Третя рота

LI

І от Віра з синами покинула мене. Вона переїхала в стару кімнату, посварившися зі мною навіки.

Ну хай ми посварилися. Але при чому ж діти?

За що вони росли напівсиротами?

Я ніколи собі не подарую цього, як і сини мої, що відмовились від мене.

Олег навіть сказав, що коли я помру, він не піде за моїм гробом.

А Коля гостро і назавжди порвав зі мною.

Віра їх виховала в смертельній ненависті до мене. Вона навіть вигадала лозунг для синів: «Рвать и презирать».

Це у мене «рвать» і мене «презирать».

Ну що ж. Що посієш, те й пожнеш.

Тяжко оголювати своє серце, але я інакше не можу. Моя рана не тільки моя. Скільки у нас родинних трагедій! їх навіть і не перелічиш.

Правда, їх стає все менше. Це показує на зміцнення нашої держави, і врешті їх і зовсім не буде. Я вірю в це.

Вірю в гармонійну людину комунізму, яка переможе не тільки морально доісторичну людину, але переможе й смерть і стане Владарем Космосу, переможе час і простір, стане безсмертною.

Знов повертаюся назад.

Як мені хочеться сказати про тих, кого уже нема між нами. Кого видерла з наших лав кривава рука порушників радянської заповітності, про тих, хто чудом лишився живим.

Я написав поему «Махно»[185], за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане.

І в цій поемі я згадую про Примакова[186], переможця Махна, і от він, живий герой моїх мрій, запросив нас на зустріч із ним у квартирі Раїси Азарх[187], яка говорила нам, що вона командувала бойовими ділянками фронтів. А мені щось не вірилось. і товариш Примаков спитав її:

— А помнишь, как ты командовала санитарным участком фронта?

Ну, санітарна і бойова ділянки мають чималу дистанцію.

Видно, Азарх дуже хотілося, щоб я або хто інший оспівав її як героїню громадянської війни. Але чому вона не щира? Хіба серед медробітників громадянської війни не було героїв?

Примакову я читав «Махна», і він мені сказав, що коли почнеться війна, то забере мене до себе.

Але ще до війни його забрала смерть, такого морально чистого, безмежно хороброго і прекрасного полководця буремних днів на Україні.

Так само і Пилипенка забрала та ж смерть, що зветься «порушенням радянської законності», і Епіка[188], Куліша, і багатьох, що чесними і чистими очима дивляться на нас із вічності, повними сліз і любові до народу, за яку вони пішли в безсмертя, бо пам'ять про них вічно горітиме в наших серцях.

Звичайно, література у нас творилася не кулаками, як, звичайно, дехто з моїх «друзів» почне мені дорікати, зважаючи на описані мною кулачні епізоди. Але я їх описав не для сміху, а щоб показати, як пристрасна любов до літератури керувала нами, що іноді ми забували навіть, що ми люди, і ставали троглодитами, знов таки ж з безмежної любові до слова, що є душею нашого народу.

Я написав поему «ДПУ»[189], і коли прочитав її одній своїй знайомій, вона сказала:

— Насколько мне помнится из истории русской литературы, в ней никто не воспевал жандармов. Я перестав бути знайомим цієї дівчини. На чекістів, справжніх чекістів, я дивився крізь святий образ Дзержинського.

Іменно віра в наші органи безпеки і любов до них керували мною в поемі «ДПУ».

Азарх була, здається, головредактором ДВУ[190], і коли вона прочитала в поемі, що в отамана бандитів карі очі, а в чекіста, що його вартував, світлі, то вона сказала:

— Измени цвет глаз, и вообще, за это противопоставление карих глаз светлым тебе может крепко влететь.

Але я колір у очей не міняв і мені «крепко» не влетіло.

Взагалі, тоді дуже чіплялися до лірики і в серце моє встромляли тисячі ножів різні літературні шавки, внаслідок чого я написав збірку поезій «Серце»[191].

Коли почалися арешти українських радянських письменників, то мені страшно стало, що розбивалася моя віра в людей. Я, ми знали дану людину як хорошу, чесну, радянську, — раптом вона — ворог народу.

І так удар за ударом, і все в душу, душу народу, бо письменники — виразники народної душі.