Третя рота

XIX

Осінній ярмарок на вигоні за селом, море фарб і кольорів, вигуків, і все це райдужно рухається концентричними хвилями.

Пахне борщем і ковбасою, що тут же, під полотняними напиналами, їдять заклопотані люди.

Біля коней, що вихваляють чорні білозубі цигани, поважно ходять дядьки з виглядом знавців і цьвохкають батіжками, що тримають за пужално, їх жилаві й натруджені руки, руки степових богатирів. і тут же, в цьому барвистому і різноголосому гомоні, грають у рулетку люди, забувшії од звірячої жадоби навіть про епілептика, що лежить під столом з рулеткою. Його щоки то кругло і туго надимаються, він дихає страшно і важко, а над ним його «ближні» гризуться, як вовки, за нещасні копійки, забувши, що у них під ногами стогне і мучиться людина в епілептичному припадку. Ми, хлопчики, часто крутили на гроші балки каруселі, і од цього крутилися люди на дерев'яному коні. А за це один раз задурно катались на каруселі під мотив пісні:

А з балаганів повибігали «на раут» мандрівні артисти і закликають публіку.

Хазяїн звіринця на очах у всіх встромляє в рот слизьку й холодну голову удава, строката ліана якого обвилась йому круг шиї, пояса і звивисто збігає до ніг.

Я купив за п'ятак квиток і зайшов у звіринець. Мені було 12–13 літ, а я зарані, не глянувши на напис, узнавав кожного дикого бранця, моїх давніх знайомих по Майн Ріду[32] і Густаву Емару.

Особливо мені сподобались мавпи і мавпенята, що, незважаючи на присутність публіки, меланхолійно займалися пристойними і непристойними справами.

Був пізній вечір, коли я, покинувши звіринця, повертався до своєї рідної хворостянки, що ще й досі мені сниться, хоч мені вже майже шістдесят два роки.

Я навчився ходити на руках, як ярмаркові гімнасти.

Спочатку це довго не виходило, і я часто звозив до крові собі вилиці й щоки об землю.

Але я уперто продовжував і таки навчився. Тоді не було на селі інструкторів фізкультури. Я не знав міри і зводив важкі каменюки на витягненій руці, а особливо коли ходив на руках, то неправильно дихав, власне, зовсім затримував дихання. А потім, бо мені набридло ждать, поки одхлине кров од голови, підстрибував і всім витягненим тілом бився об землю підошвами, від чого весь стрясався, як од грому… і це не раз і не два…

І от одного разу, коли я читав дідусеві «Вершника без голови»[33] (сам я був без голови з тим стрибанням і ходінням на руках!), у мене в серці щось порвалося, неначе лопнула туго натягнена нитка… Я захлинувся… і продовжував далі читати. Через небагато днів, якось прийшовши із школи, я потягнувся до полиці з книжками, що була прибита на стіні вище моєї голови, і відчув, так страшно відчув, що все мені в грудях поповзло вниз… і весь я, як пучок туго натягнених струн, почав надиматися усе дужче і дужче і, не витримавши цієї муки, з плачем вибіг на вулицю і, підіймаючи руки до зоряного неба, ненавмисно торкнувся серця… Воно билося швидко, швидко.

Я пішов до Трохима Івановича, нашого вічно молодого з гігантським досвідом фельдшера, що міг дати сто очків наперед першому-ліпшому докторові з дипломом, хоч він і без диплома.

Він вислухав моє серце і сказав:

— Что же ты так поздно пришел? У тебя больное сердце.