобілізованими по селах. Ті йдуть. Робітники ходили групами по вулицях. і я бачив і чув, як комендант міста (ініціатор погрому), дивлячись на них, кусав свої довгі вуса й злісно хрипів:

— То-ва-р-ри-щи…

Місто ось-ось повстане. Селяни чекають, що й їм буде те, що в Проскурові, бо вирізали ж п'ять тисяч євреїв (я дізнався від т. Фельдмана[76] тільки тепер, що шістсот. Він сумно сказав мені: «Справа не в кількості…»).

Ішли чутки, що регулярна армія червоних наступає вся на конях з ручними кулеметами у кожного червонарма.