Третя рота

XXXVI

Грудень 1918 року. Мобілізація. Мій рік має йти.

Мати мене жене з дому: в мене вже й штанів немає. Я їй кажу: «Підождіть, ось уже недалеко червоні». А вона мені:

— Доки прийдуть твої червоні, так ти будеш світити голими… Іди, сукин син, доки ти будеш сидіти на моїй шиї…

Що ти поробиш…

Пішов.

Тільки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому селі. Думаю, все одно. Всі однакові, а Бахмут далеко… То хоч трохи ще ходитиму до дівчат. (Ох, дівчата, дівчата! Може, й ви винні, що я став петлюрівцем).

Ну і знову бої, вже з білими, на Алмазній, Дебальцевій (де я народився)…

І от занесли сніги дорогу, «чавунку»… і поїхали ми на паровозі очистити од снігу «чавунку»… і заспівав п'яний кочегар: «Смело, товарищи, в ногу…» і заплакав я, відчувши гостро й глибоко, що довго, довго я не буду з своїми, буду проти своїх.

Ще одна дрібниця. Власне, тоді вже не була для мене дрібницею.

Холодний, порожній вагон. Я приїхав на Сватове, записатися до повстанців…

Тихо. І враз:

— Сосюра…

— Що?

Нікого.

— Сосюра!

— Що?..

Нікого.

— Сосюра?

— Що?

Три рази мене кликало, і три рази я озивався.

Старі люди кажуть, що не треба озиватись.

Але три рази мене кликало, і три рази я озивався.

Це — на смерть.

Але я записався.

Ще.

Розстрілювали варту. Ніч. Караульне помешкання — ІІ клас нашої станції. Привезли обеззброєних карників і їх начальника з синьою од побоїв, як чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у груди і, хитаючись, усе хотів йому щось довести і ніяк не міг…

Їх вистроїли. і між ними стояли два білих літуни, яких хлопці випадково збили з аероплана на станції Нирковій. Один каштан (ранений), а другий-стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкіна[60].

Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав:

— Передайте моей жене. Їх повели.